ДЕМОБІЛІЗАЦІЯ/ТЕРМІНИ СЛУЖБИ VS СЛУЖИТИ БУДУТЬ ВСІ

Не секрет, що життя в Україні все більше розділяється на два береги: тих, хто досі поза війною в силу різних обставин, і тих, хто не знає, кому дзвонити, коли загинув син; бійця, який вп'яте повертається до свого підрозділу після чергового поранення; волонтерів, яким все важче і важче шукати гроші. Другій категорії все складніше шукати мотивацію служити і, нерідко, жити.

Мені щоразу страшенно неприємно, коли я повертаюсь до Києва з відряджень. Бо це життя, без перебільшення, столиці середньостатистичної західної країни – з клубним життям до ранку, безтурботними розмовами і "понтовими" пацанами, які навряд чи брали лопату в руки. А тим паче автомат.

Мене все ще дивує відсутність хоча б мінімальної суспільної аскези і солідарності з тією частиною України, в якої зараз відбувається ампутація. Всіх поза Києвом турбує і підняття тарифів, і підвищення податків, і те, що з їхніх вулиць забирають чоловіків – часто в абсолютно середньовічний спосіб. Але у Києві вайб інший.

Я за те, щоб це прекрасне і мирне життя було, і як всі молоді люди хочу двіжу без відповідальності та усвідомленості. Це все зрозуміло в умовах війни, щоб не поїхати головою повністю. Але це не виправдання тому, що ці люди відповідальні лише за "проживання свого найкращого життя", а не за оборону держави. До слова, я проти економічного бронювання. Я не ГенШтаб і не Міністерство Оборони, але мені теж дуже хочеться соціальної справедливості. Ті, хто мають більше 18+ місяців "БР-ок", мають право якщо не на демобілізацію (як варіант пропозиції держави), то точно на довгу ротацію в тил. Або довші відпустки.

Публічні виходи в СЗЧ в знак протесту, непублічних наразі 80 тисяч, підпалення дверей та авто начальників ТЦК, призведе до великих бунтів. І це лише початок та вершина цього айсбергу. Закручувати будуть законними і силовими методами, що українці хронічно не терплять. Все це може вилитись в абсолютно неочікуваний сценарій в державі.

Цифри Генерального Штабу говорять, що демобілізація неможлива. Починаючи від браку людського ресурсу в бригадах, їхньої якості – і закінчуючи інтенсивністю російських наступальних атак і їхніх результатів.

Ви ж карту просувань росіян за крайні місяці бачили? Чи ми готові до боїв у Дніпрі? Чи можливо, у Харкові? Чи в Сумах, які за 25 км від кордону?

Знаю про неймовірну втому, травми, хронічні хвороби, неврози, розвали сімей, істерики, нерви тих, хто служить з першого дня повномасштабної. Але за таких умов на фронті, для встановлення соціальної справедливості і збереження себе, держава повинна знайти конструктивне рішення – або частково вивести бойові бригади на відновлення, або дати людям можливість довшого відпочинку, чи шукати комбіновані підходи, щоб рівень бойового стресу і довгої служби на передовій хоча б якось мало свою компенсацію. Але НЕ ховати голову в пісок.

Держава зобов'язана вийти із публічною чесною комунікацією про "жодних термінів служби під час воєнного стану" чи запропонувати альтернативу. Або будьте послідовними з наративом "служити будуть всі" – від синів міністрів, які мають повернутися з-за кордону, до різного роду регіональних "рішал". І так, поліцейські теж мають розділити зі Збройними Силами бойову участь.

Ми не можемо дозволити собі слабкості, аби не втратити державу.

Я вірю, що можливо знайти способи для тих, хто служить 18+ місяців на "бр-ках", дати можливість їхній психіці відновитися і знайти в собі сили знову стати до служби. Як і хочу вірити в те, що держава не буде ховати привілейованих чоловіків від військової служби. Інакше наш суспільний договір знову не відбудеться, і ворогами станемо ми тоді самі собі.

ТОМУ Я ПРОШУ І ЗАКЛИКАЮ Президента як Верховного Головнокомандувача, Премʼєр-міністра і Генеральний штаб ЗСУ почати комунікувати складну тему, від якої ніхто нікуди не дінеться – термінів служби, ротацію чи довгі відпустки. Щоб це сталось не на папері, а на практиці без застосування ручного права і "рішання" питань.