Чи потрібні Україні гроші?

Війна – це гроші, гроші і ще раз гроші. Цю велику фразу приписують Наполеону, але насправді ця думка належить кондотьєру Джан Джакомо Тривульціо, яку він висловив на питання Людовика ХІІ, що потрібно для перемоги. Звісно «гроші» - це спрощення, адже перемога має настільки багато граней, що важко визначити, яка з них є важливішою. Фундамент будь якої перемоги – це гроші і люди. Без людей, які готові вбивати і йти до кінця перемога не можлива, але без грошей на те щоб придбати армії все необхідне теж далеко не виїдеш.

              Відверто кажучи фінанси України ніколи не були у стані, який би дозволяв жити не в кредит. Не змінила цієї ситуації не десятирічна війна, не Велике вторгнення. Всі зусилля нашої держави в фіскальній політиці більше нагадують найкращі практики Ігоря Рюріковича у спілкуванні з древлянами, і думаю, що в багатьох підприємців є мрія застосувати практики древлян по відношенню до Гетьманцева, але залишимо ці мрії на майбутнє.

              Зараз Україна залежить від «Колективного заходу» і без їх допомоги ми відверто не витягнемо цю війну. Тому величезна відповідальність тут лягає на наше МЗС, адже саме наші прекрасні посли мають ночувати під владними кабінетами Вашингтону, Брюсселю, Берліну і Лондона переконуючи надати наступного місяця ще більше допомоги. Навіть якщо в результаті їх дій ми отримаємо на один патрон більше аніж попереднього місяця – це вже перемога.

У той же час українському Парламенту ніщо не заважає також активно звертатись до своїх колег по нещастю із закликами надати більше зброї. Може хтось забув, але в цивілізованому світі максимально високий статус мають народні обранці. Не важливо, чи він ґвалтівник, олігарх чи корупціонер, його обрав народ і відповідно він має право представляти його думку. Звернення Верховної Ради як би іноді ми не сміялись, але все ж доходять до адресатів і сприймаються доволі серйозно, адже це висловлення волі народу.

Наразі настав час Верховній Раді України допомогти своїй послині в США отримати більше зброї від американських колег. Більше того в умовах не бажання Капітолію спілкуватись з Маркаровою у нас немає іншого виходу аніж як збільшити комунікацію саме через міжпарламентські зв’язки. Наразі Україна має право на отримання зброї по акту PDA (Presidential Drawdown Authority) у розмірі 7.5 млрд.$ і стосовно цього маю питання і, навіть, відповіді:

Що заважає українському парламенту звернутись до своїх колег в Конгресі з проханням пришвидшити надання допомоги? Чи цей крок буде зайвим? - Ні. Чи зможуть українські парламентарі без цього звернення сказати, що вони зробили все, що могли? – Ні. Може наш парламент не знає про ці гроші і свої можливості? – Ну тоді вважайте, що я вам доповів.

І якщо наші народні обранці, вважають, що мені немає чим зайнятись, аніж штампувати дурні ініціативи, то вони помиляються. Скажем так, я дуже тонко натякаю, на ті дії, які вважаються адекватними на Капітолійських пагорбах.

Відсутність активної позиції наштовхне республіканців на думку про байдужість або інфантильність українських еліт. Звернення до 20 січня і продовження діалогу покаже рівне відношення до обох партій. І навпаки, оберігання зараз спокою Демократів не нагадуванням їх обіцянки надати все до 20 січня з одного боку, і активізація після приходу республіканської Адміністрації може породити закономірні питання, а чому мовчали раніше?

7.5 млрд.$ це те що зараз необхідно нашій армії. Це наше повітря, яке дозволить врятувати життя не однієї тисячі українських солдат. І в мене одне прохання до Верховної Ради України – боріться за своїх солдат, з десятикратною енергією, бо вони єдині, хто відділяють вас від етнічних чисток в стилі Бучі.