Україна здатна сама розібратися зі своїми президентами та створити відповідальну еліту

В українській бізнес-спільноті ситуація, що склалася навколо очікуваного перемир'я в російсько-українській війні, викликає гостру реакцію.

Будь-хто, хто колись водив автомобіль, знає, що таке різке гальмування. Воно завжди веде до втрати керованості. А на слизькій дорозі за високої швидкості може призвести до трагедії. На мій погляд, сьогодні від України деякі західні партнери вимагають саме такої поведінки – різко загальмувати та розгорнути курс держави на 180 градусів. Чи потрібно говорити, наскільки це може бути небезпечно для України та українців?

Востаннє ми спостерігали щось подібне, коли розпочинався Майдан. Ще вчора уряд Віктора Януковича на всіх парах мчав у бік інтеграції з Євросоюзом, і українське суспільство загалом лояльно ставилося до такого курсу. І раптом наступного дня країна почула: "Стоп! Тепер ми різко повертаємо в інший бік! Наслідки цієї нерозсудливості Україна розхльобує досі. Але 2013 року ще не було війни, вона почалася 2014-го.

На мій погляд, президент України Володимир Зеленський розуміє, що смикнути "стоп-кран" у 2025 році, в умовах російського вторгнення, що триває, самогубно. Причому не тільки й не так для нього особисто, як для всіх нас, для всієї країни. Не меншою мірою це самогубно і для європейських політичних еліт. Ще вчора керівництво США було єдине на думці з українцями та іншими європейцями у тому, що Росія – агресор, а Путін – диктатор. Сьогодні ж усім нам пропонується забути про віроломне вторгнення, про річки крові, про мільйони скалічених доль, про Ірпінь, Бучу, Ізюм і Маріуполь і визнати за російським режимом якусь "правду", гідну дружніх потисків рук і скасування санкцій.

Звичайно, немає жодної людини в здоровому глузді, хто б не хотів зупинити криваву бійню. Немає жодного українця, хто не хотів би закінчити цю війну. Але навряд чи переговорний процес, який супроводжується провокативними заявами у хамській манері, можна назвати щирим "прагненням миру". Нам пропонується зняти санкції з агресора та накласти "контрибуцію" на постраждалу сторону? Диктатором ми маємо тепер вважати не господаря Кремля, а українського президента? А загрозу демократії бачити не в Росії та Північній Кореї, а у європейських політиках? У будь-якої нормальної людини, для якої етика та здоровий глузд не порожній звук, це нічого крім огиди викликати не може.

Але давайте відвернемося від етичної сторони питання. Сьогодні США пропонують Володимиру Зеленському різко смикнути "стоп-кран" і розгорнути країну, що спливає кров'ю, на 180 градусів. Навряд чи у Москві та Вашингтоні не розуміють, що цей розворот обернеться для мільйонів українців не "світом на умовах Кремля", а ще більшими стражданнями, новим витком насильства та хаосу. Але це розуміють не тільки вони, розуміємо це і ми – українці. Розуміє це, впевнений, і Володимир Зеленський, який відчайдушно чинить опір спробам зіштовхнути країну на повну політичну, економічну та соціальну некерованість.

Ви можете особисто любити чи не любити Зеленського. Але в даному контексті спроба принизити його - це спроба принизити всіх нас. Україна – не Росія з її незмінною владою. Українці – розсудливі люди, вони чудово знають ціну своєї політичної еліти. У нас до неї маса претензій, але ми можемо прийти на виборчі дільниці і зробити свій вибір без підказок з боку. Проблема відповідальності еліт – це наша спільна велика біда. Виникла вона не зараз. Зеленський став президентом лише 2019-го, а система при якій олігархи та компрадори грабували та послаблювали країну виникла ще 1991-го. І саме це зробило нас уразливими перед агресором.

Треба чесно визнати: українська політична еліта, яка керувала країною за всіх президентів, зі своїм завданням не впоралася! Тому ми ще маємо "перезавантажити" Україну на нових, здорових засадах. Але це – наступний крок. Нині головне завдання – не дозволити зірвати "стоп-кран" та не впасти у хаос, завершити війну та зберегти державу. Впевнений, для цього в українців достатньо почуття самозбереження та любові до своєї країни.