Герої-логісти. Рудий Олександр: "Війна і... бджоли"

У Силах логістики служить чимало військовослужбовців, нагороджених державними та відомчими нагородами, зокрема, відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест». За що саме військові логісти отримують високі нагороди? Сьогодні ми розпочинаємо розповідати про них, і почнемо з Олександра Рудого, колишнього десантника, нині військовослужбовця однієї з тилових військових частин.

Як шкільний вчитель став десантником

 До Збройних Сил я прийшов у 2022-му, під час широкомасштабки. Ми з моєю дівчиною переїхали до Кривого Рогу з одного села Єланецького району у Миколаївській області, де мешкали наші батьки. Ми працювали і жили разом. Я завжди всім казав, що піду до війська. Було трохи критики в мою сторону, але мама завжди знала, що я патріот і обов’язково стану військовим, тому вона сприймала це спокійно. Трохи з болем, але з розумінням.

У березні 2022, коли почалися бойові дії, до нашого рідного села прийшли окупанти. Мама подзвонила і каже: «По нашій вулиці їдуть російські танки!» Це стало тією останньою краплею, після якої я вже пішов до військкомату.

Окупанти зайшли в село у березні, але недовго затрималися: незабаром ЗСУ їх витіснили. Я за першої можливості поїхав додому і пішов до свого ТЦК. Багато моїх хлопців, з якими я все життя прожив, дружив, призивалися саме звідти, тому і я вирішив піти до війська зі свого району.

Прийшов, подав документи. Але тоді, у перший час після вторгнення,  наплив людей був дуже великий, і мене не взяли. Я ж не мав військової служби за плечима, бо після школи навчався в педагогічному інституті, потім викладав фізкультуру, і мій призивний вік минув. Мені сказали чекати, доки зателефонують і скажуть, що маю робити далі. Чекав я з серпня аж до кінця грудня 22-го року. До того часу вже був звільнений Херсон, Херсонщина звільнена аж до Дніпра…

І от саме перед днем народження моєї дівчини мені телефонують з ТЦК і кажуть, що 28-го грудня я маю з речами з'явитися до них. Саме на її день народження! От як наче навмисне цілий рік чекали на цей день… Дівчина засмутилася, звісно. Але що зробиш? Треба захищати своїх, поки можеш. У січні поїхав до Полтави в Інститут зв'язку на фахову підготовку і БЗВП.

Прибув 3-го січня 2023 року, 26 лютого прийняв присягу, тобто, вже офіційно став військовослужбовцем Збройних сил України. Пройшов двомісячні навчання і потрапив до новоствореної 82-ї десантно-штурмової бригади, у якій проходив службу до червня 2024 року.

Бойова бригада

Знаєте, за що я дуже любив свою бойову бригаду? Вона формувалася наприкінці 22-го з нуля, і нам всім дали можливість служити з тими, з ким вже були налагоджені стосунки. Ми спілкувалися, знайомилися – і вже потім обирали, хто з ким буде служити в одному взводі, роті, батальйоні. Познайомилися з командиром відділення: він сам нас відібрав до себе, брав відразу групами.

 Наші чотири групи формувалися протягом кількох місяців. Це було хороше злагодження! У мене була класна «четвірка». Ми завжди були разом і жодного разу я не сумнівався в тому, що ми підтримаємо, прикриємо один одного. Довіра була стовідсоткова, це така дружба на все життя.

Частина людей, які утворили кістяк нашої бригади, були військовослужбовцями 80-ї десантно-штурмової: люди психологічно стійкі, перевірені, з бойовим досвідом. Вони знали, хто їм на фронті треба. Був такий принцип: той, хто знає свою частину роботи, навчає молодих, дає їм базові основні знання. Тому ми, новачки, дуже швидко входили в курс справ. Не знаю, як зараз це все відбувається, але на той час я був щасливий, що потрапив у десантно-штурмові війська.

Завдання

За що я отримав нагороду? Ми були на Запорізькому напрямку, поблизу Роботиного та Вербового. Я служив у роті зв'язку, в одному із спеціальних відділень, які налагоджували зв'язок на першій лінії. Тобто, з автоматом по бліндажам та окопам ми не бігали, але робота була не менш небезпечною. Ми постійно були в зоні ризику, щодня. Звісно, не порівняти з тими хлопцями, які безпосередньо штурмували позиції, але у нас було не менш важливе завдання: забезпечити зв'язок за будь-яких умов.

Що би хто не говорив про електронні засоби, «Старлінки» і все інше, але електронний зв'язок, інтернет-зв'язок часто «лягає» під впливом РЕБ, і залишається тільки «польовка». Хоча, звісно, в основному ми намагалися, щоб у нас функціонував максимально якісний радіозв'язок, тому що «польовку» прокласти там, де лежать міни, летять снаряди і все решта – той ще квест. І, знову ж-таки, чи надовго її вистачить під такою інтенсивністю обстрілів? А зв’язок на фронті – то не лише успіх бойових дій, це, в першу чергу, збережені життя наших побратимів.

 Тож наша група інколи виступала як «пожежна команда», коли треба було комусь допомогти, терміново вирішити якісь проблеми з зв'язком. Ми в будь-яку пору року, в будь-який час, в будь-яку хвилину були готові прийти на допомогу нашим хлопцям.

Варто сказати, що ми мали гарне забезпечення в бригаді. Незважаючи на те, що частина була новоствореною, постачання здійснювалось нормально. Не скажу, що прям аж супер, іноді дечого не вистачало, але завдяки нашому командиру роти все, що нам було потрібно, ми отримували.

Того дня ми виходили на певну позицію для того, щоб виконати свою роботу – все як завжди. Була осінь, під ногами болото, зверху дощ… Заїхати туди неможливо, бо все на виду, одразу або ПТУР прилетить, або якийсь дрон. Тому йшли пішком. Нас дев’ятеро було.

Дмитро

Мабуть, дрон нас все-таки засік, бо по нам почала працювати артилерія. Не дійшли ми буквально метрів, може, п’ятсот до визначеної нам точки. Мій товариш, Дмитро, який йшов позаду мене на відстані 10-15 метрів, як визначено, щоб не створювати ворогу кучну ціль, підсковзнувся з усім обладнанням і впав.

І тут почався обстріл. Ми – хто куди! А де в полі заховатись? Там нема куди притулитись. Поруч ні бліндажів, ні окопів. Діма голосно скрикнув, і я зрозумів, що щось трапилось.

Підповз до нього. Він каже: «Я не відчуваю ніг…». Було дуже темно. Навпомацки знайшов поранення – в пахову зону, дуже серйозне. Він стікав кров’ю, а я нічого не міг зробити. Ще один хлопець лежав поранений трохи далі; він сказав, що з ним все добре, але до нас підповзти не може. Діму я намагався підтягти до спаленого «Страйкера», хоч під якийсь захист. Як зміг, підтягнув його до машини, надавав допомогу, пробував накладати турнікети… Але поранення виявилося дуже тяжким. Уламки влучили в пахову зону, з двох сторін. Одна нога майже відірвана, висіла на шкірі, а інша дуже сильно пошматована. Наш командир відділення підійшов до нас, ми разом пробували врятувати Дімку, але нам не вдалося...

Діма помер у мене на руках.Я залишався з ним до останнього, тому що вже, сказати правду, змирився з тим, що я теж загину. І таке відчуття було якоїсь легкості! Мене вже відпустив страх, не було паніки. Мені вже було все одно.

Я ще коло Діми зрозумів, що в мене поранення в ліву ногу, тому що переставав її відчувати. Обмацав себе; помітив, де кров, і наклав собі турнікет. Тримався весь цей час, бо треба було рятувати Дімку. Побачивши, що у нього зупинилося серцебиття і дихання, хлопці мене забрали і перетягнули в бліндаж, метрів за сто, мабуть. І тут вже я відключився, бо втратив багато крові.

Евакуація

Евакуюватися в темряві ми не могли: на російських дронах теж є тепловізори, ми будемо як на долоні. Дочекалися ранку і пішли «по сірому», коли нічні дрони вже не сильно бачать, а денні ще не можуть працювати. За нами виїхала машина, але до точки евакуації ще півтора кілометра треба було йти пішки. Чесно кажучи, я від себе не очікував такого, бо в бліндажі вже навіть не міг поворушити ногою. Лівою ще як-небуть, а правою взагалі ніяк. Але коли виходили, то я казав: «Хлопці, дайте, я щось понесу». На адреналіні і не таке буває…

Як потім з’ясувалося, нас із дев'яти чоловік було четверо поранених, і Діма «двісті». Його ми тоді забрати не змогли, вже наступного дня хлопці поїхали і забрали.

А з машиною теж якось не за планом пішло. Домовленість була така, що ми виходимо, він виїжджає. Плюс-мінус по часу мало зійтись. Але щось пішло не так, ми вийшли на визначену точку евакуації, і знову почався обстріл. Там був танковий ров. Ми розтягнулися по ньому, і ще десь годинку, мабуть, я лежав у болоті на сирій землі, майже роздягнений, в обрізаних штанах, як у шортах. Листопад місяць, холодна вода знизу, холодний дощ зверху – і внутрішнє відчуття страшенного холоду через крововтрату. Але все вже було байдуже: машина не їхала, і водій не виходив на зв’язок. Не можна було по рації розмовляти, тому що таке собі діло, ворог може нас слухати і знайти. Лише через годинку, мабуть, плюс-мінус, ми почули мотор і дуже сильно зраділи. Повантажилися, виїхали. Проїжджаючи, я ще побачив нашу машину, всю побиту осколками – ту саму, що мала нас забирати.

У нас план був такий: водій нас довозить до певної точки, а далі ми пішки повинні були вийти на задану позицію; і потім, після виконання завдання, він повинен був приїхати, нас забрати. І от я бачу, що машина посічена, і розумію, що наш водій, Саня (позивний «Чикаго»), коли почув, що у нас є трьохсоті, без жодної краплі  страху поїхав по нас.

Зразу подумав, що вже його не побачу… Лише згодом довідався, що з Саньком все добре, лише машину втратили.

Шпиталь

Отже, поранення я отримав 16 листопада. Нас повезли одразу на стабпункт, надали першу допомогу і евакували до Запоріжжя. Там я пробув два дні, потім в Умані мені зробили першу операцію. Осколки не дістали, вони досі зі мною і досі турбують.

Я спілкувався вже з п'ятьма хірургами, вони кажуть, що краще їх не чіпати. Тоді казали, що треба зачекати, поки вони закапсулюються, тоді, можливо, їх буде легше дістати. Доведеться чекати. Але трубують дуже. На правій нозі у мене був пошкоджений нерв, як виявилось, і вона досі не на всі сто відсотків функціонує, особливо після втоми, коли в наряді, поході. Ніхто ж знижки не робить на це.

Після Запоріжжя деякий час знаходився в ППД на лікуванні. Тоді з таким пораненням, як у мене, можна було лікуватися тільки 4 місяці. Зараз уже з новим законом про мобілізацію цей термін зробили більшим. Але тоді було 4 місяці, після яких мене визнали обмежено придатним.

Поки був у ППД, дізнався, що є тилова військова частина у Миколаєві, в моїх рідних краях. Почав шукати можливості перевестися туди, поближче до родини. Взяв відношення, привіз до своєї частини разом із висновком ВЛК про обмежену придатність, за яким я міг перевестися до тилових частин. Через 2 місяці командування прийняло рішення про моє переведення. Так я потрапив до Сил логістики Збройних Сил України. 7 червня 2024 року вже офіційно був зарахований.

Цікаво, що нагороду свою я отримав вже тут – а не у бойовій частині, де, власне, її і «заробив». Моє командування десантно-штурмової частини передали нагороду сюди, і вже новий командир мені її вручив. Приємно, знаєте. Не забули, знайшли як передати… Для мене це чи не важливіше, ніж сама нагорода.

Нове місце служби

В нинішньій бригаді я служу у відділенні ІТВ, також зв'язок, тож виходить, що тепер це моє покликання, можна сказати. Остання робота, на якій я працював у цивільному житті – автослюсар у автомайстерні, спеціалізувався на фарбуванні машин. Це мені дуже подобалося. Думаю, коли закінчиться війна, продовжу цим займатися.

Загалом мені у війську подобається, але вважаю, що армія має бути професіональною – це по-перше. А по-друге, дуже сподіваюся, що після війни моїй країні таке велике військо більше не знадобиться. Та й здоров’я після поранення вже не те, що раніше…

Бджоли

За що нагороду дали? Сорі, ще не все можна розповідати. Командування знає, і цього досить. А давайте я вам краще про бджоли розкажу?

Отже, було нас четверо. І ми виконували одну специфічну роботу на лінії бойового зіткнення. Завдання виконували добросовісно, сумлінно, – і обережно. Та все ж потрапляли і під обстріли, і в інші трабли.

І от, коли потрібно вже було виїжджати з позиції, наш побратим (той самий друг Діма, на жаль, нині вже полеглий), помітив на гілці дерева рій бджіл. Знаєте, як ото бджоли рояться і вилітають з вуликів шукати собі нове житло? Вважається великою удачею зловити такий рій: кажуть, що це для господарства особливе благословіння.

Отож, висить цей коричневий волохатий клубок на дереві, дзижчить стиха. І тут Дмитрович, наш командир відділення (він сам з заходу України), каже: «О, я заберу їх у село!». Тобто, туди, де ми на той час базувалися.

Ми йому кажемо: «Ну куди ти їх забереш? Кому? Хай собі на волі будуть». Тим більше, що тут обстріл щойно був, і зараз же ж знову буде. Треба тікати звідси!

Але Дмитрович, наш командир відділення, вперся: «Ні, я сказав! Ану як по ним влучать? Хочете – їдьте, лишіть мене, я сам прийду». А він такий чоловік, з перцем, запальний. Як сказав – так і зробить.

Ну а ми шо? Звісно, командира свого ніхто не залишить. Стояли під обстрілом, ховалися, чекали, поки він збере тих бджіл. Він взяв плівку, що у нас для бліндажів була, замотав їх туди обережно. Що цікаво, ті бджоли його навіть не кусали. Жодна не вкусила! Чи спокійні якісь трапилися, чи він знав, як з ними говорити.

Отож, Дмитрович їх у пакет замотав, несе до машини. А тут – приліт поруч. Він впав, випустив той клунок, і бджоли всі розлетілися. Ви б бачили! Встав він такий, дивиться на той кульок, з таким жалем… Махнув рукою і каже: «Добре, хлопці… Поїхали…». Такий засмучений… Ми навіть нічого йому не казали. Десь півгодини, мабуть, їхали мовчки до безпечної зони, хоча злі були на нього, як не знаю хто. Сиділи і псіхували одне на одного.

А потім, як виїхали вже на нормальну дорогу, почали дико реготати всі. Коротше, операція з рятування бджіл не вдалася. Та й, слава Богу, мабуть: ну справді, хто би їх там глядів, тих бджілок? Як не обстріл, то дрон, чи ще якесь лихо. Та й ми ж не постійно вдома, як підем «на роботу», то десь за тиждень повернемося. Ну і, знову ж-таки, не всі з нас вміють так з бджолами дружити, ходили б ми всі опухші, як китайці. Краще вже котики-собачки. Тваринок у нас завжди було повно: якусь позитивну таку частинку свою вони віддають нам. Без них ніяк.

«Тилова» посада

Та й таке. Дуже добре, що зараз я в тиловій частині, тут більш-менш спокійно. Сюди я прийшов на іншу посаду, трохи не на таку, як був у бойовій бригаді, тому треба було поїхати повчитися, щоб змінити фах.

Поїхав я знову в Полтаву, у той самий інститут зв’язку. І так сталося, що моє навчання почалося якраз тоді, коли туди був прильот 3 вересня 2024 року. Я дивом залишився живий… Мене врятувало лиш те, що я буквально три секунди не встиг вийти на подвір'я, бо наша група прямувала до укриття з п'ятого поверху. Поки спустився на перший, вже доходячи до дверей, почув характерний звук прильоту. За фронтовою звичкою, намагався там десь упасти, присісти, закритись. А ті хлопці з нижніх поверхів, що вийшли першими і йшли до укриття, якраз і потрапили під прильот. Це було страшно… Загинути в тилу, у мирному місті, пройшовши фронт? Дичина якась…

Я от часто думаю: для чогось я на цьому світі ще потрібен, раз мене Бог так береже? Скільки разів вже мав би загинути, стільки хороших людей загинули поруч, а мене якось біда оминає. Хочеться щось зробити таке, щоб немарно прожити. Щоб кожна мить була корисною, важливою, наповненою сенсом. Хочеться дожити і побачити, заради чого це все.

Ми мусимо перемогти. Бо нам же треба тепер жити і за них теж – заради тих, хто дивиться на нас з небес…

Записала Олена Мокренчук, журналіст, пресофіцер ЗСУ