"Чому Україні потрібні стратеги, а не піарники"

Андрій Ніколаєнко, дипломат, народний депутат України, співголова групи дружби Верховної Ради України з Республікою Корея

Сьогодні це здається ефемерним і майже нереальним, але уявіть: одного дня настане момент, коли війна завершиться. І хтось вольовий, наполегливий, наділений владою, посадить за робочий стіл розумних людей і поставить просте запитання: "Що далі?".

Як ми відбудовуватимемо державу? Як нам стати успішною країною після всього, що ми пережили?

Зараз ці розмови можуть здаватися фантасмагоричними, але це станеться, і часу на роздуми в нас буде критично мало.

У цій нелегкій справі досвід Південної Кореї, на який я часто спираюся у своєму аналізі та паралелях, буде надзвичайно повчальним для сучасного покоління наших реформаторів. Хочу поділитися формулою успіху, яка допомогла південним корейцям досягти того, де вони є сьогодні.

Свій путівник, який зробив їх країною світового економічного дива, корейці склали не відразу. Був тривалий шлях невдалої бюрократії, який відбирав час у народу. Так чи інакше, усе спирається на документ — конкретну карту дій. Це своєрідна формула успіху, яку хоч і не відразу, але їм вдалося сформувати.

Спочатку американський військовий уряд розробив п’ятирічний план економічного розвитку, але він швидко показав свою неефективність. Потім з’явився "План економічної реабілітації", який також виявився марним, адже був лише шпаргалкою про те, як витрачати американські гроші — рахунок, виставлений ресурсній державі без підкріплення реальними проєктами.

Потім настала Корейська війна (червень 1950 року — липень 1953 року), а коли вона завершилася, уряди почали створювати один за одним плани відновлення. Усі ці документи зрештою стали лише начерками про те, як просити гроші в багатих країн, щоб повернути Південну Корею до рівня перед вторгненням — і не більше. Лише наприкінці 50-х років, коли Японія, Тайвань і Малайзія вже кілька років розвивалися за п’ятирічними планами, Південна Корея підійшла до більш продуманого підходу.

Головними авторами чогось справді разючого стали два корейці — Лі Хан Бін і Лі Кі Хон, які здобули блискучу освіту в Америці. Вони добре розуміли природу корейської економіки та народного господарства, заснованого на традиціях та "японській спадщині": у їхній концепції було багато від американців і футуристів світового масштабу.

Вже через вісім місяців після приходу до влади легендарного Пак Чон Хі було представлено цілісний план першої п’ятирічки розроблений молодими авторами, які нарешті змогли реалізувати свої прогресивні ідеї. Згодом вони обидва стали міністрами й увійшли в історію виконавчої влади Кореї як мислителі, які втілили свої ідеї не лише в теорії, а й у реальному житті.

Попри "алергію" ліберально-демократичної частини корейського попереднього керівництва на планову економіку, яка асоціювалася зі сталінськими "семирічками" чи північнокорейським плануванням, авторам програми вдалося "продавити" кілька основних структурних позицій вже за часів військових.

Перша — створення відомства, яке стало локомотивом реформ. Спочатку це було Міністерство будівництва. Пізніше його поглинуло суперреформоване Міністерство планування з розширеними повноваженнями, відповідальне за планування й бюджет, яке підпорядкували напряму прем’єр-міністру. Згодом його перейменували на Раду з економічного планування (РЕП), і саме вона стала рушієм усіх подальших реформ. Першим очільником Міністерства планування став голова Банку Кореї Кім Ю Тхек — наполегливий та авторитетний лідер, який домігся того, щоб бюджетне планування забрали з Міністерства фінансів.

Але справжній прорив стався коли до влади прийшов наступний - "бульдозерний Кабінет" і до керівництва РЕП став віце прем’єр-міністр Чан Кі Йон, якого президент Пак Чон Хі неформально наділив владою над усіма міністерствами економічного і ресурсного блоку уряду.

Спробуйте провернути щось подібне в іншій країні! Ви зіткнетеся з бюрократичним саботажем. Міністерство планування може запропонувати будь-яку стратегію, але якщо Міністерство фінансів її не схвалить, програма забуксує, адже є базове правило корпоративного прогресу: якщо хочете радикальних стрибків успіху, не призначайте фінансиста головним. Компанією має керувати підприємець із великим духом. Якщо ж поставити бухгалтера, усі його думки будуть про те, як зекономити й оптимізувати, а не як розвивати компанію. Тому міністр фінансів не може бути основною фігурою, і корейці це вчасно зрозуміли, інакше розставивши пріоритети в уряді.

Другий ключ до успіху — це ресурси.

Бюджет корейців, як і наш, був обтяжений важкими субсидіями (на піку в 1957 році — 380 мільйонів доларів США при експорті Республіки Корея в 24 мільйони доларів США). Економіка не могла забезпечити кредитування ні для громадян, ні для корпорацій. Грошей у країні фактично не було, тож Південна Корея почала шукати їх за кордоном. Новостворене міністерство стало головним гравцем у цьому процесі, шукаючи комерційні та довгострокові позики по всьому світу.

У серпні 1961 року внесли поправки до Закону про стимулювання іноземних капіталовкладень, що дало можливість уряду ставати гарантом комерційних кредитів. Приблизно в цей самий час Бюро іноземного капіталу Південної Кореї розширили до Бюро економічного співробітництва (БЕС). Майже як наш БЕБ, але з іншою місією — не відбирати в бізнесу, а допомагати, залучати, примножувати й притягувати гроші, передусім іноземні.

Це спрацювало. Почався приплив іноземного капіталу, що посилив індустріалізацію і плавно перейшов до наступного етапу глобального плану — імпортозаміщення, а слідом за ним до експортоорієнтованості. Різке зростання внутрішнього виробництва не тільки скоротило обсяги імпорту, але створило світовий феномен вибухового зростання експорту. Протягом періоду чотирьох п’ятирічних планів Південна Корея досягнула легендарного рівня щорічного економічного росту у 8,9% в середньому. Експрорт зростав на 40,7%.

Третій пункт плану стосувався будівництва знакових інфраструктурних проєктів, насамперед швидкісних автомагістралей і металургійних заводів. Два флагмани цього проєкту: автобан "Кенбу" Сеул — Пусан (аналог нашого Київ — Одеса) та завод POSCO, побудований на японські репарації (300 мільйонів доларів США) плюс ще 200 мільйонів доларів японських кредитів. Пак Чон Хі та його адміністрація дійшли висновку, що самодостатність у виробництві сталі та створення металургійного комбінату повного циклу критично важливі для економіки — і не помилилися. Сьогодні POSCO — четверта найбільша компанія у світі за обсягом виробництва сталі.

Водночас корейська економіка зіткнулася з важким періодом ліквідації збанкрутілих підприємств і вирішення криз із поверненням позик, спричинених побічними ефектами швидкого зростання. До 1972 року компанії масово набрали комерційних кредитів, і в якийсь момент економіка перестала справлятися із цим тягарем. Тож держава в ручному режимі скоротила, об’єднала чи ліквідувала низку компаній, списала частину кредитів перед банками, але підтримала банки, щоб вони пережили цей період.

Однак ключ до успіху полягав не лише в цьому, а й у важливому психологічному нюансі — безумовній залученості лідера до складних економічних процесів. Із січня 1965 року щомісяця проводили наради, під час яких обговорювали економічні тенденції, куди все рухається, як змінити ситуацію, як створити чергове диво. Президент занурився в цей процес із головою і пропустив лише одну сесію: з 1965-го до 1979 року відбулося 147 таких зустрічей. Ще раз: президент особисто контролював і координував увесь процес економічного розвитку, визначивши для себе безумовний пріоритет для країни на роки вперед — фінансовий успіх нації.

Щоразу учасники виходили із цих нарад із революційними ідеями, часто вступаючи в конфлікт із військовими, які завжди були частиною цих зустрічей і суспільства. Щоб не перевантажувати деталями, опишу лише одну таку подію.

Одного разу під час дискусії про передавання влади від військових до цивільного уряду (військовий уряд мало що тямив в економіці) слово взяв Чон Чже Сок — генеральний директор із планування, один із головних реформаторів та авторів найамбітніших планів. Він славився сміливістю, достатньою, щоб протистояти військовим під час напружених засідань військової Верховної Ради .

Чон зауважив, що економічні проблеми виникають через невпевненість суспільства, адже військовий уряд постійно змінює позицію щодо передавання влади й не може ухвалити рішення. Це породжує нестабільність, через що економіка буксує. У розпал дискусії генерал Кім Хьон Вук (майбутній очільник корейського ЦРУ) на емоціях вихопив пістолет прямо у присутності президента і спрямував його на Чона, назвавши його покидьком і запитавши: "Як ти можеш бути таким нахабним?".

Зала завмерла, але Чон спокійно відповів: "Що не так у моїх словах? Я лише сказав правду". Президент миттєво розрядив ситуацію, попросивши опустити зброю. Генерал підкорився, конфлікт залагодили.

У підсумку президент підтримав главу Бюро, похваливши його мужність і гідність, й остаточно вирішив передати владу від військових до цивільного уряду.

Які висновки? Їх кілька. Успіх економічних реформ можливий лише за безумовної участі лідера в усіх економічних процесах і розуміння, що плани розвитку пишуть не піарники для ефектних прес-конференцій, щоб вразити електорат, а стратеги, які чітко усвідомлюють ефект від інвестицій із п’ятирічною перспективою.

Важливо визнати, що за роки незалежності в нас відбулася значна деградація як рівня підготовки людей, які ухвалюють рішення, так і масштабу проєктів, до яких опускаються перші особи держави. Можна по-різному ставитися до епохи СРСР, але тоді обласний керівник, якщо вже й виїжджав на відкриття об’єкта, то це мав бути або завод із тисячами робочих місць, або дорога республіканського чи обласного значення. У нас же прем’єр-міністр не соромиться приїхати на відкриття, умовно кажучи, пофарбованого паркану чи ще 5 кілометрів добудованої старої траси.

Нам треба це усвідомити й працювати над нашими амбіціями та планами вже зараз паралельно з війною.