Куди котиться світ?

Останнім часом багатьом людям ввижається, що світ з'їхав з глузду, і майже всім здається, що світ перестав бути передбачуваним місцем, в якому, попри всі трагедії, є якісь дорослі, що врешті розберуться. Чимало людей вважають, що світ підійшов до порогу третьої світової війни. Будемо розбиратися, і швидко не вийде, тож беріть чай-каву й зручно влаштовуйтеся.

Передусім зазначу, що світом правлять тренди та інтереси, а не випадковості чи примхи політиків. Політики можуть виглядати екстравагантно чи нудно, але зазвичай ведуть свої країни туди, куди вимагають тренди та інтереси. Інакше вони не змогли би здобути владу, незалежно від того, чи йдеться про автократії, чи про демократії.

Тож давайте почнемо розбиратися з трендами та інтересами. Розпочати доведеться з давнини – не з епохи динозаврів, але з кам'яного віку.

Великі перегони цивілізацій

Багато тисячоліть тому на планеті виникло кілька великих цивілізацій, з яких дві найстаріші стали найбільш потужними – скоріше за все, просто тому, що раніше почали й встигли набрати темп. Назвемо їх умовно Заходом і Сходом. Захід постав у Середземномор'ї, а нині представлений Європою та її заокеанськими родичами. Схід народився в Китаї й об'єднував землі навколо себе.

Цивілізації у своєму розвитку стикаються з двома взаємопов'язаними викликами. По-перше, час від часу вони в ході зростання вичерпують ресурси, завдяки яким живуть, і потребують суттєвої зміни парадигми, щоб вижити й розвиватися далі (такими змінами були перехід від мисливства-збирання до сільського господарства; згодом перехід від систем, побудованих на силі, до систем, побудованих на правилах; ще пізніше добре вам знайома науково-технічна й індустріальна революція). Такі зміни парадигми називаються фазовими переходами. По-друге, цивілізації часом вичерпують свою енергію й занепадають, в тому числі через провали у подоланні виклику зміни парадигми (фазові катастрофи).

Через це розвиток цивілізацій йде нелінійно: часом вони прискорюються, часом сповільнюються, часом занепадають, іноді відроджуються й наздоганяють, або ж ні. Історія перегонів Сходу та Заходу детально описана в книзі Яна Морріса "Чому Захід панує – натепер".

Біда в тому, що відбувається все це на одній і тій самій планеті. Тож та цивілізація, якій вдалося вирватися вперед, знімає вершки з усього світу. Ці вершки називаються рентою розвитку – той, хто випередив в розвитку інших, отримує з цього зиск за рахунок тих, хто відстав через ті або інші причини. Часом методи отримання цього зиску виглядають дуже погано з точки зору нас, людей ХХІ сторіччя: колоніалізм, рабство, грабунок ресурсів тощо.

Напевно, треба зробити відступ і пояснити, чому цивілізації конкурують, а часом відкрито ворогують. Можна припустити, що це закладено в нашій біології (адже ми стадні хижаки), і це правда, але є правда ще глибше – причини навіть не в біології, а в математиці (дуже добре все пояснено у книзі Роберта Сапольські "Біологія поведінки"). У кооперативно-конкурентних іграх найкращі стратегії виграшу (отже, й виживання) пов'язані з поділом всіх на своїх і чужих, причому ознака поділу може бути абсолютно довільна: найближчою до біологічних засад ознакою є родинні зв'язки, але це може бути приналежність до однієї банди, етнічної групи, місцевості, культурної традиції, соціальної страти, спільної релігії чи ідеології, генетично й культурно розмаїтої політичної нації, фан-клубу спортивної команди чи музичної зірки, та в принципі що завгодно (експериментатори довільно жеребкуванням ділили студентів-добровольців на групи, і між ними раптом виникало сильне відчуття спільної ідентичності всередині груп і жорстке протистояння між групами). Отже, що б ми не робили з людьми, вони будуть об'єднуватися в групи, які зберігатимуть взаємну лояльність всередині та протистояння між собою. Розвиток мислення може суттєво збільшити розмір "кола солідарності" (від сім'ї до величезних уявлених спільнот, як описано в книзі Лене Андерсен і Томаса Бйоркмана "Більдунг"), але не може поміняти засадничу природу живих істот.

Тож, підсумовуючи першу частину цього опусу, можемо сказати, що цивілізації постійно конкурують, рухаючись наввипередки, і хто вирвався вперед, насолоджується рентою розвитку за рахунок тих, кого обігнав.

Тепер можемо трохи навести різкість і розглянути не всю людську історію, а лише останні 500 років.

Друзі й вороги статус-кво

В останні 500 років Захід активно вирвався вперед завдяки науково-технічній революції, індустріалізації, релігійним реформаціям, що змінили ставлення до праці та читання, Просвітництву, капіталізму, Великим географічним відкриттям та іншим проривним досягненням. Отже, Захід вирвався вперед і підкорив решту світу, знімаючи ренту розвитку, а колонізованим даруючи лише ті інфраструктурні, інституційні та інвестиційні блага, які були необхідні йому самому для кращого й безперешкодного знімання цієї ренти. Попри дві світові війни, що спустошили Європу, – все одно Азія, Африка та Латинська Америка залишалися у стані бідних традиційних колоніальних чи постколоніальних суспільств.

Отже, статус-кво тривалий час полягав (трохи спрощено) в тому, що був багатий і розвинений Захід в особі Європи, Північної Америки та ще кількох їхніх родичів, а також великі бідні й недостатньо розвинені Схід та Південь, які платили Заходу ренту розвитку (Китай пропонує називати їх "Глобальною Більшістю", і треба визнати, що цей термін хоч і неприємний, але адекватніший за "Глобальний Південь", бо Австралія на півдні, а Москва на півночі; а бути колись пригнобленою більшістю часто означає претензію на моральну правоту).

Але жоден статус-кво не буває таким вічно. Накопичуються демографічні, економічні, технологічні, екологічні зміни, і баланс сил міняється. Рано чи пізно постають сили, що прагнуть кинути виклик статус-кво, переглянути й замінити його. (Таке вже було, коли периферія Римської імперії наздогнала та повалила метрополію, сутність тих процесів добре описана у книзі "Why Empires Fall", автори John Rapley та Peter Heather; таких історій набагато більше, але вони слабко вивчені або відомі лише фахівцям.)

Частина тих, хто відставав, почала наздоганяти і врешті наздогнала Захід. У перших рядах тих, що наздоганяють, був Китай. Захід сам сприяв подоланню розриву – не так міжнародною технічною й гуманітарною допомогою, як перенесенням робочих місць у країни з дешевою робочою силою, що супроводжувалося поширенням технологій та методів організації праці. Захід сам копав могилу своїй зверхньості. (Непогана добірка різних даних зібрана в пості Дмитра Зінченка.)

І настав момент, коли рента розвитку фактично вичерпалась. Коли економічне зростання більше живить тих, хто наздоганяє, ніж тих, хто попереду. Коли масова втрата робочих місць завдає жорстоких ударів мешканцям метрополії, які вже не відчувають, що живуть краще за колишні колонії (неоколонії).

І тоді виникає суспільний запит на те, щоб зламати такий старий негідний статус-кво, тобто світовий порядок. "Післявоєнний глобальний порядок не просто застарів; тепер це зброя, яку використовують проти нас", – сказав Марко Рубіо, виступаючи перед Конгресом (більше деталей у пості Вячеслава Бутко).

Тепер світовий порядок ніхто не захищає, а всі хочуть поламати. Лупають з двох сторін. І кожна сторона сподівається замість нього встановити новий світовий порядок, більше вигідний саме їй. Одні хочуть знову рвонути вперед, отримати ренту розвитку й вивищитися над колишніми колоніями, які нині наздогнали. Інші хочуть самі нарешті стати попереду й помститися за століття приниження, упослідження й експлуатації. При цьому Китай вийшов на пік розвитку, отже, має не так багато часу для того, щоб кинути виклик гегемону. (Підкреслю, що я не даю тут етичних оцінок, а змальовую стратегії.)

Втрата напрямку

Аж тут непомітно підкрадається… нова халепа.

Халепа полягає в тому, що ресурси розвитку в цей момент, як виявляється, майже вичерпано. Неможливо забезпечити тим, хто доганяє, той рівень життя й розвитку, який мали колишні колонізатори. Неможливо забезпечити подолання бідності, вирішення проблеми голоду та прискорене економічне зростання одночасно зі скороченням споживання задля збереження планети. Цілі тисячоліття ООН суперечать одна одній (раджу почитати доповідь Римського клубу "Come on!"). Дуже стислий опис ситуації мовою інтегральної динаміки є у моїй старій статті.

Тут з'являються вершники Апокаліпсису: міграція, хвороби, голод, війни, занепад держав, кліматичні зміни. Події останніх років добре відображають настання цієї турбулентності. Якби нафта не мала такої надзвичайної ваги в енергетичному балансі людства, нафтові автократії не могли би наливатися ресурсами й розпочинати війни. Якби не вирубували тропічні ліси, не ставалося би нових пандемій, як показано у пророчому фільмі "Зараза" Стівена Содерберга 2011 року.

Реакцією на невідворотну світову кризу, як правило, є поява нового порядку денного. В нашому випадку новий порядок денний включав протидію кліматичним змінам, увагу до проблем різноманітних меншин (тому що від різного роду соціальних проблем, як правило, страждають більше різноманітні меншини, хай навіть вони разом складають більшість), інклюзивність та політкоректність, пошук балансів та консенсусів і низку інших гарних речей, які, однак, не дають жодної відповіді на запитання, як проскочити фазовий перехід і не потрапити у фазову катастрофу.

Зникнення робочих місць внаслідок технологічних змін та глобалізації, відкрите суспільство з множинними ідентичностями, вільним пересуванням людей, ідей, товарів та капіталів, масова міграція, зростання ролі наднаціональних структур – все це призводить до руйнування традиційних спільнот, поглиблення розшарування й нерівності, вимивання середнього класу (більше в пості Олексія Геращенка).

Величезні маси людей, не захоплені новим порядком денним, почуваються загроженими, приниженими й упослідженими. Ця халепа найкраще описана в засадничій книзі Кена Вілбера "Трамп і епоха постправди".

(Тільки не поспішайте навішувати на ті або інші ідеї ярлики "лівий" чи "правий" – ці терміни в країнах, які стоять на межі переходу чи катастрофи, вже мають інший сенс або не мають жодного сенсу.)

Отже, з одного боку, ми маємо вичерпану ренту розвитку, яка вже не надає провідним країнам сталої переваги; а також загрозу, що ті, що доганяв, можуть обігнати й самі отримати ренту розвитку, перетворивши колишніх панів на залежних (або просто відкинувши на узбіччя як непотрібних). З іншого боку, ми маємо майже вичерпані глобальні ресурси, тож треба поміняти парадигму, щоб зберегти людство. Обидві халепи сильно впливають на добробут та самопочуття людей в Америці, які трималися за "американську мрію", але вона більше не світить. Робота втрачена або через технологічні зміни, або через перенесення робочих місць у дешевші країни, або через мігрантів. Надії немає.

І тут ситуація сильно залежить від того, чи вдалося інсталювати постмодерні ідеї в соціальні відносини, економіку та державне управління (як у Північній Європі, Канаді, Австралії, Новій Зеландії), чи вони залишилися виключно на рівні університетів та політичної риторики (як в США). У першому випадку людина має впевненість, що спільнота про неї піклуватиметься, і вона не пропаде. У другому випадку ніхто про тебе не подбає, якщо сам про себе не подбав. Тебе назвуть лузером і залишать на узбіччі.

Ось таким чином і сформувалися ці ключові тренди, що визначають нині американську політику:

1. Втрата довіри та зростання ненависті до інституцій та істеблішменту, які видаються зарозумілими, корумпованими, відірваними від людей та працюють проти інтересів населення.
2. Зростання протестів проти культурних змін, викликаних постмодерністським порядком денним, з його пріоритетами політкоректності, інклюзивності, прав меншин, "політики ідентичності", зміни клімату тощо. Це викликає відчуття, що традиційні соціальні структури підриваються.
3. Відчуття загрози через тиск технологічних змін, втрату орієнтиру "американської мрії" та соціальне розчарування.
4. Антиглобалізм і прагнення повернути робочі місця в США в умовах зростання конкуренції з боку країн, що розвиваються, й високої залежності від міжнародних постачальників і ринків.
5. Ізоляціонізм і небажання виступати глобальним захисником цінностей та основою міжнародного порядку, витрачати на це гроші, які могли би бути витрачені всередині країни.
6. Ненависть до Європи (і Канади з Австралією), які майже за всіма показниками зуміли досягти вищого рівня життя, що породжує відчуття, що всі інші живуть за рахунок США через незбалансовану торгівлю та менші витрати на оборону.
7. Зростання впливу великих корпорацій на політику через фінансування кампаній, лобіювання та вплив на розробку політики.
8. Зміна ставлення до науки та доказових методів, що відображає ширші культурні ідеологічні зрушення та боротьбу між науковим консенсусом та альтернативними поглядами у постмодерному світі постправди, які активно пропагуються в медіа.

Ці довгострокові тренди мають наслідком прагнення обрати лідера (лідерів), які зруйнують старий світовий порядок, що тепер раптом став видаватися колишнім господарям світу поганим і несправедливим. Цю ідеологію назвали "брокенізм" від дієслова "ламати" (більше у пості Олексія Молчановського).

Ось чому все, що ми колись вважали основою сучасної цивілізації, летить у прірву. Союзи й домовленості. Цінності та правила. Демократія та інституції. Наука й освіта. Здоровий глузд.

Замість цього право сили, поділ світу на сильних і слабких, теорії змови ("конспірологія"), релігійний фанатизм, влада корпорацій, можете додавати до цього списку.

І що буде далі?

Чи може весь світ зануритися у нове Середньовіччя? Очевидно, ні, адже окрім тих, хто заблукав, спинився і хоче розвернутися, є також ті, хто зупинятися не збирається, а також ті, хто щойно наздогнав і тепер захоче перегнати. Саме тому немає сенсу, наприклад, обмежувати розвиток штучного інтелекту – адже Китай все одно жодних обмежень не прийматиме, тож обмеження означають просто без бою поступитися першістю Китаю.

Що буде далі, ніхто не знає. Точніше, є аж вісім сценаріїв, і вони описані у доповіді Національної ради з розвідки США (там описані п'ять, але я певен, що наведений опис неповний). Публічна частина цієї доповіді дуже стисла й схематична, а до повного звіту в нас немає доступу. Залишається, знаючи метод, реконструювати хід думок дослідників. Тоді вийде приблизно наступне.

Чи вдасться людству подолати проблему вичерпання ресурсів завдяки новим проривним технологіям (хтось каже, що це штучний інтелект, але проблема людства не у штучному інтелекті, а в природному інтелекті, який вичерпує ресурси планети, живиться викопним паливом, забруднює довкілля, вирубує ліси, знищує тварин і рослини, породжує нерівність, коли суперспоживання в одних та голод в інших):

Якщо відповідь: Так

Це означає успішний фазовий перехід

Тоді питання: Хто це зробив?

Захід: Сценарій "Ренесанс демократії"
(або навпаки, "Тріумф технофашизму")

Китай: Сценарій "Китайський світ"
(оце вам вже точно не сподобається)

Обидва: тоді переходимо нижче до питання про глобалізацію

Якщо відповідь: Ні

Це означає фазову катастрофу

Тоді питання: Чи вона повна чи часткова?

Повна: Сценарій "Постапокаліпсис"
(дивіться фільми жанру кіберпанк)

Часткова: Сценарій "Трагедія і мобілізація"
(або може бути "Візантія": осередок посеред варварства)

Якщо відповідь: Просто передали проблему наступному поколінню

Таке ще можливо, поки катастрофа не наблизилася, але один раз

Тоді питання: Чи вдалося зберегти глобалізацію?

Так: Тоді питання, чи вона мирна, чи ні?

Мирна: Сценарій "Конкурентне співіснування"
(щось таке світ демонстрував останні 35 років)

Немирна: Сценарій "Небезпечний дрейф"
(хоча я би його назвав "Гаплик")

Ні: Сценарій "Окремі домени"
(цивілізації існують окремо, у кожної своя правда)

Що нам робити? Посилювати себе. Нам потрібна перемога, надійні союзники й інвестори, переосмислення й перезавантаження всіх систем (від освіти до економіки, від державної служби до культури), вироблення привабливих сенсів для себе і світу. В Україні після перемоги будуть і гроші, і люди. Бо тут є сенс, напрямок, надія й енергія. Попри все.

Але спершу треба не дати варварству нас затопити. Бо далі впаде Європа, і що буде після того, нікому не сподобається. Але нам буде вже все одно, бо нас не буде. Човник невеличкий та один на всіх. Гребемо, вигрібаймо, поки є сили.