«Для мене війна почалася з.. дивана» - говорить Дмитро Бурдельний, водій військової частини Сил логістики

"На контракт до військової частини я прийшов у 2020 році, тож широкомасштабне вторгнення застав військовослужбовцем, водієм КАМАЗу" - розповідає Дмитро.

 Особисто для мене війна почалася з… дивана. Ми купили його буквально за день до війни. Я його власноруч зібрав, і це ми першу ніч на ньому спали. Дружина була вагітна другою дитиною, у неї почалася декретна відпустка і їй виплатили гроші, тож ми поїхали купили диван, про який давно мріяли, доці ліжечко, накупляли різної апаратури для кухні... Звечора я встиг лише диван зібрати, тож доні сказав, що ліжечко складу завтра, коли прийду з роботи. Але не встиг… Вранці подзвонили: тривога, збір…

 Примчав до військової частини, але своїх колег-водіїв вже не застав, вони на бойове завдання поїхали. Доганяв їх у дорозі. Першу ніч ми в Харків відвозили хлопцям «гостинці», а на другу добу нас відправили везти «подарунки» на Запоріжжя. А тут вже подзвонили, сказали що частина перебралася в Кіровоградську область і звеліли їхати туди. Вдень виїжджав на одній машині, вночі мені вручили іншу. Сказали: «Їдь, вантажся». І так я до тієї машини приріс! Десь два роки я на ній проїздив. Полупричіп КАМАЗ, гарна техніка.

 Диван я потім відвіз сім’ї в Кіровоград, коли відвозив їх туди. Дружину з донькою та сином забирав вже з окупації: малий народжувався тут, 9 березня, в роддомі рідного міста, під звуки вибухів. Я пробирався до них, як партизан, забирав і вивозив. Дякувати Богу, вони всі вдома разом були.

 Сусіди сказали, що росіяни кожен день приходили, питали про мене, тож мені поблизу домівки з’являтися не можна було. Зять з дружиною підігнали свою машину до двору, допомогли зібрати речі. Закинули все, що влізло, посадили моїх дівчат з малим і повезли. А я вже до них по дорозі приєднався. На блокпосту перевіряли паспорт, прописку. Сам не знаю, як проскочили… Документи, крім паспорту, лишив Кіровограді; у телефонах все повидаляв, лишив тільки номери родичів, щоб нічого зайвого не було.

 У тій військовій частині, куди ми прибули, я залишався аж до кінця 2023 року. На початку 2024-го повернувся сюди, на Донбас. Спершу мене відправили в 95 десантно-штурмову бригаду, але вік і стан здоров’я вже не дозволяють мені виконувати завдання на лінії фронту. Тому перевівся назад у свою частину, у рідне місто. Служу водієм вантажівки, доправляю хлопцям «гостинці» на лінію зіткнення.

 Сім’ю ще не забирав, бо ж бачите – тут неспокійно… Звісно, вони сумують, рвуться додому, але хай ще трохи побудуть там, у безпеці. Треба ще в квартирі ремонт зробити, до ладу все привести. Вікна вже поставив, але квартира два роки стояла розбита, затоплена дощами, тож роботи вистачає. Домівка поруч, через паркан. За сім’єю дуже сумую, ото лише по відеозв’язку і можемо спілкуватися. Заспокоюю їх, поки зв’язок є. Було, зв’язок на 9 днів пропав, дуже переживав. Ще й ці прильоти… Ворог сатаніє, бо розуміє, що йому нас не взяти.

 Загалом я по цивільній спеціальності фельдшер, медик. Але з дитинства мав тягу до вантажівок: батько був водієм, тож возив мене з собою всюди. Оце пішов на пенсію і сів за кермо. Спершу був водієм автобуса, возив людей по місту і на Харків. А потім прийшов до військової частини на контракт.

 Складності у великих машинах немає, в армії взагалі ніяких складнощів немає. Ти військовий водій, мусиш вміти їздити на всьому. На чому скажуть, на тому і їдеш. За станом машини треба дивитись, вчасно проводити необхідне обслуговування. Це КАМАз 43-10, військовий тягач, повнопривідний, добре їде як по асфальту, так і по бездоріжжю. Якщо треба, може витягнути загрузлу техніку, бо хлопці по роботі часом заїжджають у такі місця, що доводиться тягнути. Ремонтуємо машини самі; що не розумієш – хлопці допомагають, підказують. Завжди є у кого спитати, порадитися.

 Чоловікам мого віку хочу сказати одне: йдіть до тилових частин, ви тут потрібні! Все одно призовуть, то краще там, де ти потягнеш роботу. Ховатися не варіант: чув, що є люди, які по два роки вже з хати не вииходять. Я їх не розумію. Кожну роботу треба виконувати, але ремонти, логістичні перевезення – це те, що дає можливість не просто відчувати себе потрібним, а ще й допомагати молодшим воювати, зберігати життя наших синів.

 Так, буває нелегко, особливо коли є вади по здоров’ю. З мене, наприклад, десантника не получилося. Була кумедна ситуація на полігоні, коли приїхав сержант набирати людей в розвідку, визвалися двоє добровольців віком за 40. Сержант похитав головою і сказав: «Дякую вам, мужики, але в розвідці вже навіть я не тягну, а я молодший за вас. Не ображайтеся, але, мабуть, пошукаю когось ще…». Далі нас привезли в Славік, на Донбас, і тут я в свої 50+ потрапляю в розвідку… Правда, протримали мене там недовго, відправили в сапери. Звідти я по стану здоров’я потрапив у шпиталь і повернувся додому, у рідну частину. Тобто, я зараз і вдома, і в армії.

 Хлопцям в окопах бажаю самого найкращого, міцного здоров’я. Гарні сини у нас! Вони таку тяжку роботу виконують, саме головне, щоб живі повернулися. А ми – все, що від нас залежить, зробимо на «відмінно». Тільки разом зможемо перемогти.

Олена Мокренчук, військовий журналіст