Фронт з’їдає місця

Мінус ще один "мій" дім. Сьогодні накрило кабом будинок в Констасі, де ми раніше жили. Вулиця повністю знищена, сусідні будинки знесено, між зруйнованих стін без дахів горить полум’я, сама проїжджа частина закидана сміттям після вибуху.

Головне, що мене вразило у відео — як змінився ландшафт. Вищі дерева позносило хвилями від вибухів, гілки і листя менших прорідило. Високих будинків, та власне взагалі будинків з дахами не лишилося. Відчуття, що степ, голе поле повернулося туди, де люди спорудили на деякий час затишок і тінь.

Хазяїн будинку зразу після бомбардування приїхав, щоб визволити і забрати з собою собаку, котра охороняла будинок. Їхав і записав відео — ось мій будинок, ось моя собака, ось наш магазинчик; не знаю, чи ми взагалі сюди коли-небудь повернемося.

Це не перша хата і не перший власник, де ми жили і яких накрила хвиля фронту. Так відбувається з травня 22 року — відступ, відступ. Насправді нічого незвичного, лише нюанс в тому, що фронт з’їдає місця, котрі стали для мене особистими. Нападники забирають не якусь далеку абстрактну землю — а землю дуже мою, котра мало відрізняється від двору бабусі, де я ріс.

Справедливості ради, ця місцина протрималася живою довго. Вперше ми туди заїхали влітку 22-гого, їздили на позиції практично щодня, стримуючи ворога. І ось тільки зараз там настала пустеля.