"Солдати - це гівно... їх треба п*издити", підполковник ЗСУ Дмитро Августінович

Я не знаю, чому я не оприлюднив цю історію в той же день. Можливо, тоді мене зупинили думки типу "сміття-хата-коні-переправа". Тепер мене не зупиняє ніщо. Отже слухайте.

Це сталося у листопаді 2023 року. В ті дні я виконував функції командира роти, поки ротний був у відпустці. В вечірніх сутінках на КСП моєї 2-ї стрілецької роти 23 окремий стрілецький батальйон Збройних Cил України завітав комбат - підполковник Дмитрий Августинович. Це була видатна подія, оскільки ні до, ні після цього, за всі 18 місяців нашого перебування під селом Торське Лиманського району Донецької області, цей командир жодного разу не радував своїми відвідинами ні наш бліндаж, ні жодну з бойових позицій батальйону.

Ми сіли з ним вдвох на кухні. Я очікував, що розмова піде про інцидент, який у нас трапився на днях, коли замість доповіді про зруйновану ворожим обстрілом вогневу точку, наш черговий помилково доповів про зруйновану позицію, але підполковник почав з іншого.

Він запитав: "Спіноза, нащо ти мене за**буєш солдатськими рапортами?!". Я відповів, що не розумію, про що річ. Він пояснив, що не треба передавати йому рапорти від солдат, де вони просять направлення на лікування, а "завертати" їх самостійно. Я сказав, що маю іншу думку, і що вважаю себе забовʼязаним передавати такі рапорти командиру батальйону. На це Дмитро Августінович зреагував тирадою, яка починалась за слів: "Спіноза, ти що не знаєш, що солдати – це гівно", а закінчувалась словами: "їх треба п*здити". Всі ці слова вимовлялись зло і впевнено. Я спокійно відповів: "Командире, я з вами не згоден". Після цих моїх слів він піднявся з лавки і дивлячись на мене згори вниз вичавив: "може мені тебе відп*здити!". Я теж встав, подивився йому в очі та відповів: "спробуй, довбо*об".

За пʼять метрів від нас, відгороджені вузьким бліндажним проходом, в кімнаті управління роти в цей час сиділи двоє наших звʼязківців та головний сержант батальйону, який приїхав разом з Августіновичем. Оцінивши диспозицію підполковник сів на місце і спокійно повів зі мною ділову розмову про штурмову операцію, яка планувалась на наступний ранок.

Вже тільки наприкінці зустрічі, прощаючись, він прошипів: "ти ж розумієш, що я тебе знищу". Я сказав: "удачі" і посміхнувся йому у відповідь.

Тут слід зазначити, що іронія завжди була моєю реакцією на погрози. Небезпека викликає у мене позіхання і посмішку. Така захисна реакція. Я це тільки на війні усвідомив, коли помітив, що постійно позіхаю під час артилерійського обстрілу чи близькі гупання КАБів.

У вересні-жовтні 2024 року цей підполковник, виконуючи забаганки генерала Перця, знекровить свій батальйон у наступальних боях під Торським і недолугих оборонних боях у сірій зоні під Купʼянськом, будучи в підпорядкуванні у 116 бригади. Я напишу йому відкритий лист недовіри, який підпишуть більше 80 військовослужбовців. Потім буде моє переведення в 118 бригаду, кілька заяв в ДБР про злочини командування батальйону, в яких будуть зазначені випадки свідомого нехтування життям солдат, які відправлялись тримати оборону у сіру зону, на непідготовлені оборонні позиції, без можливості евакуації, та які помирали там, отримавши поранення, і чекаючи на евакуацію тижнями. Не евакуювавши поранених і тіла загиблих, командири 23 ОСБ заводили туди нових бійців. Зараз те ж саме вони роблять під Орехово і Роботино разом зі 118 бригадою.

22 квітня цього року ми передали наше колективне звернення в адміністрацію Президента з вимогою змінити цю практику та покарати винних. Вони відфутболили його на Міністерство Оборони і МВС. Ні від них, ні від ДБР відповідей по суті ми до цього часу не отримали.

Цю владу все влаштовує.

Така історія.

Про що вона? Як на мене, вона яскраво показова. Вона про світогляд і спосіб дії більшості кадрових командирів ЗСУ. Вона про їх Верховного Головнокомандуючого та просто Головнокомандуючого "маленької радянської армії", як він сам точно сказав, який був возведений ними у ранг святого, і в цьому статусі не знайшов нічого ліпшого для нас і для себе, як у розпалі війни відбути у свій персональний дипломатичний рай, читай генеральське СЗЧ.

Якщо їх запитати не під мікрофон, то почуємо: "Солдати – це гівно, добриво, яким ми забезпечуємо поле бою, плекаючи на ньому свою карʼєру. Берегти життя бійців? Ці красиві слова залиште дурням, яким треба забивати баки, бо від них вимагається тільки сліпа покора. У нас тут війна, бойня, де ми поставленні наглядачами на конвеєрі. Так навчали наших батьків, так нас навчали, так ми будемо навчати своїх дітей".

Їхній гонор поступається тільки їх тупості.

*****

Без перепрошивки свідомості кадрових армійських командирів під нові цінності та стандарти роботи, без заміни особливо дубових, "професійних" за освітою, командирів ЗСУ на нових, на тих, хто сформувались як командири під час війни, а особливо на тих, хто прийшов з цивільного життя, ще краще – з бізнесу, без цього сутнісного реформування армії можливість нашої перемоги здається примарною.