Яких книжок нам не вистачає?

Дивлячись сьогодні на свої книжкові полиці, я заздрю сама собі. В дитинстві та юності книжки треба було "діставати", для цього потрібні були "знайомі" в книгарнях. Або можна було здати макулатуру і отримати томик Дюма або Чейза. Навіть, якщо ці автори тобі були не цікаві, бо іншого не було. Памʼятаю, як мама іноді приносила мені дитячі книжки на один-два дні, бо на них була черга.

Першою роботою, так вже пощастило, була бібліотека Київського університету ім. Шевченка. Працювала там на студентському абонементі, але влітку часто підміняла ще й на художньому. Там було де розвернутись! Англійська, французька, американська класика, романи про перше кохання, війну, подружнє життя тощо.

На вуличних розкладках тоді продавались книги про кримінальних ватажків, поліцейські романи, відверто порнографічна та магічна література на кшталт "Молоту відьм". Звісно, все російською та дуже поганої якості, часто взагалі самвидатівське. Потім цей непотріб змінили вже непогано видані книжки, теж російською.

Весь цей час українське книговидавництво було у занепаді, і лише після 2014 року, коли поставили законодавчі перешкоди російським видавництвам, почали розвиватись наші. І я хочу сказати, що за різноманітністю жанрів, реагуванню на світову конʼюнктуру, якістю перекладу та друку багато українських видавництв знаходяться на рівні світових.

Зараз наш книжковий ринок і читання взагалі на підйомі, і це яскраво підтвердив фестиваль Книжковий Арсенал, що відбувався чотири дні і завершився у неділю. Цьогоріч він зібрав 30 тисяч відвідувачів та 250 гостей, відбулося понад 200 подій, серед яких дискусії, перфоманси, вистави, кінопокази, концерти та публічні розмови.

В кулуарах фестивалю поговорила із літературною критикинею, редакторкою та лекторкою Богданою Романцовою.

- У кожної літератури є своє обличчя, свій голос, які вони в української літератури? Що ми можемо сказати світу і що маємо?

- Так, звісно, кожна література працює із актуальними темами, осмислює дійсність, говорить про історію. Наш стан на сьогодні унікальний і складний – на території Європи триває повномасштабна війна, у можливість якої не вірили Умберто Еко і Ной Харарі. Наперед виходять екзистенційні питання, адже ми в стані екзистенційної загроженості. Наша поезія виконує функцію безпосереднього свідчення, наш нонфікшн фіксує дійсність, наша проза змінюється і трансформується. Сама мова набуває інших відтінків. Відшаровується зайве, з’являються нові лексеми, адже попередній словник не відбиває дійсності. Наші книжки свідчать про нас, наш досвід і нашу боротьбу – думаю, це і є найважливішим.

- Чому вчить і про що розповідає українська книжка сьогодні? Я маю на увазі не тільки безпосередньо сучасні твори. Які основні наративи?

- Я б не казала про повчальність, для мене це парадигма літератури ХІХ століття. Звісно, література працює із цінностями, однак без моралізаторства чи менторської позиції. Наші автори пишуть про свободу, вибір, страх і силу. Але в таких текстах є місце іронії, гумору (часто й чорному), вони не чорно-білі, а складні. Особливої ролі набуває комбатантська література і література свідчення. Наперед виходить поезія як швидка реакція на події: зранку може щось статися, вже за години дві поети публікують тексти, а за кілька днів виходять переклади різними мовами. Соцмережі скоротили шлях від автора до читача.

- Довгий час українську літературу знищували, ховали за "великою російською", ламали або фізично знищували письменників і поетів. Чи є у нас твори світового рівня, в тому числі, так званої "високої полиці".

- Будь-яка література, яка була в статусі колонізованої, переживала щось схоже, однак Росія, на відміну від багатьох колишніх імперій, не відмовилася від своїх амбіцій, натомість побудувавши ідентичність на основі імперських концептів. Думаю, у нас дуже сильна модерністська література: так драми Лесі Українки точно не поступаються творам її сучасників та сучасниць. Коротка проза Тютюнника і Стефаника, поезія вісімдесятників – все це має великий потенціал, якщо з’являться якісні переклади. З другого боку, поезію передати іншою мовою непросто, Т. С. Еліот от взагалі не вірив у її апріорну перекладність. Я не така радикальна, як Еліот, тож думаю, що це можливо, однак заради такого варто запроваджувати програми державної підтримки і розвивати культурну дипломатію.

- Чим український книжковий ринок відрізняється від таких в розвинутих країнах? Різноманіття, доступність книжок, входження в літературну спільноту дебютантів?

- Це комплексне питання. Насправді можна говорити про те, що у нас не дуже продумана державна підтримка середніх та малих видавців (добре, відверто кажучи, її фактично немає). А це важливий фактор розвитку нішевих та інтелектуальних видавництв у багатьох країнах. Також у нас тільки почав розвиватися інститут агентства: так на західному ринку переважна більшість авторів потрапляють до видавця через агентів, а у нас таких поки меншість. Але є й переваги: наш ринок швидко росте і розвивається, видавці постійно перебувають у пошуку нових імен, тож для дебютантів зараз сприятливий час.

- Чи має література вчити, виховувати та розвивати чи лише розважати? Питання, здається, очевидне, але якщо зайти в будь-яку книгарню, то кидається в очі велика кількість дешевих романів в дорогому виданні, що надає тексту ілюзії цінності.

- Література має приносити радість і задоволення, виховувати мають батьки. Але "не виховувати" не означає лише "розважати". Література дає змогу пережити нові досвіди, не доступні нам в інший спосіб. Книжки порушують дискусії і осмислюють складні, часто суперечливі питання. Нарешті, підштовхують до розмірковування і працюють із нашою уявою. А щодо популярних романів – тут я тримаюся демократичної лінії. Мають бути заповнені всі ніші – і висока полиця, і відчутна нижча. Бо щойно десь бракуватиме видань, лакуну заповнить у ліпшому випадку перекладна література із Заходу. У гіршому – завезена контрабандою російська книжка.