Ядерне протистояння: що насправді стоїть за війною Ізраїлю з Іраном

Конфлікт між Ізраїлем та Іраном — один із найгостріших та найнебезпечніших викликів міжнародній безпеці у XXI столітті. У його центрі — іранська ядерна програма, яка вже багато років викликає серйозне занепокоєння у світі, а особливо — у Тель-Авіві. Саме навколо неї зосереджене стратегічне протистояння, де військові сценарії дедалі більше витісняють дипломатичні.

Сприйняття реальної загрози

Щоб бодай частково збагнути складність і глибину цього багатовимірного протистояння, необхідно розглянути технологічні нюанси процесу збагачення урану, реальні й декларовані мотиви Тегерана, а також глибоко вкорінене історичне й політичне неприйняття ядерного Ірану з боку Ізраїлю. Це не просто регіональна суперечка — це потенційна точка неповернення для всього Близького Сходу.

Фундаментальний рушій цієї конфронтації — сприйняття взаємної загрози. У цій динаміці будь-які дії, що вживаються однією стороною в ім’я самозахисту, неминуче трактуються іншою як пряма й невідворотна екзистенційна небезпека. Виникає замкнене коло стратегічної параної — небезпечна петля зворотного зв’язку, яка лише посилює конфлікт.

Ізраїль, глибоко травмований історичними трагедіями ХХ століття та фактично оточений силами, що не визнають його право на існування, сприймає навіть потенційне наближення Ірану до ядерної зброї як "червону лінію", за якою — точка неповернення. Тегеран, своєю чергою, що десятиліттями перебуває під санкційним тиском, пережив диверсії, кібератаки та ліквідації провідних науковців, не може не бачити в ядерній програмі не лише джерело енергії чи символ технологічного суверенітету, а й стратегічний інструмент стримування. У регіоні, де баланс звичайних збройних сил явно не на його користь, атом може здаватися останнім аргументом.

Цикл дій і реакцій, підживлений історичною недовірою, геополітичним реваншизмом та риторикою апокаліптичного масштабу, є не просто контекстом, а самою віссю конфлікту. І все це — навколо іранської ядерної програми, яка вже давно перестала бути лише технічним чи енергетичним проєктом. Вона стала політичною межею, стратегічним маркером і тригером для можливого зіткнення.

Тож почнімо не з геополітичних сюжетів, а з науки. З базового розуміння того, що таке збагачення урану, як і навіщо воно здійснюється — адже саме в технічних деталях часто ховається сенс великої політики.

Абетка збагачення урану: від руди — до потенційної зброї

Уран — це важкий, слабо радіоактивний хімічний елемент, природно присутній у земній корі. Його значення в контексті ядерної енергетики, а тим більше — ядерної зброї, зумовлене унікальними фізичними властивостями окремих його ізотопів.

Ізотопи — це різновиди одного й того ж елемента, які мають однакову кількість протонів, але різну кількість нейтронів. Це означає, що ядра таких атомів мають різну масу й стабільність, що своєю чергою визначає їхню поведінку під час ядерних реакцій.

Природний уран складається переважно з трьох ізотопів, два з яких мають ключове значення:

• Уран-238 (²³⁸U) — становить приблизно 99,27% маси природного урану. Це так званий родючий ізотоп: він сам по собі не може підтримувати ланцюгову реакцію, однак здатен поглинати нейтрони й трансформуватися в плутоній-239 (²³⁹Pu) — вже повноцінний подільний матеріал, придатний для ядерної зброї. Тобто, ²³⁸U — не головний гравець, але стратегічний ресурс із потенціалом другого рівня.
• Уран-235 (²³⁵U) — критичний елемент у ядерній грі. Його частка у природному урані — лише близько 0,72%, але саме цей ізотоп має здатність до самостійного розщеплення під дією повільних (теплових) нейтронів. Під час такого поділу вивільняється гігантська кількість енергії, а також нові нейтрони, які можуть розщеплювати інші ядра ²³⁵U, створюючи ланцюгову реакцію — основу як для виробництва електроенергії, так і для вибуху ядерної бомби.
• Третій ізотоп — уран-234 (²³⁴U) — є побічним продуктом розпаду, зустрічається в дуже малій кількості (близько 0,005%), і практичного значення в ядерному паливному циклі або в питанні ядерного розповсюдження не має.

Саме тому першочергове завдання будь-якої ядерної програми — це не просто видобуток уранової руди, а збагачення — тобто збільшення концентрації ²³⁵U у природному урані до рівня, необхідного для роботи реакторів або (в найгіршому сценарії) створення ядерного боєзаряду.

Що таке збагачення урану і чому це критично важливо?

Збагачення урану — це не просто технічна операція, а стратегічно чутливий процес, що відокремлює мирну ядерну енергетику від потенційного військового застосування. У його серцевині — тонка, але вирішальна фізична відмінність між двома основними ізотопами урану: ²³⁵U і ²³⁸U.

Різниця між ними — всього кілька нейтронів, а отже — не хімічна, а суто фізична. Хімічні методи тут безсилі: в усіх реакціях ці ізотопи поводяться однаково. Вони мають однаковий електронний оболонковий склад, а тому їх неможливо розділити традиційними методами, як це роблять із різними елементами. Вихід — лише у використанні методів фізичного розділення, основаних на відмінності в атомній масі.

Саме ця незначна різниця у вазі між ²³⁵U та ²³⁸U відкриває можливість їх механічного розподілу, наприклад, у газових центрифугах — найпоширенішій сучасній технології збагачення.

Чому це взагалі потрібно?

Природний уран містить лише близько 0,72 % ²³⁵U — замало як для більшості ядерних реакторів, так і тим паче для військових цілей. Для роботи в енергетичних реакторах зазвичай потрібна концентрація від 3% до 5%, а для створення ядерного заряду — від 80% і вище, що вже класифікується як високо збагачений уран (HEU).

Тому процес збагачення — це не просто технічна процедура, а один із найважливіших індикаторів намірів держави. Адже технологія одна, а результат — залежить лише від того, до якого рівня "піднімається" вміст ²³⁵U. Межа між мирною енергетикою та ядерною зброєю — тонка, як фізика ізотопів, і небезпечна, як сама природа цього процесу.

Як саме відбувається збагачення? Які технології використовують держави — і чому деякі з них викликають більшу тривогу, ніж інші? Про це — далі.

Вхід у цикл: як уран перетворюється на газ

Перш ніж уран може бути збагачений, його потрібно перетворити у форму, придатну для розділення ізотопів. Адже у природі він існує не в чистому вигляді, а у складі руд — мінералів, що залягають у товщі земної кори. Видобутий матеріал — це лише сировина, перший крок довгого і складного ядерного шляху.

Після видобутку руда проходить первинну обробку, в результаті якої формується концентрат оксиду урану (U₃O₈) — відомий під назвою "жовтий пиріг" (yellowcake) через характерний світло-жовтий або жовто-коричневий колір. Цей концентрат є проміжною, але критично важливою ланкою у паливному ланцюгу. Він уже достатньо очищений для подальших хімічних трансформацій, але ще далекий від формату, з яким працює ядерна технологія.

Щоб розпочати процес збагачення, уран необхідно перевести в газоподібний стан, бо саме в такій формі можливо ізотопне розділення — наприклад, у центрифугах. Для цього U₃O₈ проходить процес конверсії, внаслідок якого перетворюється на гексафторид урану (UF₆) — летку й хімічно агресивну сполуку, яка випаровується вже при 56°C. Саме UF₆ має властивості, що дозволяють ефективно відокремлювати важчі молекули ²³⁸U від легших ²³⁵U.

Варто підкреслити: це ще не збагачення. Це лише підготовчий етап — але без нього подальші дії просто неможливі. Конверсія є воротами у справжню ядерну інфраструктуру, і контроль за цим процесом є важливим інструментом нерозповсюдження.

Наступним кроком буде сам процес збагачення — фізичне розділення ізотопів урану, яке потребує високотехнологічного обладнання, значних ресурсів і... великої геополітичної уваги.

Газові центрифуги: серце сучасного збагачення

На сьогодні газове центрифугування є найефективнішим, найпоширенішим і водночас найчутливішим з погляду міжнародної безпеки методом збагачення урану. Це не просто інженерна система — це технологічний рубіж, що відділяє мирний атом від потенційної зброї.

Процес починається з того, що газоподібний гексафторид урану (UF₆) вводиться у вертикальні циліндри-центрифуги, які обертаються з фантастичною швидкістю — десятки, а іноді й понад сто тисяч обертів за хвилину. Внаслідок цього в центрифузі створюється колосальна відцентрова сила, що в рази перевищує гравітаційне прискорення. Саме вона стає ключовим інструментом для фізичного розділення ізотопів.

Важчі молекули ²³⁸UF₆ притискаються до зовнішніх стінок ротора, тоді як легші ²³⁵UF₆ концентруються ближче до осі. Цей градієнт маси дозволяє вилучити дві газові фракції: одна — трохи збагачена ²³⁵U, інша — відповідно збіднена. Але — і це ключовий момент — одна центрифуга дає мізерний ступінь поділу. Це не фініш, а лише мікрокрок.

Тому для досягнення відчутного збагачення створюються складні каскади з сотень, а іноді й тисяч центрифуг. Вони працюють у послідовному та паралельному режимі, де продукт одного ступеня стає сировиною для наступного. Така схема дозволяє поступово "нарощувати" вміст ²³⁵U до потрібного рівня — як для реакторів, так і (у разі ухвалення політичного рішення) для зброї.

Цей процес вкрай енергоефективний у порівнянні з попередніми технологіями, але водночас потребує високоточної інженерії, постійного моніторингу і захисту від порушень режиму нерозповсюдження.

А чи є альтернативи?

Так, історично газова дифузія була першим методом збагачення, зокрема у США під час Мангеттенського проєкту. Її суть полягає в тому, що UF₆ пропускають через надтонкі пористі мембрани, де легші молекули ²³⁵UF₆ дифундують трохи швидше. Але різниця — буквально частки відсотка, тому потрібні були гігантські установки та неймовірні енерговитрати. Саме тому дифузійний метод визнаний застарілим і переважно виведений з експлуатації.

Сьогодні на горизонті є й інші технології — лазерне ізотопне розділення (SILEX), плазмові методи, електромагнітна сепарація. Але всі вони — або в стадії розробки, або занадто дорогі та складні для масового застосування.

Отже, газові центрифуги залишаються ключовим інструментом збагачення у XXI столітті, і саме вони — у фокусі як міжнародних інспекцій, так і геополітичного нерва.

Рівні збагачення урану та суть іранського питання

Ступінь збагачення урану ізотопом ²³⁵U визначає не лише його потенційне призначення, а й стратегічну чутливість у контексті режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Саме ця шкала — від природного урану до матеріалу збройового класу — визначає лінію, яка відокремлює мирну ядерну енергетику від загрозливих сценаріїв військового застосування.

• Природний уран (≈0,7% ²³⁵U): використовується в обмежених типах реакторів, зокрема в реакторах CANDU, що застосовують важку воду для уповільнення нейтронів.
• Низькозбагачений уран (НОУ, 3–5% ²³⁵U): стандартне паливо для переважної більшості енергетичних реакторів типу PWR і BWR.
• НОУ для дослідницьких реакторів (до 19,75% ²³⁵U): технічно все ще вважається "низькозбагаченим", однак рівень майже в 20% уже перетинає критичний поріг, за яким починається зона потенційного занепокоєння.
• Високозбагачений уран (ВЗУ, >20% ²³⁵U): матеріал, що безпосередньо потрапляє під контроль МАГАТЕ та є об'єктом пильної уваги. Застосовується в реакторах спеціального призначення, зокрема на підводних човнах, але головне — може бути використаний як сировина для зброї.
• Уран збройового класу (≈90% ²³⁵U): достатній рівень для створення повноцінного ядерного заряду. Саме цей поріг є визначальним у військовому контексті — і найглибшим червоним прапором для міжнародної спільноти.
• Збіднений уран (≈0,2–0,3% ²³⁵U): побічний продукт збагачення. Хімічно інертний, але завдяки надзвичайно високій щільності використовується у військовій промисловості — наприклад, у бронебійних снарядах.

Іранський "ядерний поріг" — проблема не в зброї, а в потенціалі

Суть конфлікту навколо іранської програми — не в наявності ядерної зброї як такої, а в технологічній і тимчасовій близькості до її створення. Тобто у спроможності перетворити мирну програму на військову в стислі строки — так званій opportunity capability.

Газові центрифуги, які Іран офіційно використовує для виробництва НОУ, можуть бути відносно швидко переналаштовані для досягнення високого ступеня збагачення. Питання — лише у зміні каскадної архітектури або тривалості циклу. Саме тому така інфраструктура — незалежно від заявленої мети — завжди викликає тривогу.

Цивільна програма збагачення дає країні три ключові речі:

• Технологічне ноу-хау.
• Інженерну інфраструктуру.
• Політичний тиск через створення "порогової невизначеності".

З цієї точки зору Ізраїль бачить в іранській ядерній програмі небезпечну двозначність. Навіть без фактичної зброї, Іран набуває стратегічної переваги: він не зобов'язаний нічого запускати, достатньо лише показати, що може. Це формує цілком новий баланс сил у регіоні та запускає механізми стримування і потенційного превентивного удару.

Тобто питання не в тому, "чи має", а в тому, "чи зможе — і наскільки швидко". І саме ця швидкість, помножена на брак довіри, і є справжньою віссю напруги.

Ядерна одіссея Ірану: амбіції, прогрес і пастки

Історія іранської ядерної програми — це не просто технологічний шлях, а політична драма, що розгортається на перетині геополітики, амбіцій та недовіри.

Все почалося ще в 1950-х роках, коли Іран, тоді ще під владою шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, долучився до американської програми "Атом заради миру". За підтримки Заходу, насамперед США, Іран отримав перший дослідницький ядерний реактор і почав створювати інституційну інфраструктуру для розвитку цивільної ядерної енергетики.

Після Ісламської революції 1979 року ця програма була майже повністю заморожена — новий релігійний режим не довіряв Заходу, а Захід не довіряв новому Ірану. Але ситуація змінилась у 1980-х, під час кровопролитної війни з Іраком. Саме тоді ядерне питання знову постає на порядку денному в Тегерані — вже не як символ модернізації, а як засіб національного виживання та стримування.

У цей період Іран розширює технологічні зв’язки, зокрема з Пакистаном, де, як вважається, отримує доступ до конструкцій газових центрифуг через мережу Абдула Кадира Хана. Деякі джерела також згадують технічну допомогу з боку Китаю, а можливо, і з боку Північної Кореї.

Ключовий момент настає в 2002 році, коли опозиційні групи викривають таємні ядерні об'єкти в Натанзі (завод зі збагачення урану) та Араку (важководний реактор). Світ дізнається, що іранська програма має незадекларовані компоненти, які не підлягають контролю МАГАТЕ. Це викликає міжнародну кризу, хвилю санкцій і запеклу дипломатичну боротьбу.

МАГАТЕ розпочинає масштабні інспекції, і в подальших звітах (зокрема, у 2011 році) визнає: до 2003 року Іран справді проводив організовану діяльність, пов'язану з розробкою ядерної зброї. Тегеран усе заперечує, заявляючи про виключно мирний характер програми. Але довіра — у дефіциті.

Так формується головна дилема: Іран має інфраструктуру, досвід і наукову базу, яких достатньо, щоб перейти "ядерний Рубікон" у короткі строки — коли і якщо буде ухвалено політичне рішення. Це й визначає всю напругу навколо "іранського досьє": на карту поставлено не лише регіональну стабільність, а й саму архітектуру режиму нерозповсюдження.

Ключові ядерні об’єкти Ірану: карта потенціалу

Іран створив розгалужену ядерну інфраструктуру, яка охоплює увесь паливний цикл — від видобутку уранової руди до збагачення і можливого перетворення на метал. Нижче — огляд ключових об’єктів, які формують ядерний ландшафт Ісламської Республіки.

Натанз – серце збагачення

Це найбільший і центральний завод зі збагачення урану в Ірані, розташований у центральній частині країни. Основні зали зі сотнями каскадів центрифуг — переважно під землею, що ускладнює їхню уражуваність з повітря. Саме цей об’єкт постраждав від кібератаки Stuxnet (2009–2010), а згодом — від диверсій і вибухів, у яких підозрюють ізраїльські спецслужби.

У відповідь Тегеран розпочав будівництво ще глибшого підземного комплексу, здатного вміщувати модернізовані центрифуги, в тому числі типу IR-6. Натанз — епіцентр технологічної еволюції іранської програми.

Фордо – фортеця під горами

Другий за значенням збагачувальний об'єкт, побудований таємно в товщі гір поблизу Куму, відкритий для світу лише у 2009 році. Його глибоке розташування фізично захищає від авіаударів. Спочатку Фордо призначався для збагачення до 20% 235U, але після виходу США з СВПД у 2018 році тут почали збагачувати до 60% — уже критичний рівень, наближений до збройового.

За СВПД Іран погодився перетворити Фордо на дослідницький центр, але після розвалу угоди цей план фактично згорнули.

Ісфахан – хімічний хаб ядерного циклу

Це ключовий об’єкт на початкових етапах паливного циклу. Тут жовтий кек (U3O8) перетворюється на гексафторид урану (UF6) — газ, необхідний для подальшого збагачення в Натанзі та Фордо. Також в Ісфахані виробляється діоксид урану (UO2) для реакторного палива, цирконієві компоненти для оболонок паливних збірок та паливні пластини.

У 2022 році з’явилися повідомлення, що значні обсяги високозбагаченого урану були переведені до Ісфахана — з підозрою, що там може відбуватися перетворення UF6 на металевий уран, що вже перетинає межу між енергетикою та потенційною зброєю.

Арак (Хондаб) – загроза у вигляді плутонію

На цьому об’єкті знаходиться важководний реактор IR-40, який з самого початку викликав занепокоєння Заходу. Реактори цього типу можуть продукувати плутоній-239 — альтернативний розщеплюваний матеріал для ядерної зброї. За СВПД Іран погодився перепроєктувати реактор, щоб він не міг виробляти збройового плутонію, але після 2018 року ці зобов’язання також почали згортатися.

Важливо: хоча плутонієвий шлях в Ірані поки менш пріоритетний, його наявність розширює опції у майбутньому — і саме це тривожить ядерних інспекторів.

Саганд – джерело уранової сировини

Це один із головних уранових рудників Ірану, розташований у провінції Єзд, який розпочав роботу у 2005 році. Уран, видобутий тут, переробляється в Ісфахані й далі надходить у паливний цикл. Незважаючи на те, що поклади не найбільші за світовими мірками, наявність власної сировини забезпечує Ірану стратегічну автономію в ядерному секторі.

Кожен із цих об’єктів — не просто точка на мапі, а вузол стратегічного потенціалу, контроль над яким — питання міжнародної безпеки. І чим далі просувається програма, тим складніше зберігати ілюзію, що вона — виключно мирна.

Технологічний прогрес Ірану

На початковому етапі іранська програма зі збагачення урану базувалася переважно на центрифугах першого покоління — IR-1. Ці установки відзначалися відносно низькою продуктивністю, а їхня конструкція, ймовірно, була адаптована з пакистанських зразків, отриманих у межах неофіційної співпраці з ядерним науковцем Абдулом Кадиром Ханом ще у 1980-х або 1990-х роках.

З часом Іран активізував зусилля з модернізації власної технологічної бази. Було розпочато розробку та тестування нових поколінь центрифуг — IR-2m, IR-4, IR-6 — кожна з яких демонструє поступове зростання ефективності, надійності та стабільності роботи. Зрештою, іранські інженери перейшли до більш досконалих моделей, таких як IR-8 і IR-9, які вже відповідають сучасним вимогам до інтенсивного збагачення урану.

Ключовим показником ефективності центрифуг є їхня так звана розділювальна здатність, що вимірюється в одиницях роздільної роботи (Separative Work Units, SWU) на рік. Для порівняння: центрифуги IR-1 забезпечують близько 0,9–1,2 SWU на рік, тоді як нові моделі IR-8 досягають від 16 до 24 SWU. Таким чином, їхня ефективність у понад 15–20 разів перевищує можливості установок першого покоління.

Цей технологічний прогрес демонструє не лише нарощування технічного потенціалу Ірану, а й серйозні наміри країни зміцнити власну автономію у сфері ядерних технологій, попри політичний та санкційний тиск з боку міжнародної спільноти.

Що таке SWU і чому це важливо?

SWU (Separative Work Unit, або одиниця роздільної роботи) — це технічний показник, який визначає обсяг роботи, необхідної для розділення ізотопів урану, зокрема ^235U від ^238U, у процесі збагачення. Збагачення урану означає збільшення концентрації ізотопу ^235U, який є ключовим для роботи більшості ядерних реакторів і, в іншому контексті, — для створення ядерної зброї.

Щоб зрозуміти, про що йдеться, уявімо ситуацію: потрібно отримати 120 кг урану, збагаченого до 4% ^235U, з однієї тонни природного урану, який містить лише 0,7% цього ізотопу. Для цього знадобиться приблизно 100–120 SWU. Саме тому цей показник є базовим при розрахунках ефективності збагачувальних установок.

І чим вищий SWU-показник конкретної центрифуги, тим вона продуктивніша. Наприклад, якщо для досягнення певного рівня збагачення з використанням IR-1 знадобиться кілька тисяч одиниць, то з новішими моделями — такими як IR-8 чи IR-9 — потрібна значно менша кількість машин. Це означає менші витрати енергії, меншу площу для розміщення установок і, що найважливіше, — суттєве скорочення часу, необхідного для накопичення заданого обсягу збагаченого урану.

Саме підвищення SWU є одним із ключових факторів технологічного прориву. Воно дозволяє не лише ефективніше експлуатувати ресурси, а й, у стратегічному сенсі, — набагато швидше наблизити країну до потенційного створення озброєнь, скорочуючи так званий "час прориву" (про це — трохи пізніше).

Стан ядерної програми Ірану

Варто зауважити, що наведена нижче інформація відображає ситуацію до останніх ізраїльських атак. Станом на зараз ще зарано робити остаточні висновки щодо завданих Ірану збитків і довгострокових наслідків цих ударів.

Після одностороннього виходу США зі Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) у травні 2018 року та повторного запровадження санкцій, Іран поступово, але системно почав відмовлятися від виконання своїх зобов’язань. Це включає стабільне накопичення збагаченого урану, підвищення рівня збагачення, а також розгортання більш досконалих центрифуг.

Згідно з даними Асоціації з контролю над озброєннями (станом на листопад 2024 року, з посиланням на звіти МАГАТЕ), запаси Ірану включали:

• приблизно 182 кг урану, збагаченого до 60% ^235U;
• приблизно 840 кг урану, збагаченого до 20% ^235U;
• приблизно 2595 кг урану, збагаченого до 5% ^235U.

Найбільше занепокоєння викликає накопичення урану, збагаченого до 60%. Це вже дуже близько до рівня збройового урану (90%), і, що критично, — подальше збагачення з 60% до 90% є набагато легшим та швидшим, ніж з природного урану (0,7%) до тих же 60%. Хоча Іран наполягає, що уран з таким рівнем збагачення потрібен для цивільних потреб (наприклад, виробництво медичних ізотопів або паливо для дослідницьких реакторів), експерти відзначають: в такому масштабі та обсягах це має мало обґрунтованих цивільних застосувань, що лише підсилює підозри щодо можливих військових намірів.

Ключовим показником для оцінки потенційної загрози залишається так званий "час прориву" — орієнтовний період, необхідний для виробництва достатньої кількості високозбагаченого урану (близько 25 кг 90% ^235U), якщо Тегеран ухвалить відповідне політичне рішення.

• До СВПД (до 2015 року) цей час оцінювався в декілька місяців.
• Після укладення СВПД – завдяки обмеженням – він був подовжений до близько 12 місяців.
• Станом на 2024 рік (до останніх атак Ізраїлю), за деякими оцінками, Іран міг виробити матеріал на 5–6 ядерних зарядів менш ніж за два тижні.

Таке стрімке скорочення часу прориву є одним із головних факторів занепокоєння як для Ізраїлю, так і для решти міжнародної спільноти. Фактично, Іран перебував (чи перебуває) на стадії, коли до отримання ядерної зброї залишався лише один політичний крок, і часу на реакцію — дипломатичну чи військову — практично не залишалося.

Крім того, Тегеран оголосив про плани подальшого розвитку програми збагачення — зокрема, про встановлення нових каскадів сучасних центрифуг та збільшення виробництва 60% урану за рахунок повторного збагачення 20% матеріалу на об’єкті Фордо. У разі реалізації цих намірів, Іран зможе ще більше скоротити час прориву та наростити потенціал до створення ядерного арсеналу.

Попри численні санкції, кібератаки (включно зі Stuxnet), саботаж та вибухи в Натанзі, ядерна програма Ірану не тільки вистояла, але й істотно просунулась уперед. Це свідчить про її стійкість, адаптивність і стратегічну мотивацію. Тегеран зробив висновки з минулих інцидентів, підвищив кіберзахист, вдався до розосередження об'єктів, а також — до створення глибших, підземних тунелів у Натанзі та посилення захисту Фордо.

Показово, що Іран не обов’язково прагне негайно створити ядерну бомбу, а скоріше — досягти статусу порогової держави: тобто такої, яка володіє всіма компонентами, знаннями та матеріалами, щоб у разі потреби швидко створити ядерну зброю. Це створює стан стратегічної неоднозначності — Іран може користуватися перевагами ядерного стримування, формально не порушуючи ДНЯЗ.

Таку стратегію можна вважати оптимальною з точки зору Тегерана: вона мінімізує ризики прямої конфронтації, водночас максимально підвищуючи геополітичну вагу країни. І хоча Тегеран публічно посилається на фетву Верховного лідера про заборону зброї масового знищення, деякі ознаки свідчать, що ця позиція може бути переглянута, якщо зміняться умови безпеки.

З огляду на наявність значних запасів урану, збагаченого до 60%, сучасних центрифуг, гнучкої інфраструктури та політичної волі, Іран практично володіє всіма технічними складовими для створення ядерної зброї — при цьому зберігаючи формально "цивільний" статус програми. Це ставить його опонентів у вкрай складне становище: як реагувати на програму, яка не порушує букви міжнародного права, але явно загрожує змінити баланс сил у регіоні?

Червоні лінії Ізраїлю

Для Ізраїлю іранська ядерна програма — це не просто елемент регіональної конкуренції чи загроза стратегічному паритету. В ізраїльському дискурсі вона розглядається як екзистенційна загроза, що безпосередньо ставить під питання саме право Ізраїлю на виживання. Саме це сприйняття формує принципи його зовнішньої політики та визначає практичні дії на рівні оборонної доктрини.

Щоб зрозуміти, що підштовхнуло Ізраїль до останньої ескалації — зокрема, до масованих ударів по іранських об’єктах і проксі-активах — варто розглянути ізраїльське бачення ситуації через призму його безпекової парадигми. В її основі — доктрина Бегіна.

Доктрина Бегіна та стратегічна логіка Ізраїлю

Доктрина Бегіна — це неписане, але послідовно реалізоване правило, сформульоване після ізраїльського авіаудару по іракському ядерному реактору "Осірак" у 1981 році, за прем'єрства Менахема Бегіна. Її суть полягає в тому, що Ізраїль не дозволить жодній ворожій державі на Близькому Сході набути можливостей для створення зброї масового знищення, перш за все — ядерної. Якщо дипломатичні та інші інструменти не дають результату — Ізраїль залишає за собою право діяти односторонньо та силовими методами, аби знищити таку загрозу на етапі її зародження.

Ця доктрина не є абстрактною — Ізраїль неодноразово доводив свою готовність реалізовувати її на практиці. У 2007 році ізраїльські ВПС знищили сирійський ядерний об’єкт в Аль-Кібарі, який, за їхньою інформацією, будувався за допомогою Північної Кореї та мав явно військову мету.

Сьогодні Іран — головна ціль, щодо якої Ізраїль застосовує цю стратегію стримування та превентивної дії. Причина проста: Тегеран відкрито декларує ворожу позицію щодо Ізраїлю, підтримує цілі мережі антиізраїльських збройних угруповань (Хезболла, Ісламський джихад, Хусити), і паралельно веде стійку та масштабну ядерну програму з ознаками подвійного призначення.

Ізраїльські керівники — від прем'єр-міністрів до керівництва армії та розвідки — неодноразово, публічно та недвозначно наголошували:

Іран не повинен отримати ядерну зброю. Це — червона лінія, перетин якої автоматично запускає сценарії прямої військової відповіді.

Чому для Ізраїлю це червона лінія?

Іран, на відміну від Іраку 1981 року чи Сирії 2007-го, — велика регіональна держава, з розвиненими науково-технічними спроможностями, стабільною системою оборони та серйозною мережею проксігравців. Водночас саме це робить потенційне володіння ядерною зброєю Іраном ще небезпечнішим в очах Ізраїлю: наявність такого арсеналу може змінити правила гри в регіоні, обмежити свободу дій ізраїльських сил, підірвати довіру до ізраїльського стримування та, в довгостроковій перспективі, спровокувати регіональну гонку озброєнь (наприклад, реакцію з боку Саудівської Аравії чи Туреччини).

Тому ізраїльська "червона лінія" — це не риторична фігура. Це — реальна межа, за якою починається дія. А оскільки Іран, за оцінками, вже перебував (або перебуває) на порозі технологічної здатності до створення ядерної бомби, Ізраїль розглядає військові дії як легітимну самооборону, спрямовану на знищення або принаймні уповільнення цього сценарію.

Побоювання щодо ядерного Ірану

Занепокоєння Ізраїлю щодо потенційного ядерного Ірану мають не абстрактний, а цілком конкретний характер — мова йде про реальну військову загрозу. Тегеран послідовно і відкрито демонструє ворожість до Ізраїлю на всіх рівнях — політичному, ідеологічному, пропагандистському. Іранські лідери неодноразово озвучували заклики до знищення "сіоністського режиму", а його проксі-сили, такі як Хезболла або Хусити, регулярно здійснюють атаки проти Ізраїлю або загрожують його інтересам.

У такому контексті навіть сам факт володіння Іраном ядерною зброєю — незалежно від того, чи буде вона колись застосована — розглядається Ізраїлем як екзистенційна загроза. Ядерна зброя в руках ворожої держави зі сформованим антисіоністським дискурсом та агресивною регіональною політикою створює постійну атмосферу стратегічної нестабільності, в якій питання "чи застосують?" поступається більш тривожному: "а що, якщо завтра?"

Вступ Ірану до "ядерного клубу" означав би радикальну трансформацію безпекової архітектури Близького Сходу. Для Ізраїлю це означає втрату маневру — як військового, так і дипломатичного. Сьогодні Ізраїль, хоча й офіційно дотримується політики ядерної двозначності (тобто не підтверджує і не заперечує наявність ядерної зброї), фактично вважається єдиною державою регіону, що володіє такою зброєю. Цей неформальний ядерний монополізм — ключовий елемент ізраїльського стримування.

Якщо Іран отримає власний ядерний арсенал, це запустить логіку взаємного стримування (mutual deterrence), яка для Ізраїлю буде набагато менш вигідною. У найгіршому випадку — така ситуація позбавляє Тель-Авів стратегічної переваги, а у найкращому — робить кожен конфлікт набагато більш небезпечним через потенційне ядерне тло.

Історична ворожнеча та геополітичне суперництво

Напруження навколо іранської ядерної програми варто розглядати не як ізольовану кризу, а як логічне продовження глибокої історичної ворожнечі та багаторівневого геополітичного протистояння між Ізраїлем і Іраном. Цей конфлікт бере початок з Ісламської революції 1979 року, коли новий теократичний режим аятол демонстративно розірвав усі, навіть неформальні, зв’язки з Ізраїлем і перейшов до відкритої конфронтації. Іранська зовнішня політика з того часу ґрунтується на радикально антиізраїльській і антизахідній ідеології, що передбачає не лише риторику, а й практичну підтримку сил, які борються проти Ізраїлю — від Хезболли в Лівані до ХАМАС у Газі.

Це суперництво давно вийшло за рамки прямих погроз — воно втілюється у низці опосередкованих конфліктів у Сирії, Лівані, Іраку, Ємені, на морі, у повітрі, в кіберпросторі. Обидві держави розглядають одна одну як екзистенційну загрозу, і саме в цьому контексті ізраїльська увага до іранської ядерної програми набуває принципового характеру.

З іранської перспективи, дії Ізраїлю — включно з цілеспрямованим саботажем, ударами по об’єктах в Ірані та погрозами превентивної атаки — підтверджують реальність загрози, проти якої необхідно мати найнадійніший стримуючий фактор. І якщо для Ізраїлю це "червона лінія", то для Ірану — виправдання курсу на ядерну здатність. Так формується замкнене коло ескалації, де дії кожної зі сторін — навіть з міркувань оборони — сприймаються іншою як наступ. Класична дилема безпеки в її найбільш вибухонебезпечному варіанті.

Варто також враховувати, що Ізраїльський стратегічний розрахунок базується не лише на страху перед уже створеною ядерною бомбою, а й на самій можливості Ірану отримати технічну здатність швидко її виготовити — навіть без формального оголошення. У фокусі — не фінальний вибуховий пристрій, а сам факт досягнення "точки неповернення". І саме так тлумачиться Доктрина Бегіна — як необхідність упереджувати, а не реагувати. В умовах, коли так званий "час прориву" Ірану оцінюється в тижні, очікування на момент офіційного випробування було б запізнілим і неприйнятним для Ізраїлю.

Від "тіньової війни" до порога відкритого конфлікту

Упродовж останніх двох десятиліть конфлікт навколо іранської ядерної програми поступово еволюціонував — від тіньових операцій, кібердиверсій та саботажу до прямих ударів по стратегічних цілях. За відсутності реального дипломатичного прориву та на тлі зростаючого відчуття загрози, Ізраїль дедалі активніше використовував нетрадиційні засоби стримування, що стали частиною масштабної кампанії, відомої як "тіньова війна".

Stuxnet: перший удар у кіберпросторі

Одним із найбільш символічних і технологічно витончених прикладів такої війни став кібервірус Stuxnet, впроваджений приблизно у 2010 році. Цей надскладний програмний черв’як був спрямований на порушення роботи центрифуг на ядерному об’єкті в Натанзі, через маніпуляції з частотою їх обертання. Примітно, що вірус не просто атакував обладнання — він обманював операторів, передаючи неправдиві показники, які створювали ілюзію нормальної роботи. За оцінками, Stuxnet вивів з ладу близько 1000 центрифуг IR-1, тимчасово загальмувавши збагачення урану.

Хоча жодна держава офіційно не взяла відповідальність за цю атаку, консенсус аналітиків вказує на співпрацю між спецслужбами США та Ізраїлю. Втім, Іран виніс з цього урок: держава значно посилила кіберзахист і почала ще активніше розосереджувати критичну інфраструктуру, роблячи її менш вразливою до подібних атак у майбутньому.

Саботаж, вибухи та вбивства на замовлення

Кібератаки були лише початком. Згодом кампанія перейшла до фізичних актів саботажу. У 2020 та 2021 роках на об'єкті в Натанзі сталися дві резонансні аварії — спочатку пожежа у виробничому корпусі, а потім потужний вибух, який порушив електропостачання та пошкодив новітні центрифуги. В обох випадках Іран відкрито звинувачував Ізраїль у підривній діяльності.

У жовтні 2024 року з’явилися повідомлення про знищення іранського дослідницького ядерного центру Талеган-2, розташованого на військовому комплексі Парчин — об’єкті, який давно викликав підозри у зв’язку з розробкою зброї масового ураження.

Ще одна форма боротьби — систематичне постачання через посередників дефектних або модифікованих компонентів, які виводять з ладу ключове обладнання, викликаючи затримки і аварії. Такий прихований підрив інфраструктури часто не залишає очевидних слідів, але створює реальні наслідки.

Удар по "мозковому центру": ліквідація Фахрізаде

Однією з найгучніших операцій у межах "тіньової війни" стало вбивство Мохсена Фахрізаде у листопаді 2020 року — провідного ядерного фізика, генерала КВІР, вченого, що, за даними західної розвідки, стояв за секретною програмою "AMAD", покликаною створити ядерну зброю. Засідка, влаштована на дорозі поблизу Тегерана, за різними джерелами, включала вибухівку, автоматичний вогонь і навіть дистанційно керовану зброю, що вказує на високий рівень технологічного й оперативного планування. Іран одразу вказав на Моссад як організатора атаки.

Ця ліквідація мала не лише практичний, а й символічний ефект: вона продемонструвала, що жоден учасник іранського ядерного проєкту не є недосяжним, незалежно від рівня охорони.

Перетин тонкої межі

Сьогодні вже очевидно, що та тонка межа між прихованими діями й відкритим військовим протистоянням фактично перетнута. Період "пунктирного конфлікту" добігає кінця — тепер удари стають прямими, відкритими і мають стратегічне значення. Це — не лише спроба зупинити Іран, а сигнал іншим гравцям, що Ізраїль готовий і надалі діяти самостійно, без очікування на дипломатію чи коаліції.

Іронічно, але маловідомий історичний факт: колись Іран і Ізраїль мали стримане, але прагматичне партнерство. До 1979 року Іран постачав нафту, співпрацював з Ізраїлем на тлі спільної недовіри до арабських націоналістичних режимів. Проте після революції ситуація радикально змінилася — Іран трансформувався в ідеологічного ворога, а всі канали взаємодії були зруйновані. І тепер, замість обережного співіснування, ми маємо замкнуте протистояння, яке дедалі частіше виходить за межі "сірої зони".

Чому цей конфлікт має нас турбувати

Конфлікт навколо ядерної програми Ірану — це не просто чергова регіональна криза. У ширшому контексті ізраїльсько-іранського протистояння, він становить один із найгостріших викликів для глобальної безпеки, особливо зараз, коли світ уже перебуває в умовах стратегічної нестабільності.

Іранська програма збагачення урану побудована на технології подвійного призначення. Та сама інфраструктура — центрифуги, об'єкти, ланцюги постачання — може бути використана як для виробництва палива для цивільних АЕС, так і для створення матеріалу для ядерної зброї. Сьогодні Іран володіє сотнями модернізованих центрифуг, значними запасами урану, збагаченого до високих рівнів чистоти, і — найголовніше — надзвичайно коротким "часом прориву", що вимірюється вже не місяцями, а тижнями. Інакше кажучи, від ухвалення політичного рішення до потенційного створення ядерного заряду Іран може пройти мінімальну відстань.

Для Ізраїлю, який керується доктриною Бегіна і традиційно вважає ядерну зброю в руках ворожих режимів неприйнятною, така перспектива виглядає екзистенційною загрозою. Не дивно, що він переходить від кібердиверсій та точкових операцій до відкритих військових дій, які офіційно називає превентивними ударами. Проте проблема в тому, що такі удари — за своєю логікою — можуть лише прискорити іранське рішення піти на прорив, зробивши ядерний статус не лише бажаним, а життєво необхідним із точки зору стримування.

Масштаб ризику, який ми зараз спостерігаємо, виходить далеко за межі Ізраїлю та Ірану. Повномасштабна війна в регіоні, де зосереджені ключові енергетичні артерії світу, низка нестабільних режимів та кілька непрямих фронтів (від Ємену до Лівану), може мати ефект доміно. Іронія полягає в тому, що знищити ядерні знання неможливо. Навіть якщо усю матеріальну інфраструктуру буде зруйновано, сама експертиза залишиться, а з нею — й потенціал до відновлення програми.

І поки я завершую ці рядки, світові інформагентства передають новини про ракетні удари Ірану у відповідь, включно з повідомленням про перше в історії бойове застосування балістичних ракет, запущених з іранських підводних човнів. Одночасно світ перебуває в стані тривалого конфлікту в Україні, а американські ЗМІ обговорюють резонансну заяву очільника розвідки США Тулсі Габбарда, який попереджає про загрозу ядерного голокосту.

Куди все це веде? Сьогодні немає ні чіткої відповіді, ні гарантії, що ми не наближаємось до нової епохи глобальної конфронтації. Проте вже очевидно: це не локальний конфлікт. Це — частина ширшої картини нестабільності, і вона більше не є чужою нашій частині світу.