Дрогобич. Почалося не з логотипу

Вісім років тому ми з командою взялися за брендинг Дрогобича. Не для того, щоб з’явився логотип чи слоган, а щоб змінити погляд на місто - подивитися не через призму ностальгії, а через потенціал. Не з минулого, а з майбутнього. Ми не починали з гасел. Починали з усвідомлення: Дрогобич може бути кращим, але сам він не зміниться.

Тоді у місцевої влади не було чіткої туристичної політики, не було промоції, не було продукту і не було розуміння, з чого почати. Були місто і сіль.
Ми не шукали готових рецептів, але розуміли: якщо нічого не змінювати, нічого й не зміниться. Тож ми взялися за брендинг - не як за набір символів, а як за діалог з мешканцями міста. Самі собі поставили питання: що тут справжнє? Що є унікального, чого немає більше ніде?

Відповідь була на поверхні - дрогобицька сіль. Солеварня. Виробництво, якому століття. Але вона стояла мовчазна. Територія, що не говорить про себе, яку всі бачать, але ніхто не слухає. І ми вирішили: з неї й почнемо.

Ми об’єдналися, щоб показати унікальність Дрогобича через те, що справді його визначає. Запитали у мешканців, що для них означає це місто. Відповіді звучали просто - історія, архітектура, постаті і, звичайно, сіль. Саме ця "сіль" стала ниткою, що пов’язала минуле і майбутнє, і саме з неї ми почався наш шлях змін.

За кілька років солеварня стала головним місцем тяжіння. Сіль, яку ще нещодавно не могли знайти навіть місцеві, з’явилася в крамницях "Сільпо" в лінійці "Лавка традицій". Зараз тут водять екскурсії, продають сіль, створюють події, організовують різноманітні активності. Але тоді, у 2018-му, це був ще мало кому відомий маршрут.

Це не історія про туризм, або про брендинг. Це історія про довгий період у житті Дрогобича. Ми не мріяли про туристичний бум. Думали глобально про місто, але почали з дуже конкретного - з брендингу і туризму. І саме ця конкретика привела до змін.

Дрогобич не чекав інвестора. Не сподівався, що приїде хтось ззовні й скаже, яким бути місту. Наша команда почала шукати відповідь сама - і не в теорії, а в дії.

Тепер, озираючись на ці сім років, я розумію: жоден логотип не змінює місто. Місто змінюється, коли змінюється погляд на нього, тих, хто в ньому мешкає. Ми просто запропонували змінити ракурс.

Якщо цей текст для когось стане мотивацією, то нехай вона звучить так: зміни не починаються з грантів чи стратегій. Вони починаються з точки, що є поруч. З того, що вже існує, але потребує уваги. Як сіль. Як місто. Як шанс.

А тепер - до цифр. Бо емоції емоціями, а реальність - вона вимірюється кількістю кроків, які зроблено. І людей, які ці кроки пройшли.

З 2016 року туристичний центр Дрогобича відвідало 127 795 туристів (населення Дрогобича 73 тис. осіб). Це не статистика "для звіту". Це десятки тисяч людей, які сюди приїхали. Які подивилися. Які залишили тут кілька годин або кілька днів. Які написали про це в себе у Facebook, Instagram, у блозі. Які розповіли друзям. Які стали амбасадорами міста, навіть якщо не мали такого наміру.

Хтось із них писав журналістські матеріали. Хтось - робив фотосесії. Хтось - шукав, чим здивувати читача. Ми фіксували ці згадки, рахували матеріали. Але завжди пам’ятали: є ще сотні людей, яких ми не побачили. Які не відмітили Дрогобич, не тегнули, не залишили геолокацію. Але вони були. І це важливо.

Бо саме з них - з людей, які побачили місто - почалася зміна погляду на нього.

А тепер, до солеварні. Вона могла зникнути. Її легко було не помітити. Обійти. Не встигнути. Але ми встигли. Сьогодні вона не просто індустріальна спадщина, а об’єкт, що генерує дохід.

Лише за перші п’ять місяців поточного року – січень–травень, відповідно до даних наданих солеварнею, підприємство відвідало 5999 осіб. Якщо рахувати вхідні квитки: 100 грн дорослий та 50 грн дитячий і вивести їхню середню вартість, наприклад, 75 грн квиток, а також відняти пільгові категорії – приблизно 15%, тоді ФОП, який надає послуги з проведення екскурсій на солеварні гіпотетично міг отримати близько - 380 000 грн. І це не дотації.

Це - робота ФОПів, які працюють легально на Солеварні, які сплачують податки, які створюють робочі місця. Це - гроші в міський обіг, які можна використовувати на розвиток інфраструктури міста. Це і є відповідь на питання "Навіщо це все?".

Бо брендинг - не про логотип. Туризм - не про буклети. Це про те, коли ти обираєш не мовчати, коли бачиш сенс, вкладайся у те, що має значення.
І якщо в цьому тексті залишити лише одну думку, то нехай буде така: місто не зміниться, поки хтось не почне його змінювати.Ми - почали. І ця історія ще не завершена. Вона тільки починається.