Яка фінансова політика потрібна Україні?
Природа сучасних світових фінансів пов’язана із запровадженням фіатної системи півстоліття тому. Користуючись статусом однієї з найпотужніших військових потуг, США тоді, фактично, «кинули» своїх західних союзників, відійшовши від золотого стандарту, щоби врятувати долар на тлі різкого зростання державних витрат і приватного споживання.
Відокремлення фінансів від ресурсів породило безвідповідальність, спекуляції, створення відірваних від реальної економіки фінансових бульбашок і життя в борг в масштабах від домогосподарства до планети. Нині не існує жодної країни світу, яка би не мала боргів, а бюджетні дефіцити стали нормою. Дозвіл банкам створювати нові кредитні кошти з повітря безвідносно до розміру депозитів призвело до циркуляції трильйонів дурних грошей, здатних дестабілізувати національні і світову фінансові системи.
Щоби позбутися повсюдних колосальних боргів, пропонуються моделі, основані на постійному економічному рості. Тим часом безперервний економічний ріст, як вже тепер добре всім відомо, неможливий у світі з обмеженими ресурсами. Ріст по 2-3% на рік означає подвоєння світового ВВП через 23 роки. Земля вже не здатна регенерувати спожиті людством ресурси й утилізувати всі наші відходи. Відокремлення росту ВВП від росту викидів парникових газів не досягнуто, тому подальші кліматичні зміни неминучі. Катастрофічні природні явища, сила і частота яких будуть тільки зростати, щороку відгризають сотні мільярдів доларів на ліквідацію наслідків і відбудову.
Зрозуміло, що так довго тривати не може. Велетенські інфраструктурні і енергетичні проєкти в Евро-Атлантиці і в Азії з метою забезпечення зеленої трансформації на тлі війн за ресурси по всьому світу призведуть до порушення всіх термодинамічних законів, перегріву і виснаження планетарної екосистеми, обриву логістичних зв’язків і швидкого обвалу світової фінансово-економічної системи.
На той недалекий момент, коли це станеться, кожній країні, максимум регіональному економічному угрупованню доведеться формувати нові економічні і фінансові правила.
Неминуча деглобалізація, фрагментація і локалізація ринків застане Україну у воєнних лещатах рф і економічних обіймах ЕС. Европейський Союз не збирається відмовлятися від парадигми економічного зростання, але воно тепер, мовляв, буде зеленим (залишаємо за дужками той факт, що зелений ріст не заміщає, а доповнює «брудний» ріст). Інтеграція України до ЕС вимагає, щоби і українська економіка відбудовувалася і розвивалася на основі зеленого зростання, щоби розплачуватися з боргами. Тобто Україна наразі перебуває в патовій фінансово-економічній парадигмі: ми повністю залежні фінансово від Заходу, по вуха в боргах, які треба віддавати, тому треба економічно зростати, розпродуючи за безцінь наші продовольчі, енергетичні, гірничорудні та інші природні ресурси. Навіть якщо уявити, що війна швидко закінчиться, що далеко не факт, нинішній обсяг українських боргів – державного і приватного – і гігантські масштаби відбудови потребуватимуть десятиліття безперервного й високого економічного зростання. А повна залежність від Заходу не дозволить нам проводити власну внутрішню політику.
Як Україні вийти з цієї цивілізаційної і кліматичної пастки?
Є два магістральні шляхи: один політичний, другий суто економічний і фіскальний.
Політичний передбачає, по-перше, дипломатичні зусилля, спрямовані на отримання поточного фінансування від наших партнерів переважно у вигляді безповоротних міждержавних грантів.
По-друге, Україні слід провести калькуляцію вартости нашого багаторічного спротиву російському агресору як захисту всієї Европи. Адже ще з 2007 року, а особливо після 2014 і 2022 рр. офіційна москва неодноразово заявляла, що воює з колективним Заходом, а також вимагала від НАТО повернутися як мінімум до кордонів 1990 року. Тобто рф, фактично, висунула територіальні претензії принаймні до всіх країн ЦСЕ, нинішніх членів ЕС і НАТО, погрожуючи їм війною і захопленням. Европейські лідери теж постійно заявляють, що Україна захищає всю Европу і весь демократичний світ і від імперської росії, і вже навіть від світової вісі зла. Отже, якщо ми їх захищаємо, то чому вони дають нам позики, які треба повертати? Вся західна допомога Україні – фінансова, військова, енергетична – повинна бути виключно безоплатною. Не ми їм винні, а вони повинні нам ще доплатити. Бо якщо Україна впаде, то витрати і збитки Европи будуть в сотні разів більшими за нинішні.
Таку переговорну позицію нам доцільно озвучити вже сьогодні, а особливо коли виникне питання повернення боргів. Якщо наша позиція не зустріне розуміння, тоді логічно оголосити дефолт по всіх наших зовнішніх боргах, принаймні державних. На той момент українська економіка буде вже в такому стані інтеграції в ЕС, коли европейці не зможуть нас відкинути. Зрештою, без України з найсильнішою армією в Европі як форпоста проти навали ворогів або мігрантів зі Сходу европейський проєкт ніколи не буде завершений, а Европа ніколи не перебуватиме в безпеці.
Українська парасолька безпеки над Европою замість американської зміцнить позицію і популярність гривні незалежно від розміру ВВП. У зв’язку з цим нам не слід поспішати зі вступом до еврозони.
І тут підходимо до другого шляху розвитку вітчизняної фінансової політики, який полягає в акцептації принаймні частини положень так званої сучасної теорії грошей (Modern Monetary Theory). Насправді цій теорії вже принаймні 25 років, і в Україні вона добре відома, хоча наразі вважається маргінальною і незастосовною. Її актуальність сьогодні пов’язана з тим, що вона найліпше підходить до деглобалізованого висококонфліктного світу і самостійної національної політики.
Її суть в тому, що для стійкости національної фінансової системи важливо, щоби громадяни і бізнес не мали (великих) боргів; натомість державний борг немає вагомого значення, якщо під контролем інфляція. Приватні фізичні і юридичні особи не мають права друкувати власні гроші, тому борг становить для них серйозну проблему. Держава таких обмежень не має, бо вона є емітентом суверенної валюти. Відтак, держава може самотужки профінансувати будь-які обсяги (відбудови) економіки за умови, якщо виконуються декілька важливих факторів:
- країна має достатню кількість власних природних, промислових, енергетичних, продовольчих, технологічних і трудових ресурсів (це ми маємо за умови повернення хоча би частини громадян з-за кордону);
- внутрішній ринок країни активно розвинений і не залежить сильно від експортних надходжень (це наразі проблема, необхідна реструктуризація економіки);
- критичний імпорт мінімізований (нам вже вистачає власного газу і електроенергії, від нафтопродуктів залежність зберігається);
- держава не має надмірну зовнішню заборгованість в іншій валюті (в разі списання боргів, отримання репарацій або оголошення дефолту ця проблема знімається).
При впровадженні ММТ інфляція тримається під контролем не завдяки монетарній політиці, з’їдаючи золотовалютні резерви, а завдяки фіскальній політиці, коли великі державні витрати компенсуються виїмкою зайвих грошей через податкові інструменти. Пріоритетними сферами для державних інвестицій є ВПК, будівництво, кліматично орієнтоване органічне сільське господарство і розвиток сільських територій, охорона здоров’я, очищення і охорона довкілля. Пріоритетними сферами для посиленого оподаткування є нездорові звички і харчування (алкоголь, тютюн, цукор, маргарин, високооброблені продукти), викопні джерела енергії (вугілля, нафтопродукти, газ), хімічна промисловість («вічні хімікати», пластик, пестициди, неорганічні добрива), фармацевтична промисловість, багатство і доходи понад певну стелю[1], фінансові транзакції з деривативами тощо.
Державні витрати витісняють з фінансового ринку банківські установи, які заробляють гроші на тому, що держава дає безплатно. Наприклад, щорічні рентні виплати громадянам можуть знизити потребу у споживчих кредитах; дотації чи субвенції місцевим органам влади для впровадження соціально-освітніх, енергетичних, медичних проєктів не дають заробити на цьому приватним фірмам[2] і т.д.
Теза про те, що великі державні витрати цілком сумісні з низьким рівнем інфляції, може здатися парадоксальною, але погляньмо, наприклад, на ухвалений в США закон під промовистою назвою Inflation Reduction Act, який передбачав багатотрильйонні державні вливання в національну економіку. Внаслідок цієї експансіоністської фіскальної політики і на тлі велетенського державного боргу і щорічних бюджетних дефіцитів нинішній рівень інфляції складає 2,35% - найнижчий за останні три роки.
Сучасна теорія грошей досі залишається переважно теоретичним конструктом через те, що вона через вагому роль держави в економіці «попахує» соціалізмом, що стало табу для України та інших пострадянських країн. Насправді ж при дотриманні демократичних принципів в політичній сфері (верховенство права, демократичні вибори, свобода ЗМі і т.д.) трохи соціалізму в економіці не завадить; можна назвати це соціал-демократією по скандинавському типу. Адже в нинішньому неоліберальному капіталістичному світі вільного ринку і конкуренції не існує; візьміть будь-яку сферу, і там домінують жменька монополій. Ліпше покладатися на власний уряд, який можна демократично контролювати і за потреби міняти, ніж на іноземний капітал, який переслідує виключно власний бізнес-інтерес і на який вплинути дуже важко.
Крім того, в сучасному кліматично перегрітому світі потрібна не релокація фінансів з одних сфер в інші (з брудних індустрій в зелені), а загальне скорочення фінансів і їхньої надмірно роздутої ролі в економіці. Доцільно звужувати кредитний портфель банків і їхню здатність створювати нові гроші, бо це збільшує небезпечний для економіки сукупний приватний борг; а також адміністративними методами запобігати утворенню фінансових інституцій, які too big to fail, бо, як продемонструвала фінансова криза 2008 року, в такій збоченій системі прибутки завжди кладуться в приватні кишені, а збитки розмазуються й оплачуються за рахунок платників податків.
Ще одна сфера, яка потребує фінансової пильності, - це так звані державно-приватні партнерства. Приватна фінансова власність вважається недоторканною і може використовуватися для фінансування загальних громадських потреб тільки якщо сам власник цього забажає, наприклад з метою підтримки чи відбілювання репутації. Натомість публічні фінанси часто використовуються для співфінансування бізнес-проєктів у пріоритетних сферах, прибутки від яких ідуть виключно в приватні кишені. Наприклад, в ЕС державні або союзні кошти використовуються як хабар для приватного бізнесу, щоби той інвестував в екологічні проєкти. Там запроваджена таксономія для зеленого бізнесу, але немає таксономії для визначення брудного бізнесу. Тому приватні компанії інвестують переважно в брудне, бо там більше заробиш, і лише тоді в зелене, якщо держава або фонди ЕС субсидують. Але держава, використовуючи гроші платників податків, спів-інвестує в приватні проєкти, не отримуючи взамін жодних фінансових чи майнових активів. Іншими словами, коли говоримо про державні витрати, то вони повинні передбачати і збереження контролю держави над об’єктами капіталовкладень. Політика батога й медяника не працює, якщо використовується тільки медяник. Дерегуляція бізнесу ніяк не сприяє капіталовкладенням в екологічні чи соціальні проєкти.
Перспективною сферою для капіталовкладень – як державних, так і приватних – може стати індустрія ремонту (не лише доріг чи будинків, але всього в рамках політики циркулярної економіки).
Джерела:
https://www.finance-watch.org/
https://www.youtube.com/watch?v=cyXfr11g7So
Олександр Александрович, посол з особливих доручень МЗС України
з вивчення міжнародного досвіду трансформації економіки
[1] Економістами вже давно статистично доведено неправдивість тези про «просочування прибутків на нижчий рівень» (т.зв. trickle down economy); всюди у світі сукупне збільшення багатств веде не до справедливого перерозподілу, а до ще більшої внутрішньої майнової поляризації в суспільствах. Тому дуже багаті люди, життєдіяльність яких зазвичай супроводжується великими викидами парникових газів, не потрібні у здоровому суспільстві.
[2] Виховані радянськими ЖЕКами українці вірять у приватну ініціативу в муніципальній сфері як спосіб поліпшити якість і знизити вартість послуг. Однак досвід того ж Лондона, який віддав у приватні руки свою систему водозабезпечення і каналізації, свідчить про протилежне: приватний фонд вижав з нових активів всю ліквідність, різко підвищивши ціни і знизивши якість, зрештою привів муніципальні активи до банкрутства і вийшов з них, не заплативши ні пенса штрафів.
