Чи так переможемо?

Чи спроможні українці перемогти у війні, не займаючись політикою?

Судячи з її дій, бо слова, то пусте, діюча українська влада не вважає цю війну екзистенціальною, тобто такою, що загрожує самому нашому існуванню.

Нашим життям то загрожує, і ми їх щоденно втрачаємо. А ось чи загрожує їхньому? Таке виникає питання, коли дивишся на наступні цифри:

1. В цьому році уряд України планує виділити на оборону 26% ВВП країни - 2,23 трильйони гривень, або 50-54 мільярди доларів залежно від курсу валют.

2. рф виділяє на війну 8% свого ВВП - 13,5 трильйонів рублів, або 135-142 мільярди доларів залежно від курсу.

3. Маємо, в середньому, 52 проти 138 мільярдів доларів, тобто ворог цього року планує витратити на війну в 2,7 разів більше ніж ми, а в абсолютних цифрах - на 85 мільярдів доларів більше.

4. Ще раз: ми плануємо виділити на оборону, на 4-й рік великої війни, тільки чверть від нашого ВВП. Для порівняння, Велика Британія під час другої світової виділяла більше 50% свого ВВП на оборону. І це при тому, що на її боці воювали (воювали, а не розмовляли!) такі потужні союзники як СРСР і США. Британці витрачали на оборону більше половини свого ВВП, в два рази більше, ніж ми це робимо сьогодні.

Який висновок з цього може зробити сторонній спостерігач? Думаю, наступний: Україна виграє у війні, і тому просто не бачить необхідності витрачати на неї більше, ніж витрачає зараз.

Що бачимо ми? Зеленський як ходив, так і продовжує ходити з простягнутою рукою по світу. Військові як збирали, так і продовжують збирати у волонтерів на найнеобхідніші на фронті речі - РЕБи і автівки. Чиновники як грабували, так і продовжують грабувати країну.

Що є цьому причиною: сліпа нерозважливість, банальне нехлюйство чи підступна зрада - це питання на сьогодні другорядне, його ми встигнемо зʼясувати після перемоги. Наразі головною задачею для нас є пошук шляхів до цієї перемоги.

Заявляти кожний місяць, що перемога (закінчення війни) вже завтра, та ще й бюджетом демонструвати, що все під контролем і витрачати більше на оборону ми не бачимо сенсу, що це як не брехня і повна неадекватність реальному стану справ?

Позаяк всім стає зрозуміло, що влада неадекватна.

Якщо ми зробили цей висновок, то він логічно веде нас до наступного: якщо влада неадекватна задачі перемоги у війні з рф, то нашою життєво-необхідною задачею є зміна цієї влади.

Цей висновок здається очевидним. Як очевидно і те, що виконання цієї задачі входить в протиріччя з існуючою Конституцією країни. Але нащо нам потрібна буде Конституція, коли ми втратимо державу?

Незважаючи на це українці вперто-самовбивчо відмовляються від цієї ідеї - ідеї необхідності зміни влади - і продовжують вести безкінечні розмови в стилі "нехай собі саджають клумби далі, ми самі все зробимо".

Ось вам два яскравих приклади.

Приклад перший.

Найвідоміший сержант Сил оборони України, Валерій Маркус, заявляє про створення "організації відповідальних українців", які, серед іншого, будуть продукувати ідеї по реформуванню армії (аналітичний центр) та вимагати від влади їх реалізації (центр впливу).

Ідей вистачає, ось тільки незрозуміло, яким чином впливати на владу задля їх імплементації. На владу, яка сліпа, глуха та герметично закрита законами воєнного стану. Без справжньої політичної роботи, без виборів, це будуть жести в пустоту. Ось тільки зневага Маркуса до політики і політиків настільки ж велика, як і до офіцерського корпусу.

Йому треба нарешті зрозуміти, що займатися як першим, так і другим є конче потрібним, якщо ти дійсно бажаєш змін в країні та в армії. Стати генералом чи Президентом, чи привести своїх людей (людей своїх поглядів) на ці посади, - ось проміжна, але суттєва задача для реалізації головної мети.

// Хоча...

Ви знаєте, я радше погоджуюсь з ним, ніж апелюю. Ідеї рухають світом. Продукування ідей, філософія, - сама по собі справа шляхетна і цілюща. Але ж при цьому і смиренна, бо розуміє, що тут річ про сторіччя і епохи, а не про тут і зараз. //

Приклад другий.

Один з відомих в минулому українських політиків, екс-депутат Верховної Ради, справжній громадянин, бо діючий військовий, Ihor Lutsenko (не плутати з Юрієм) опублікував в ФБ черговий допис зі зверненням до великого бізнесу країни взяти в свої руки реалізацію кількох нагальних оборонних проектів, бо влада, як він пише, приділяє цьому нуль уваги. Фінансуйте, робіть, без вас нікому.

В коментарях Pavlo Sebastianovych влучно зазначає, що жодний з великих українських бізнесів не оперує сумами, які є в розпорядженні уряду. Що їх мільйони в порівнянні з мільярдами від уряду?

Відтак, Ігор, звертатися треба не до бізнесу, а до уряду, до діючої влади. Змінювати їх рішення, а, якщо не працює, то змінювати саму владу, себто займатися політикою. Без цього ніяк.

Але інші впливові громадяни країни, як от Марія Берлінська чи Юрій Бутусов, в коментарях до допису Ігоря повністю солідарні з ним: покладаємось, мовляв, тільки на власні сили, на державу надій немає.

Це просто якийсь український варіант синдрому завченої безпомічності, але навпаки, синдром завченої автономності. Як в минулому ми звикли жити без допомоги держави, якщо не в боротьбі з нею, так тепер збираємося перемогти у війні, не використовуючи на повну всі могутні ресурси і можливості українського Левіафану.

Чи так переможемо?

Країна наша. Треба повернути собі державу.