Авраамові угоди 2.0 для України та Росії by Trump

Авраамові угоди, підписані у 2020 році, стали справжнім дипломатичним проривом, об’єднавши Ізраїль із Об’єднаними Арабськими Еміратами (ОАЕ), Бахрейном, Суданом і Марокко.

На момент підписання, за даними World Bank, чисельність населення країн була такою: ОАЕ – 9,89 мільйона осіб, ВВП – 421,1 мільярда доларів; Бахрейн – 1,75 мільйона, ВВП – 38,87 мільярда доларів; Судан – 43,85 мільйона, ВВП – 26,87 мільярда доларів; Марокко – 36,91 мільйона, ВВП – 121,35 мільярда доларів. Ізраїль мав населення 9,25 мільйона осіб і ВВП 407,1 мільярда доларів.

Станом на 2025 рік населення Ізраїлю становить приблизно 9,52 мільйона, а ВВП сягає 527 мільярдів доларів. Для порівняння, Україна у 2025 році має населення близько 37,8 мільйона осіб (з урахуванням воєнних втрат і міграції) і ВВП приблизно 200 мільярдів доларів, що відображає відновлювальне зростання після падіння 2022 року.

Авраамові угоди, за посередництва США, показали, що навіть у регіоні з давніми конфліктами компроміси можливі заради економічної вигоди, безпеки та співпраці.

Чи може подібна модель завершити війну між Україною та Росією?

Ключову роль в Авраамових угодах відіграв Дональд Трамп, який, як президент США, використав економічний і політичний вплив Америки, щоб розблокувати застиглі конфлікти.

США виступили не лише посередником, а й гарантом, пропонуючи сторонам доступ до ринків, технологій і безпеки.

Трамп створив новий тип союзу, змістивши його центр до Саудівської Аравії, яка, хоч і не підписала угоди, стала неформальним лідером через економічні амбіції та регіональний вплив. Ізраїль, що десятиліттями був ізольованим серед ворожих арабських держав, отримав роль віртуального транзитного хабу для фінансів, технологій і ноу-хау з доступом до ринків США.

Цей прорив став можливим завдяки дипломатичному баченню Трампа, який побачив у Саудівській Аравії ключ до регіональної стабільності.

Челночна дипломатія Авраамових угод спиралася на посередників, економічні стимули та поступові кроки. Ізраїль домовився з ОАЕ та Бахрейном, акцентуючи на торгівлі й технологіях, тоді як Єгипет ще у 1979 році підписав мирну угоду, отримавши Синай і стабільність. Історичний прецедент - Кемп-Девідські угоди 1978 року, коли президент США Джиммі Картер успішно помирив Ізраїль і Єгипет, довів, що челночна дипломатія може працювати навіть у найскладніших умовах.

Для України та Росії схожа модель могла б спрацювати за наявності впливового посередника або декількох посередників, перш за все США та со-посередник - Туреччина, Швейцарія, Ватикан чи навіть Китай під керівництвом Трампа, який уже показав здатність ламати шаблони.

Економічні стимули для України – це відновлення інфраструктури за міжнародної підтримки, для Росії – часткове послаблення санкцій і, наприклад, відновлення доступу до європейських енергетичних ринків за умови виведення військ.

Поступові кроки, як-от припинення вогню чи обмін полоненими, могли б закласти основу для діалогу. Війна в Україні обтяжує обидві сторони. За даними джерел, у 2025 році Україна витрачає на оборону близько 50 – 60 мільярдів доларів, що становить значну частину її бюджету. Росія, своєю чергою, планує витратити на оборону 145 мільярдів доларів у 2025 році, , і вже витратила 167,3 мільярда доларів на війну з лютого 2022 по серпень 2023 року. Вірогідно, справжні суми в 1,5-2 рази більші. Ці астрономічні суми тиснуть на економіки обох країн, роблячи мирні переговори економічно виправданими.

Історичний погляд з майбутнього за любих умов закінчення цієї війни такий: Україна не програла, Росія не виграла. Здається, це хороша платформа для усіх стейхолдерів.

Екзистенційні виклики Ізраїлю та України мають спільну суть, хоч і різняться за масштабом. Ізраїль десятиліттями живе в оточенні ворожих держав, які заперечували його існування – від війни 1948 року до конфліктів 1967 і 1973 років. Україна бореться з Росією, яка підриває її суверенітет і територіальну цілісність. Хоч Ізраїль зіткнувся з регіональними конфліктами, а Україна – із війною проти ядерної держави, в обох випадках ідеться про виживання нації перед ворогом, який ставить під сумнів їхнє право на існування.

Авраамові угоди довели, що навіть у таких умовах дипломатія можлива за наявності стимулів і посередників.

^{“Авраамові угоди 2.0” для України та Росії} могли б стати реальністю за участі Трампа. Я вважаю, що ніхто, крім Трампа не зможе закінчити цю війну.

Фокус переговорів можна змістити до Туреччини чи Індії, як посередників, щоб послабити домінування Росії, або змістити фокус лідерства з Росіі до пан-Туреччини. Залучивши Польщу чи Казахстан, які мають економічні та безпекові інтереси в регіоні, можна створити коаліцію, де Росія не диктуватиме умови.

ООН чи інші міжнародні організації могли б виступити гарантами угод,  хоча ООН немічна, поки там є Росія. Україна в такій моделі отримала б нові глобальні ролі.

Перша – регіональний безпековий хаб у Східній Європі, що координує співпрацю між НАТО, ЄС і пострадянськими країнами.

Друга – центр відновлення та інновацій, де міжнародні інвестиції перетворюють Україну на міст між Європою та Азією.

Завдяки дипломатичному хисту, хижій прямоті Трампа, підтримці США та новим регіональним лідерам, “Авраамові угоди 2.0” могли б не лише завершити війну, а й зробити Україну ключовим гравцем у новому геополітичному ландшафті.