Полонені як фактор стійкості

 Чому Ванька-Встанька не замінить серйозної розмови про війну.

У тривалому конфлікті ключовим ресурсом стає не лише логістика або кількість особового складу, а якість інформаційної архітектури, яка визначає довгострокову здатність суспільства зберігати фокус, мотивацію та довіру до власних інституцій. Після 24 лютого 2022 року домінуючою моделлю стала високочастотна, емоційно насичена комунікація. Це було логічно в умовах шокової мобілізації: швидкі успіхи, 18 Чорнобаївок, меми, пісні про Байрактар, Ваньку-встаньку, карнавалізація розмови про війну. Така модель — за визначенням — нестійка в довгій перспективі. Вона забезпечує спалах, не створюючи пам’яті. Вона генерує імпульс, але не ставить питання відповідальності. Це таблетка, аби вгамувати шоковий стан початку війни, небезпечне для організму знеболювальне, яке не можна приймати довго.

Для війни, що триває роками, така комунікація не є достатньою. Потрібна друга модель — глибокого утримання фокусу, що діє не задля досягнення емоційного піку, а за законами тяглості, утримання уваги і символічних явищ. У війні, що розгортається в умовах повної невизначеності, фігура полоненого має значення прямого впливу на мотивацію військових. І не лише тому, що "кожен може опинитися на його місці". А тому, що ставлення до полонених сигналізує глибину горизонтальних зв’язків у суспільстві. А отже — рівень прогнозованості поведінки системи в умовах високого стресу. У разі, якщо публічна робота з цією темою зводиться до декларацій, кампаній "для звітності", імітації занепокоєння — це сигнал до деморалізації не тільки серед бойових підрозділів, а й у тилу. Якщо полонений сприймається як проблема, а не пріоритет — це означає, що інституція зворотного зв’язку між особовим складом і державою не працює. В результаті — втрачається довіра до системи. Ця довіра прямо впливає на те, як бійці далі виконують бойові завдання, і як цивільні допомагають фронту. Це операційна вразливість, що прямо впливає на якість управління, бо позбавляє армію здатності підтримувати бойовий дух без постійних перемог. Без цієї спроможності жодна структура не витримає тривалого конфлікту.

Україна з перших місяців війни декларувала — і неодноразово демонструвала — що її війна ведеться не за території, а за людей. Це принципове розрізнення. Бо війна за території — це війна карт і ресурсів, війна економік. Війна за людей — це війна зв’язків, війна інформаційних систем, війна засобів мобілізації ресурсів. І тут сама фігура полоненого є перевіркою щільності цих зв’язків у реальному часі. Публічна увага до полонених не потребує постійних спалахів емоцій. Вона функціонує за іншим принципом — як система обліку та пам’яті, в якій кожне ім’я зафіксоване, кожне зникнення відоме, кожне повернення вбудовується в наратив. Це не "героїзація", не спроба розкрутити тему. Це джерело для культивування відповідальності, яка має бути сталим елементом у культурі ведення війни. У ситуації, де більшість "перемог" — ситуативні й ситуативно ж поставлені під сумнів, стійкість до поганих новин формується не перемогами, а наявністю зв’язку між людьми. Людина витримує не тому, що їй обіцяють тріумф — а тому, що вона бачить, як нація бореться за кожного. Полонені — це постійне нагадування про вартість зусиль, про те, що ціна за лінією фронту вища, ніж у тилу, а значить, тил має зберігати тривимірну пам’ять, а не лише переживати піки емоцій.

"Азов" у цьому контексті став першим випадком, коли публічна фігура військового одночасно комунікувалась у двох вимірах: як носія сили — і як носія вразливості. Це стало критично важливою точкою зламу в українській інформаційній культурі. До того публічна комунікація військових середовищ працювала переважно за логікою перемог. У випадку "Азову" акцент було зроблено на стійкості, що і формує справжню воїнську культуру. Вона не залежить від клікбейтних новин, вона діє як зразок витримки в умовах повної невизначеності. Цю оптику слід дедалі більше поширювати на загальне сприйняття війни, аби суспільство почало сприймати фронт не як джерело очікування постійних перемог, а як точку постійного утримання уваги. І це — важливіше, ніж будь-який епізодичний успіх. Бо саме здатність тримати — і знати, що тебе тримають — створює основу війни довгої тривалості. Конфлікти майбутнього, як і державне будівництво майбутнього повністю залежать від сталості і уміння формувати довгу волю, утримуючи увагу та збираючи зусилля навколо головного. У Світі кліпового мислення сформувати в собі цю культуру - необхідна вимога до успіху.

Полонені — не обʼєкт співчуття. Це центральний компонент системи довготривалої війни, у якій стійкість важливіша за новини, а пам’ять — ефективніша за короткостроковий спалах уваги. Країна, яка хоче виграти довгу війну, має працювати не з піками уваги, а з умінням йти в довгу. І саме це дозволяє виживати в новому типі війни — війни, де фронт проходить через свідомість, витримку і пам’ять.