Правила марафону

Далекого 1906 року начальник генерального штабу Німецької імперії Мольтке-молодший пророчо пояснював кайзеру Вільгельму І, який був одержимий величчю Німеччини і через це готував свою імперію до війни, важливу істину: "Це буде національна війна, що не завершиться вирішальною битвою. Вона призведе до тривалої виснажливої боротьби з країною, яка не буде переможена доти, доки не будуть зламані її національні сили. І ця війна якнайсильніше виснажить наш народ, навіть якщо ми вийдемо з неї переможцями".

Путіну не завадило б почитати про долю ІІ Райху та кайзера особисто. Але наразі не про це. Тривала, виснажлива війна радикально змінює країну. І ці зміни рідко бувають на краще. Вона її або виснажує і підважує зсередини, ведучи до великих політичних потрясінь та – часто – зміни режиму. Або консолідує навколо "прапора", яким вільно-невільно стає лідер нації – очільник держави. Демократія, права людини, інклюзивність та правовладдя програють за обох сценаріїв розвитку подій.

Коли питання збереження державності стає ключовим, прийнятність ціни, яку буде заплачено за досягнення цієї мети, стає вторинним. Тому, скажу політкоректно, "збільшення авторитарних тенденцій" в українській владі – обʼєктивний процес. Подобається нам це чи ні (мені особисто – не подобається).

Наразі ми перебуваємо в еволюційному сценарії війни. В Україні є легітимна влада, яка так-сяк тримає під контролем ситуацію на фронті. Якій західні партнери досі дають ресурси, достатні для більш-менш нормального функціонування країни в умовах війни. Якій лояльна армія силовиків, що виконують усі команди влади, навіть коли (можливо) імпліцитно не погоджуються з ними. І доки ці умови будуть наявні, колективний Зеленський одноосібно вирішуватиме долю України. Коней на переправі не міняють. Подобається нам це чи ні...

Якщо раптом обрушиться економіка чи фронт, тоді ми перейдемо у катастрофічний сценарій (як російська імперія 1917 року чи Франція 1940-го). Колективний Зеленський втратить в очах загалу свою легітимність – і польові командири намагатимуться підхопити булаву, яка випала з його рук. Закінчиться це умовним "українським ататюрком" чи черговою руїною – ми не знаємо. Занадто багато в цьому рівнянні невідомих. Але нагадаю, що і Вашингтон, і Ататюрк, і де Голль обмежували свою владу радше внутрішніми переконаннями про її належні межі, аніж системою зовнішніх стримувань та противаг, які більш-менш успішно запрацювали вже після їхнього відходу з владного Олімпу.

До чого я веду? Чим довше триватиме війна, тим менш демократичною ставатиме Україна. Як якось зауважив суддя Верховного суду США Хьюго Блек в перебігу ІІ світової: "Хтось має вести цю війну: ми чи Рузвельт. Ми - точно не подужаємо". Міркуючи так Верховний суд США ухвалив одне з найганебніших рішень за всю свою історію, визнавши конституційним декрет ФДР про інтернування до таборів усіх американців японського походження із Тихоокеанського узбережжя.

Ми можемо критикувати (і я особисто часто критикую) Зеленського та його "5-6 ефективних менеджерів". Але ми не можемо його змінити під час війни. Принаймні без катастрофи, коли українська державність опиниться на межі зникнення.

Ба більше, ми маємо небагато інструментів тримати владу в межах припустимого доки триває війна.

А зміна влади під час війни неможлива доти, доки:

1) не посипався фронт;

2) економічна ситуація залишається більш-менш стабільною;

3) в українського суспільства залишається воля чинити опір російській агресії.

Або Зеленський завершить цю війну, або ця війна завершить Зеленського. Третього не дано.

І лише тоді, коли завершиться війна, ми знову отримаємо шанс обирати, що нам дорожче: безпека чи свобода.

Але це не означає, що кожен з нас не може обрати свободу тут і зараз. Просто наразі треба бути готовим платити за неї за прайсом воєнного часу.