Про тих, хто прагне несвободи

Будь ласка, не хитайте човен.

Росіяни скористаються. Захід розлюбить.

"Влада знищує незалежні антикорупційні..."? Це тенденційний заголовок. Непрофесійно!

Не на часі. Війна. Ворог у нас один — Росія.

"Зеленський зраджує демократію...."? Деструктивний підхід, дуже небезпечний. Ви дискредитуєте Україну. Шкідливо!

Так, можливо є проблеми. Поговоримо після війни. З ким? Ну, хтось виживе.

Протестувати вийшли діти, які мало розуміють.

До НАБУ взагалі-то дуже багато питань. Яких? Ем… ну… короче, їх дуже багато! Вони неідеальні. Можна зносити.

Ні, звичайно їх ніхто не зносить. Це все роздуте. Чому ви малюєте все в чорних тонах? Вам платить Росія?

——

Ні, є люди, які проповідують це, тому що вони прямо чи опосередковано "біля кормушки". Вони зрозумілі.

Але мені цікаво спостерігати, як багато тих, хто просто щиро прагне несвободи. Чи то за Фроммом, чи то за Зеленським.

Я вперше подумала про це в перший рік вторгнення, коли деякі колеги в журналістиці так охоче встали в позицію "перепитувати у влади, про що можна писати, щоб не зашкодити", ніби чекали на цю можливість все життя.

Ось і зараз, враження, ніби шанс авторитаризму упливає, як ідол Дніпром, а люди тягнуть руки і кричать: "Ні, дайте стабільності! Тиші! Дайте пожити в цій несвободі!"

І одночасно є ці тисячі людей на площі біля Франка вчора — люди, які інстинктивно прагнуть свободи. Неважливо, наскільки добре вони розбираються в нюансах антикорупційної інфраструктури. Важливо, що вони реагують на несвободу, як імунітет на вірус.

Зараз головною задачею влади буде знищити або обманути цей імунітет. І я думаю, не вдасться – бо вони його просто не розуміють. Він їм чужий.