Гуля самоцензури
Пишу (поки подумки) репортаж про тижні на Сумщині:
"...Зустрічаємося. Заступник ****** везе мене на своїй автівці на ******, де немало військових...."
Блін, а чи можна писати про це (там, де зірочки?). І наче ж ворог про це 100% знає, але хто дасть гарантії, що якомусь муділі не прийде у голову їбонути по цьому звичайному, зовсім не стратегічному місці?
"Ми привезли 1500 ***** у *****" - каже засинаючий від втоми волонтер".
Блін, і мирних же 1500 **** привезли, і у цивільне місце привезли - але що як вгатять? Після розворочених лікарень, шкіл та видавництв? От саме після твого матеріалу вгатять? По цей день у пам'яті - перекинуті на землю паски з Сумської пекарні, по якій вдарив ворог.
"І тоді я пішла на виставу **** у ****..." - каже, посміхаючись військова.
А чи варто писати оце, оце і оце?
Важка гуля самоцензури у голові, страшишся когось здати, комусь крутому завадити, на когось героїчного накликати біду.
Нічого, попри все - багато чого скажемо і покажемо.
"What do we say to the God of death?".
"Not today".
"Не на часі!"- бреше ЗєКоМанда. "Не збрешеш!- каже Він.