"Хочу, щоб через п’ять років в Україні трансплантологія стала рутинною операцією, яка рятує життя"

Вже шість років, як українські лікарі пересаджують серця. І там де одне життя закінчується – розпочинається друге.

Які історії зазвичай залишаються за зачиненими дверима операційних, коли чиясь смерть стає життям? Що насправді стоїть за операціями з пересадки серця? Яку колосальну і унікальну роботу проводять українські лікарі?

Дивіться тут новий випуск ЗДОРОВ’Я LIVE,  освітнього проекту громадської організації «Медичні ініціативи».

Наш гість - Софія Чайковська лікар – трансплантолог, хірург серцево – судинний Інституту серця, кандидат медичних наук (PhD).

Софія працює у Інституті серця і є однією з небагатьох в Україні жінок-хірургів, які займаються трансплантологією.

Вона зізнається, що сама дещо здивована тим, що цікавість українців до трансплантології зростає, але іноді буває вражена коментарями під новинами з цієї теми:

«Уявіть собі: люди витрачають свій час для того, щоби написати негативний коментар, але даю 100% - автори цих поганих коментарів ніколи в житті не мали жодного відношення до трансплантації. Бо якщо людина хоч раз у своєму житті бачила пацієнта, який потребує трансплантації, вона точно таких речей писати не буде. Бо багато хто з них навіть не уявляє собі, що трансплантації потлребують в основному  не старі бабусі та дідусі, а люди, середній вік яких 35 років, переважно чоловіки. Вони соціально активні, життя тільки починається. І раптом після  якогось ГРВІ чи застуди ця людина злягає і не може встати з ліжка. І будь-яке лікування виявляється неефективним…», - каже  Софія Чайковська.

«треба принаймні розуміти суть справи, яку критикуєш. Бо реальність така: в Україні для лікування пацієнтів, які страждають на серцеву недостатність, крім трансплантації серця жодної  альтернативи немає»

Втім, вона також констатує, що ставлення суспільства до теми трансплантології з роками змінюється на краще: «На старті системи трансплантації в 2019 році на десять пропозицій погодитися на можливість донації органів їхніх близьких людей після смерті мозку була тільки одна згода родичів, а дев’ять із десяти – це були незгоди. Зараз, навпаки  - якщо десять родин спитати, то буде тільки одна незгода. Отже, коли ми показуємо, що трансплантація дозволяє реально врятувати життя – це працює і змінює суспільну думку».

За її словами, в нашій країні більшість людей тепер підписує згоду на донацію своїх органів після смерті. А щоб ще збільшити число таких людей, пані Софія  переконана: лікарям в цій діяльності потрібно дотримуватися максимальної прозорості – показувати, як лікарі отримують орган для хворого, як цій хворій людині допомагають, як пацієнти живуть після трансплантації. Так і можна формувати позитивну думку людей про трансплантацію, впевнена вона.

Найбільше диво, за її словами – це дитяча трансплантологія. «Протягом війни ми зробили 15 дитячих трансплантацій. В більшості  - це трансплантація підліткам, бо їм вже підходять серця дорослих. Проте дві трансплантації ми зробили «супердитячі», розповіла лікарка.

"Соломійка - шестирічна дівчинка з Волині, якій пересадили серце"

Є, звичайно ж, і випадки, пов’язані із діями лікарів у складних ситуаціях військового часу. Їй неодноразово доводилося перевозити донорські серця під обстрілами.

«Взагалі я дуже хочу, щоб через п’ять років в Україні трансплантологія була не якоюсь супероперацією, а була рутиною, яка рятує життя, - чесно сказала пані Софія. - І щоб тоді трансплантації у нас проводили кожен день. Тобто, щоб у нас трансплантологія через п’ять років була такою ж рутиною, якою вона зараз є в Іспанії.  Іспанці свої донорські органи навіть возять в Італію – бо їм в Іспанії така велика кількість органів від донорів, яка наразі є, просто не потрібна...»

Посилання на випуск:

Як українські хірурги рятують життя під обстрілами