"Це ж вже було"

Мапа з проривом окупантів у 10 км біля траси Добропілля, яку поширюють всі сьогодні, є наслідком чисельної переваги ворога, але і також недостатньо рішучої оборонної політики, яку з кожним роком хочеться назвати жахливо нерішучою. "Це ж вже було" у 2019-2021-му роках і ми бачили її наслідки у 2022. Трохи очевидного аналізу.

У 2022-му суспільство було набагато більше готовим до повноцінного воєнного стану з усіма обмеженнями особистої свободи та тотальної мобілізації проти ворога, а проте влада, яка визнає зараз, що досі має важелі це зробити, обрала і продовжує обирати половинчастий шлях, - зберегти "демократію у війні" та ілюзію мирного життя для тих, хто не в армії. Ідея може здатися привабливою і революційною на перший погляд, а проте - у ній крилася велика неврахована стратегічна небезпека, наслідки якої ми бачимо зараз. Я б назвала це навіть пасткою. Яка скоро може стати, тим що в економіці називають пасткою незворотних витрат.

Очевидний наслідок цього вибору такий:

у нас створилася вражаюча нерівність у суспільстві. Нерівність, у якій найсміливіші люди, військові, позбавлені базових прав, які гарантує демократія - термінів служби, кредитування та розстрочок у банках, можливостей реалізації, карʼєрного зростання (я зараз про солдатів, а не про офіцерську ланку), гідного грошового забезпечення (солдат, перебуваючи тимчасово в тилу, отримує менше за касира в супермаркеті, а 100к премії на бойових за щоденний ризик життям - це не ті самі 100к, які були у 2022, завдяки інфляції). У той час, як інша привілейована частина суспільства, що не воює, дозволила собі впасти в забуття, у цю ж ілюзію мирного життя, займається особистим життям та інвестуванням у власний добробут, переважно втратила мотивацію готуватися замінити військових, і стала повноцінною цільовою аудиторією російської пропаганди, яка зробила своїх же військових, які нагадують і реалізовують її обовʼязок захищати Батьківщину, - за ворогів.

Саме про це намагається розповісти соціальна реклама від Азову, яка ще й нагадує про категорію, яка часто губиться у цій нерівності - честь і гідність. Це єдина перевага тих, хто воює, над тими, хто обрав надіятися на те, що його захистять. Багато хто її недооцінює і сміється з неї, поки час не оберне цей сміх на дуже неприємні сльози провини і безпорадності.

Це класична дуже несправедлива нерівність, в основі якої реалія, що боягузливі вважають себе сильними та привілейованими тому, що їм дозволено ховатися за спинами сміливих. Такий ось парадокс воєнної демократії. Вона створює умови близькі до рабства для сміливих, і дозволяє слабким і боягузливим залишатися слабкими та боягузливими, натягнувши на себе маску сильних, впливових, надто критичних для того, щоб ризикувати собою "нелюдиноодиницею".

Результат цього такий: привілейовані невоюючі готові радше прийняти пропаганду ворога та власні дитячі ілюзії, що якась сила іншої сміливої частини суспільства їх захистить, ніж відгукнутися на поняття честі та гідності, обовʼязку, про які їм нагадують військові, і захистити якщо не державу, то хоча б свою нажиту власність, територію та сімʼю, гарантом недоторканності яких є наша держава. А сміливим воюючим реалія привілейованості державою боягузів - підриває мотивацію служити і воювати.

Час переглянути модель воєнної демократії як тої, що вичерпала себе. Можливо, це була хороша ідея з розрахунку на те, що ворог був би меншим і спинився за якийсь час. Але це була ілюзія і помилка в оцінці противника. Ворог не спиняється і не спиниться. Йому вигідно воювати і окуповувати, бо на війні він утилізує покидьків і криміноген своєї імперії, бо коли ви тоталітарна імперія, що робить ставку на бідність та управління бідними біомасами росіян, вам потрібен спільний ворог, аби бідна біомаса у смуті не вбила диктатора. У них було так завжди, тільки імперія називалася по-різному.

Від тих, хто хотів і дістав владу в Україні та право командувати - треба жорсткий план мобілізації з метою стабілізувати лінію фронту. Супутній план мінімізування втрат в обороні. Я підтримую ідею відмови від штурмів заради стабілізації фронту.

Найгірше, що можна робити - сподіватися на переговори. Переговори - це ширма і мішура, аби відволікати увагу світу та труїти українців смертоносними ілюзіями. путін пообіцяє на переговорах усе, що завгодно, а потім продовжить окуповувати, як і пропонував авторитарним державцям макіавеллі.

Найкраще, що кожен із нас, хто у війську, може зробити - це тримати мотивацію, попри все. Найкраще, що можуть зробити ті, хто досі не у війську - мобілізуватися якнайшвидше. План і дії кращі за страх та надії.

Хай виправлять мене історики, але, якщо я не помиляюся, одна з причин, чому УНР понад 100 років тому меншала і меншала від окупації червоних - це нездатність її влади залучити до війська більшість населення України.

І знову те саме "це ж вже було".