Як побороти "шахеди"

Індустрія дронів

На четвертий рік війни залишається актуальною проблема протидії ударним БпЛА типу "шахед". Десятки (а іноді й сотні) апаратів майже щоночі знищують цивільні об’єкти, тероризують і вбивають мирних громадян.

Ця колонка не претендує на унікальність, радше – про роздуми авіаційного фахівця щодо створення системи протидії загрозам.

З чого починати розробку

Отже, розробка будь-якого літального апарата (зокрема безпілотного) починається не з 3D-моделі/креслень і не з вибору двигуна чи авіоніки, а з простого запитання: навіщо він потрібен. Спершу формулюють місію. Наприклад: "Нам потрібен БпЛА, який швидко перехоплює ворожі безпілотники перед населеними пунктами вночі та за поганої погоди". Така фраза задає рамку всьому далі: де він літатиме, хто ним керуватиме, в яких умовах і проти чого саме.

Далі цю місію "перекладають на цифри":

• замість "швидко" – конкретна швидкість і час реагування від тривоги до перехоплення;
• замість "далеко" – реальна відстань, яку апарат має пролетіти;
• замість "надійно" – скільки годин він мусить працювати без відмов, як швидко ремонтується в полі, скільки коштує одна успішна місія тощо.

Саме ці прості, але точні показники дозволяють потім чесно оцінити: вийшло чи ні.

Коли вимоги зрозумілі, команда обирає ідею конструкції. Це як вибір кузова для авто: одні форми краще для швидких перельотів, інші – для зльоту й посадки з тісних майданчиків. Інколи потрібен апарат, що може злітати вертикально, а далі летіти як літак. На цьому етапі роблять перші прикидки ваги, потрібної енергії, розмірів, компоновку тощо.

Паралельно продумують як перевіряти, що апарат справді виконує обіцяне. Створюють просту таблицю: от наші вимоги – от як ми доведемо, що вони виконані. Десь достатньо розрахунків і комп’ютерних моделей, десь потрібні стендові випробування для відпрацювання безпечного підриву корисного навантаження на відстані кількох метрів від цілі, а десь – реальні випробування на полігоні вдень, уночі й за складних погодних умов. Без такого плану легко скотитися у "вічний прототип" – щось літає, але прийняти на озброєння не можна.

Ще одна важлива частина – безпечне застосування. Якщо апарат працює над містом, заздалегідь визначають "коридори", де його можна використовувати, мінімальні висоти, на яких дозволено уражати ціль, і що робити, якщо раптом зник зв’язок. Продумують аварійний парашут, самознищення боєвого модуля, щоб він не дістався ворогу, та прості правила для оператора: де можна, де не можна, як звітувати про інциденти. Такі правила потрібні не лише для безпеки людей – без них військові просто не дадуть добро на використання над населеними районами.

Питання зв’язку й стійкості до перешкод теж вирішують одразу. Апарат має вміти діяти, навіть якщо супутникова навігація "глуха", а радіоканал зашумлений. Для цього закладають резервні способи орієнтування за камерою та датчиками, а також режим, коли БпЛА може завершити задачу або повернутися без постійного відеозв’язку з оператором.

БпЛА по суті – робот, і питання керування ним, програмного забезпечення є критичним.

Далі – експлуатація і гроші. Визначають, скільки має коштувати одна успішна місія. Для перехоплювача важливо, щоб це було відчутно дешевше за ракету зенітного комплексу і ефективніше за використання наземних стрілецьких екіпажів. Планують, які запчастини тримати на складі, які вузли мають змінюватися нашвидкоруч у польових умовах, і хто навчатиме екіпажі. Одразу домовляються з постачальниками компонентів про альтернативні рішення: сьогодні один акумулятор недоступний – має бути інший рівноцінний.

Чого варто уникати на початку? Найпоширеніші "граблі" – починати з заліза ("Ми зробили красиве крило – його спробуємо застосувати для потрібного вам завдання"), відсутність технічного завдання на виріб від замовника, відкладати план випробувань "на потім" тощо. Ліки прості: спершу – затверджений документ із вимогами та перевірками, потім – креслення.

Розробка БпЛА починається з ясної мети, потім – прості й точні цифри успіху, усвідомлений вибір конструкції, заздалегідь продуманий план перевірок, правила безпеки, і лише потім – креслення та виробництво. Така послідовність здається бюрократією, але саме вона економить місяці й мільйони, і робить різницю між "красивим прототипом у відео" та справжнім робочим апаратом, який щодня ефективно виконує свою роботу.

Хто замовник рішень?

Якщо говорити просто, замовником рішень проти ворожих БпЛА виступає держава в особі Міністерства оборони. Саме військові мають сказати: нам потрібне таке рішення, воно має працювати в таких-то умовах і коштувати не дорожче певної суми за одну успішну операцію. Далі вже спеціальне державне агентство оформлює закупівлю і контракт, а виробники зобов’язуються зробити те, що описано в цих вимогах.

Причому розуміємо, що не існує універсальних рішень – перехоплювач збиває повітряні цілі, а бомбардувальник працює по наземних об’єктах. Це різні задачі, різний набір обладнання, різні вимоги до конструкції тощо. Різні апарати, зрештою.

Як це зараз відбувається в Україні? Працює кілька "паралельних колій". Є централізовані закупівлі Міноборони. Є інноваційні програми на кшталт Brave1 та "Армії дронів", які допомагають знайти цікаві ідеї, дати грант, організувати пілотні випробування. Є ще й прямі покупки на рівні бригад і підрозділів – коли потрібно швидко, без довгих паперів і щоб не ставити на баланс.

Усе це допомагає, бо додає швидкості й гнучкості.

Але є і зворотний бік – з’являється "зоопарк" різних моделей і підходів, різні правила застосування, різні формати даних і звітів, різні вимоги до обслуговування. У підсумку – важче навчати людей, важче тримати запчастини, важче звести все до єдиної системи.

Де болить найбільше?

По-перше, не завжди є одна мова вимог. Один підрозділ хоче "швидко та дешево", інший – "далеко та потужно", третій – "щоби працювало над містом і в туман". Без узгодженого ТЗ виробники намагаються вгадати, і кожен приносить "свій найкращий варіант".

По-друге, шлях від прототипу до серійної техніки інколи затягується: немає однакового для всіх сценарію тестів і зрозумілої сходинки "маленька партія – більша партія – серія".

По-третє, коли купують із різних "кошиків", важко підтримувати спільні правила обслуговування і навчання – це відображається на готовності техніки в бою.

Що з цим робити? Найпростіше пояснення – потрібен "один господар вимог" і "один коридор у серію". Роль господаря логічно покласти на новостворені Сили безпілотних систем разом із Повітряними силами/ППО: саме вони щодня живуть цією "війною дронів" і найкраще розуміють реальні сценарії. Вони мають опублікувати й постійно оновлювати коротке, але чітке ТЗ для кожного класу БпЛА – FPV, перехоплювач, бомбардувальник, розвідник тощо. Там простими словами має бути сказано: за скільки секунд від тривоги до перехоплення ми очікуємо результат; яка мінімальна ймовірність успіху; в яких умовах апарат має працювати (ніч, туман, місто); як саме він "розмовляє" з уже наявними центрами управління і програмним забезпеченням; скільки має коштувати одна успішна операція тощо.

Другий крок – створити при Міноборони невелику, але "зшиту" команду, щось на кшталт програмного офісу. У ній разом сидять військові, закупівельники, технічні аналітики, представники інноваційних програм і оператори з війська. Завдання цієї команди – запустити майданчики для випробувань із однаковими правилами: день, ніч, туман, робота над містом і поза ним. На цих майданчиках усі нові рішення перевіряються за однаковим сценарієм, щоб було чесне порівняння "яблук з яблуками".

Третій крок – відбір і закупівля "хвилями". Спочатку невеликі партії від кількох команд, щоб подивитися на практиці. Потім – більші партії від тих, хто показав кращий результат. І нарешті – серійна закупівля. У контрактах варто відразу прописати прості й справедливі стимули: премія за нижчу вартість однієї успішної операції, за високу готовність техніки, за сумісність із єдиними правилами обміну даними; штрафи – за збої й невідповідність правилам безпеки над містом.

Четвертий крок – зберегти швидкість на фронті, але без хаосу. Підрозділи можуть і далі купувати напряму, але з каталогу схвалених моделей, які вже пройшли однакові випробування. Це дає і свободу вибору, і спільні стандарти навчання, обслуговування та запчастин.

І останнє – про гроші. Бюджет має бути не тільки на "купити залізо", а й на "довести до розуму": випробування, інтеграцію з наявними системами, навчання інструкторів, комплект запчастин. Інакше гарна ідея так і лишиться прототипом із красивого відео.

Підсумок простий: щоб отримати масові й справді корисні перехоплювачі ударних БпЛА, потрібні не лише талановиті інженери, а й порядок у вимогах та процедурах. Один відповідальний за вимоги, спільні правила тестів, хвильові закупівлі з прозорими стимулами та "каталог схвалених" для швидких потреб фронту.

Такою дорогою ми приходимо до техніки, яка не просто літає, а щодня робить свою роботу – і робить її безпечно, злагоджено та за розумні гроші. У такий спосіб ми зможемо працювати планомірно, діяти на випередження в розробках, а не наздоганяти противника за фактом появи у нього нових моделей БпЛА. Така розкладка знімає фрагментацію, створюючи системні рішення, пришвидшує серійність і дає саме те, що фронт просить: стандартизовані, сумісні й масові перехоплювачі – без "зоопарку" та подвійної роботи.