Марина Скрипник: «Кожен у такій ситуації вчинив би так само»

Старший солдат Скрипник Марина Миколаївна служить у Збройних Силах України з травня 2009 року. Закінчила сержантські курси, незабаром має отримати звання сержанта. Має вищу юридичну освіту: у 2014 році закінчила юридичний факультет Національного університету України ім. Тараса Шевченка. Перебуває на штабній посаді; з початку широкомасштабної агресії рф проти України під час чергувань разом з іншими військовослужбовцями збила кілька БПЛА противника над своєю військовою частиною, за що була подана на нагородження відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

    "З дитинства мені подобалася військова форма. Я по життю дисциплінована і відповідальна, мені це подобається. Тато казав: «військовський характер». З майбутнім чоловіком ми познайомилися в Калинівці: я приїжджала сюди до родичів, тут він мене і нагледів. Почали зустрічатися, невдовзі одружилися. Військова частина, де він служив, знаходилася у віддаленому селі Вінницької області, і спочатку ми жили там. Потім ту частину розформували, чоловіка перевели сюди. Це саме був початок 2000-х, армію нищили дуже конкретно. Тож зробити вибір на користь військової долі було непросто. Рішення вийти заміж за військового, у якого немає жодних планів на майбутнє, лише віра у те, що колись армію цінуватимуть, – стало для мене неабияким вчинком.

У нас була мала зарплата, не було свого житла... Але було кохання. Я його підтримувала, а він мене. Він у мене дисциплінований, відповідальний, достойний офіцер. Це я кажу не через те, що він мій чоловік: запитайте будь-кого, вам це кожен скаже. Вихований, тактовний, до всіх на «ви», постійно вчився. Мені було з кого брати приклад. Зараз він на пенсії, але його й досі добрим словом згадують у частині.

У 2009-му році я теж прийшла на військову службу. Це ще був мирний час, бойових дій не було, зате широко практикувалися так звані «армійські затяги», яких всі бояться. Шикування, субординація, бирки, журнали, військове вітання і все таке. Мені було легше через це пройти, бо чоловік допомагав, та й хлопці ставилися нормально.

Настав 14-й рік, на сході почалися активні бойові дії. Я саме перебувала у декретній відпустці (у мене двоє дітей), вчилася заочно у Києві. Нас, студентів, також кликали на Майдан, приходили в університет різні люди. Деякі студенти ходили. Мені ж трохи не до того було: по-перше, діти; а по-друге, я ж дружина офіцера. Дуже переживала за нього. Хтозна, чим все це закінчиться? Небезпека висіла у повітрі, хоч ми й не розуміли до кінця, що може статися. А потім на сході України почалася війна…

Бойові дії спершу не дуже позначалися на нашій військовій частині, хоча ми постійно беремо участь у логістичному забезпеченні фронту. Але брати участь в логістичних забезпеченнях і бути в зоні бойових дій – трошки різні речі. Чоловік певний час був в АТО, у Добропіллі Донецької області. Для мене ж все основне почалося з лютого 2022 року.

Єдиний мій досвід до широкомасштабки – це ліквідація наслідків вибуху у частині, в 2017 році. Я саме була в добовому наряді. Нас тоді було лише дві жінки в частині: я та Олена Самолюк; всі інші – чоловіки. Боєприпаси почали вибухати близько десятої вечора, і до десятої ранку ми перебували тут. Займалися порятунком людей, гасінням вогню у приміщеннях, вивезенням майна та документації частини. Ніхто не ховався. Ми з Оленкою тягали такі важкі мішки, що на другий день чоловіки по двоє їх не могли підняти. У цьому стресі, в цьому напруженні ми позривали собі руки та спини, але змогли врятувати все, що потрібно.

То був досвід евакуації, шоку, стресу; коли родина в небезпеці, чоловік в АТО, дітей вивозять бабуся і дідусь – а ми тут залишаємося, не знаючи, що буде далі. Всіх евакуювали, а ми залишилися: частину ж не покинеш без охорони? Нікому не побажаю такого. Коли всі одне одному телефонують – і прощаються. Бо кругом все горить, вибухає, боєприпаси хаотично літають по довколишніх селах… Саме непевність ситуації дошкуляла найбільше.

А у 22 році вже було зовсім інакше. Якось передбачуваніше, більш підготовлено. Кожен знав, що робити, і діяв згідно інструкцій та алгоритмів, які ми відпрацьовували під час тренувань. Того дня, 30 вересня 2022 року, я одна з наших дівчат була на позиції: так співпало. Робили все по команді: нам повідомляють курс цілі, напрямок, скільки чого летить, а ми вже визначаємося, як протидіяти. Це був мій перший безпосередній бойовий досвід. Страшно? Звісно, страшно. Але що робити? Мусиш. Сьогодні твоя черга рятувати твій маленький світ: твоє місто, твою родину… Ми, дівчата, не на всі такі випадки попадали, але кілька разів і нам довелося постріляти.

У нас непогана команда: Канюка Наталія, Гусанька Вероніка, Чеканова Леся, Табачок Олеся, Мельник Лілія… Дехто вже перевівся, але більшість ще досі тут. Звісно, ми постійно тренувалися, стріляли на полігонах та стрільбищах. Тобто, вміємо поводитися зі зброєю і ще до 2022 року показували пристойні результати. Зазвичай ми стоїмо на позиціях від початку повітряної тривоги і до її відбою. Траплялося, що й цілу ніч. Взимку, влітку…

Повітряні цілі ще тільки з’являються поблизу кордону – а ми вже у повній готовності, чекаємо на них. Бачимо ціль – стріляємо. Передаємо одне одному. Підсвічуємо трасерами і всі разом добиваємо. Кілька разів на власні очі бачили, що було збиття, і було детонування. Тобто, ураження відбувалося, і ми знали, що то саме ми зробили. Хоча й не завжди могли того шахеда потім знайти. Вони ж нові летять, нема коли роззиратися.

Були й кумедні випадки. Ми спочатку думали, що, коли у кого скінчаються боєприпаси, той йде в укриття. Ну, чогось так ми собі подумали.  Як на полігоні: відстрілявся, доповідаєш «Стрільбу закінчив!» і йдеш відпочивати. А тут не так! Доповідаю старшому, а він мені: «Біжи отримуй набої!». Ну, що робити? Побігла, отримала. Прибігла назад. Він каже: «Заряджай!». Ми трохи у шоці, але ж шахеди летять, треба працювати… Це перший раз таке було, далі ми вже самі знали, що робити і дурних питань не задавали. Наталочка наша, бухгалтер, попросилася: каже, я не бігунка, замолоду бігати не вміла, а зараз тим більше. Я, каже, краще стріляти буду. Хоча, коли було треба, то бігали всі, приносили набоїв, скільки треба. Хлопці до нас, власне, ніколи особливих вимог не пред'являли. Але тут вже кожна показувала вищий клас, викладалася на всі свої можливості. Тобі тяжко, плачеш, але робиш. Бо ну як же? Ми ж одна команда!

Я не думаю, що коли хтось кудись іде, він повністю готовий зробити все, що треба. Але ми були підготовлені морально і фізично до того, щоб відкривати стрільбу і робити «смерть ворогам». Тобто коли стоїть питання життя і смерті, вже немає часу думати. Спершу йде хвиля страху, а потім ти уже настільки на адреналіні… Стріляєш – і тут ще одна хвиля шахедів, і ще одна… Таке враження, що ми тут оточені з усіх сторін. Тільки встигай повертатися і стріляти, стріляти, стріляти… Страшно, але й азарт бере. У мене першого разу так руки боліли! Думаю, у всіх так само.

А коли трапляється загоряння, то взагалі жах. Ти не чуєш уже ні команди, нічого. Вогонь тріщить; довкола тебе хвиля пожеж. Тільки потім, коли все закінчилося, починаєш бачити, що і там можна було зробити краще, і тут ось зручні шляхи відходу. Тобто, наступного разу ти вже заступаєш на позицію більш досвідченою, з більшим розумінням.

Це завжди трішки шок, трішки емоцій  та страху, і десь, можливо, азарту якогось. Ми готові зустрічати ворога, але щоразу сподіваємося, що цього разу він не до нас, і не потрібно буде виходити. Але… Є команда. Є ми. Вони летять, ми стріляємо. І все. Паніка настає потім, коли дзвонять рідні, близькі, знайомі, і питають: «Як ти? Як діти?». У 17-му році, коли вибухали склади і під небезпекою було все місто, моя шестирічна дитина кричала: «Дідусю, їдь за мамою! Бо тато в АТО, а мама взірветься там…» Я ці емоції не забуду ніколи. Є сім'я, є постійні переживання: вони хвилюються за мене, я за них.

Що можу сказати дівчатам? До всього треба бути готовими. Якщо будеш у паніці, почнеш плакати і кричати: «я помру, я боюся» - то краще не йди до війська. Ти будеш заважати всім. Ти будеш обмежувати своїх побратимів, бо вони змушені будуть на тебе відволікатися, і це вплине на їхню безпеку та ефективність. Що б не сталося, тримай нерви в кулаці. Поплачеш вдома, потім.

Недавно у нас була ротація, я два місяці була в Харкові. Саме застала найбільший обстріл Харкова з початку війни. Росіяни випустили по місту 52 КАБи, ракети, балістику. Там завжди багато обстрілів. Постійно, кожний день. В останній день мого відрядження я вже думала: «Не піду в укриття, просто хочу виспатись!». Але знову було 17 прильотів, знову ціла ніч біганини, тож поспати так і не вдалося.

Я досі зберігаю нашу з чоловіком переписку. Ось, дивіться: 6 червня я відправила йому повідомлення: «Сидимо в підвалі». І він мені пише: «Тримайся, будь обережною».  Ми вже навчені, бо один одного шукали після вибухів у 2017 році, і потім у 2022. Ми дві години не знали один про одного, чи живі. То вже як тільки якісь такі ситуації, я відразу пишу, де я знаходжуся, в якому підвалі. І він так само. Щоб потім знати, де знайти. Оскільки в нього більше бойового досвіду, він мене постійно навчає, підказує, як краще поводитися, як себе тримати в руках, як себе заспокоїти. Я зазвичай у нього вчуся. Щоправда, зараз вже я потрапляла в такі ситуації, де він не був, то вже я розказую. Ділимося враженнями і якимись лайфхаками.

Зараз він військовий пенсіонер, а у 22-му постійно був поруч, так само стояв черговим по частині. Іноді попадало, що у той час, коли я була в наряді і починався авіанальот, він був вдома. Зразу кидався до мене, навіть коли не пускали вже. Було, що прибігав туди, де я, і теж сидів зі мною. Постійно хвилюємося одне за одного.

Синам зараз п'ятнадцять і тринадцять років. Дуже переживають за маму. Дорослі вже, усвідомлюють все. Одного разу чоловік їхав до мене в Харків. Був вихідний день. Діти дуже просилися з ним поїхати. Але тато не взяв, сказав, що тут дуже небезпечно. Коли почався обстріл, він їм ввімкнув відеозв'язок. Каже: «Бачите, що тут коїться?». А вони йому: «Маму покажи». І сказали мені, щоб я не боялася та поводилася обережно.... Підтримка сім'ї дуже важлива, це однозначно. Вона мотивує, дає знати, що треба вистояти і повернутися. Жити так здорово! Найбільше треба цінувати життя і здоров’я.

Війна фактично йде по наростаючій. Тут підриви, потім обстріли, далі відбиття авіанальотів, потім потрапляєш під ракети… Це загортовує, звісно. Але хай би нашим ворогам такий досвід! Чи хочеться все кинути? Ні. Хочеться все закінчити, щоб дітям не довелося вчитися воювати; щоб недаремно були ці пролиті ріки крові, поля кладовищ. Щоб нікому більше не довелося бачити пусті будинки, зруйновані села й міста. Бо коли отак їдеш – півміста є, півміста немає, це жахливо...

Дай Бог, щоб воно все закінчилося. Наші діти і так вже достатньо побачили. Занадто багато. Не має так бути. Вони мають радіти, вчитися, будувати своє життя… Але навіть у тилових містах немає спокою. Скільки зараз батьків хоронять дітей! У мене багато знайомих, які безвісті зникли. Це дуже важко пережити.

Але я вірю, що ми і це все здолаємо. Нашим батькам та дідусям теж нелегко було. Дві війни, три Голодомори, бандитські 90-ті… Вони ж змогли? Зможемо і ми".

Розповідь записала Олена Мокренчук, пресофіцер ЗСУ

серпень 2025р.