Ігор Шиманський: «Нам треба купи триматися, бути ріднішими одне до одного. Тоді переможемо»
Старший солдат Шиманський Ігор Валентинович, 39 років, родом з села Пільний Олексинець Хмельницької області. Учасник бойових дій, служив старшим сапером саперного взводу 80 одшбр, нині за станом здоров’я переведений до військової частини Сил логістики Збройних Сил України. У вересні 2022 року нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеню.
До зими 2022 року нічого, пов’язаного з військом, Ігор для себе не планував. Звернувся був навесні 2014 року до ТЦК, але йому відмовили, то вже й не переймався. Працював оператором на асфальтовому заводі, піклувався про сім’ю, донатив волонтерам. Звичайне життя пересічного громадянина України.
Вдруге прийшов до ТЦК у лютому 2022 року, через повномасштабне вторгнення рф в Україну. Мотивація була – не пустити ворога вглиб країни. Як і у інших містах у цей час, ТЦК були переповнені бажаючими нищити ворога, тож у першу чергу до війська брали тих, хто вже мав бойовий досвід в АТО/ООС, тобто, резервістів першої черги. Люди ледь не билися з працівниками ТЦК: всі хотіли захищати країну. Ігорю та іншим добровольцям, які не мали навіть строкової служби, сказали прийти пізніше, коли їх викличуть.
Чекати довелося довго, аж до літа. У червні 2022 року Шиманський нарешті отримав повістку і разом з іншими мобілізованими вирушив до навчального центру. Загалом до бойових дій був морально готовий: на заводі працювали учасники АТО, які багато розповідали про фронт. Вони постійно казали, що буде велика війна. Наполягали: «Готуйтеся, пройдіть якісь стрілецькі курси, навчання з тактичної медицини, побігайте хоча б у страйкбол…». Але хто б міг подумати, що війна виглядатиме саме так? Виявилося, що готуватися треба було по іншому: подумати про те, як убезпечити родину від обстрілів у мирному місті та забезпечити її всім необхідним – продуктами, електрикою, теплом…
Найбільше Ігор хвилювався за доньку з дружиною. З 24 лютого через його село проходив такий великий потік біженців, що ставало моторошно. Найбільше запам’яталися біженці з Бучі: коли автівки зупинялися і місцеві пропонували їм допомогу, діти злякано ховалися в машині і боялися вийти назовні, боялися взяти їжу. «У мене теж дитина вдома. Я не хотів побачити її у такому стані» – розповідає чоловік.
Але потрапити до війська новачкам було непросто. Три місяці їх призивали, кудись возили, потім вертали додому. У Старичах – не взяли; у 199 навчальному центрі ДШВ не взяли; у восьмий полк, на Азовсталь – теж. Скрізь хотіли бачити тих, хто вже має бойовий досвід. А потім і Азовсталі не стало…
Нарешті 2 червня їх прийняли у Кам'янець-Подільський навчальний центр. Ігор склав там військову присягу, пройшов базову загальновійськову підготовку і здобув фах сапера. І потрапив у легендарну 80 бригаду ДШВ, куди раніше їх не хотіли брати без досвіду. Очевидно, побачили, що є у чоловіка і твердий намір, і характер, і необхідна спеціальність. А досвід – здобувається в бою.
На ППД новоприбулих довго не тримали, дали два дні на оформлення – і вперед! Йшов серпень 2022 року, ситуація на фронті була напруженою. Девіз саперного підрозділу: «Попереду перших»; бо десант завжди йде першим, а сапери – попереду них, прокладають десантурі безпечний шлях.
Бригада утримувала оборону коло Соледару, неподалік Богородичного. Незабаром її поміняла 95 окрема десантно-штурмова бригада, а 80 одшбр перекинули на Харківщину, на всім відомий Харківський контрнастум, в результаті якого було звільнено більше 300 кв.км. тимчасово окупованих ворогом українських територій. «Дивно було: коли ми займали ці села, ми їх буквально пролітали. Ворог втікав дуже прудко» – пригадує Ігор.
З боями пройшли Бригадирівку, Шевченкове. Міст на річці Оскіл був зірваний, але це не стримало український контрнаступ. Десантники 80 бригади першими зайшли в Сенькове і закріпилися там. Зустрілися з морською піхотою, далі певний час рухалися разом. «Трофеїв ми набрали там нормально, нової техніки, боєприпасів. Прийняли бій, відбилися і відкинули ворога. Далі була Чистоводівка, інші населені пункти. Ми заходили, зачищали село, потім знімалися і передавали смугу відповідальності ТРО, які йшли за нами, бо ми постійно рухалися вперед. Ми так швидко рухалися, що логістика не встигала!» – пригадує Ігор.
В Ізюмі українських визволителів зустрічали дуже привітно. Радісні вигуки, прапори, квіти… Все це є на численних фото і відео тих часів. Борова, Піски-Радьківські, Нижче Солоне, Вище Солоне, Шийківка. Рухалися швидко, ніде не затримуючись.
Щоправда, російські окупанти згодом оговталися і почали перед втечею встановлювати мінні пастки та розтяжки. Методика дуже підступна: заміновувалися тіла вбитих цивільних та продукти, на розтяжку ставилися двері у хату чи сарай. Часом у замінованій споруді лишали тваринку – кішку, собаку – щоб вона своїм скавчанням змусила українських військових знехтувати небезпекою і привести в дію вибуховий механізм.
Сапери постійно були в роботі. Чистили від вибухонебезпечних предметів села, поля й посадки. Як каже Ігор, «слава Богу, на моїй совісті немає загиблих побратимів. Як сапер, я виводив і заводив хлопців, до яких був прикомандирований, після ретельної розвідки та старанної зачистки місцевості, щоб без втрат. Бог так дав, що мої всі живі. Тобто, службу я нормально пройшов».
Після Харківської операції сили, задіяні на Харківщині, пішли на Луганщину та Донеччину. Підрозділ Ігоря Шиманського зайняв оборону коло села Лозове. Як відомо, свого часу наші військові на Херсонському напрямку провели відволікаючий маневр, що допомогло звільнити Харківщину. Тепер їхні побратими на півночі України робили те саме: відтягували війська на себе, роблячи вигляд, ніби збираються штурмувати далі, форсувати річку Оскол… А тим часом 11 листопада був звільнений Херсон.
Наприкінці листопада 2022 року 80 одшбр зняли з займаних позицій і відправили на Сватівський напрямок. Макіївка, Невське, Ямполівка... Тяжкі бої за ці населені пункти тривали кілька тижнів, але десантники таки зуміли вигнати звідси російських окупантів. Коло Площанки для прокладання безпечного шляху ними застосовувалась УР-77 – установку розмінування, так званий «Змій Горинич». Далі спустилися на Чутове до Торського, Кузьминого, Діброви та Червонопопівки, і рушили на Серебрянський ліс, де залишалися з кінця листопада 2022 по січень 2023 року. Перерізавщи дорогу, десантники взяли під повний контроль цю територію і тримали її, аж поки не надійшов наказ рушити далі, передавши позиції 95 одшбр.
У січні вони вирушили на Бахмут, де ситуація з кожним днем ставала все більш критичною. Кожен день були контузії, поранення, бо ворог обстрілював постійно. Ступочки, Іванівське, Кліщіївка… Всі стежки довкола цих сіл сапери пройшли своїми ногами. Ходили маленькими групами, в основному, з метою інженерної розвідки. Ворог постійно по них пристрілювався, але так жодного разу і не спіймав на мушку.
Трохи стабілізувавши ситуацію, на початку березня десантники передали позиції 66 омбр, з якими вже були добре знайомі по боях у Макіївці й Невському. Першого березня 2023 року Ігор зі своїм підрозділом був у Іванівському.
Закріпилися у балочці, коло покинутої водокачки. Це було досить жваве місце: тут і штурмовики ходили, і оператори БПЛА працювали. Але якось так сталося, що ніхто не помітив «вагнерівця», який чомусь залишився тут після відступу росіян. Ігор розповідає: «Один із саперів, із позивним «Павук», вирішив зазирнути всередину водокачки. Відчиняє двері – а там цей сидить. Вагнерівець. Без броні, без зброї. Хтозна, що він там робив. Схоже на те, що просто ховався. Але хованка затягнулася, він дуже змерз і зголоднів: був початок березня, температури вночі опускалися помітно нижче нуля. Сказав, що вже три доби тут. Розповів, що його в тюрмі завербували, змусили. Він засуджений, має дуже багато «ходок». Але він, типу, воювати не хоче. Ну, ми його не чіпали, навіть не били, просто передали спеціально навченим людям для допиту. З «вагнерами» ми під Бахмутом часто стикалися у бою. Тяжко з ними, вони всі озлоблені якісь. І їх було дуже багато. Схоже, у них відбувалося сортування: більш придатних до штурмових дій берегли для підготовленої атаки, а тих, що менш здібні, відправляли у «м’ясний штурм». Схоже, цей був саме із таких…»
А то якось десантники взяли у полон російського генерали. На Харківщині. Це навіть у новинах показували. Захопили його бійці п'ятої роти другого батальйону, яких саме виводив на позицій Шиманський. У генерала були при собі документи підполковника однієї з фейкових «республік», але з’ясувалося, що насправді, у себе «на родінє», в росії, він генерал російської армії. Генерал із документами «полковника днр» супроводжувавк колону «КАМАЗів», якою росіяни везли боєкомплект для бойових підрозділів. Десантники цю колону «розібрали», а генерала передали спеціально навченим людям, які вміють задавати правильні питання і отримувати на них щиросердні відповіді (докладно про це писали 9 вересня 2022 року: https://glavred.net/ukraine/vsu-vzyali-v-plen-rossiyskogo-general-polkovnika-kotoryy-komandoval-gruppirovkoy-zapad-zhurnalist-10407713.html)
Багато пригод траплялося… «Якось нас люди поселили у одну хату, але, кажуть, там росіяни жили, – розповідає Ігор. – Ми були шоковані, коли зайшли всередину. Ну, щоб ви розуміли: трофеї у них були – нижня жіноча білизна, розкладена на килимі. Нам дуже важко було на це дивитися, бо у мене дружина, донька… І оце такі у них трофеї. Я собі відразу дав слово: все, що можу, зроблю, – але не пущу їх дійти до моєї Хмельниччини! І ще – здивувало мене Торське: дуже тяжка логістика там була, і переправа одна, постійно під обстрілом. Але там нас завжди зустрічали діти. Так подумати – звідки там діти? Двоє хлопчиків, день у день зустрічали нас там. Ми зупинялися, і вони розказували нам, що де летить, звідки «Град» прилітає, з якої сторони 120-ка. Це наші діти, вони виросли в цих умовах. Вони зовсім інші вже, інакше все сприймають, інакше живуть це життя. Хотілось би дізнатися, де вони зараз…»
Шиманський продовжує: Зараз йдуть ці розмови про те, щоб здати Донбас. Вони вже 14-го року йдуть. Здати Донбас, Крим, здати все, щоб «задобрити» путіна. Я думаю, що про це треба запитати маму військовослужбовця, який загинув на фронті. Що вона про це думає? Чи вона погодиться з цим? Запитати біженців, які роками чекають можливості повернутися туди, де народилися, де бігали босоніж. Я вважаю, що це наша територія. Вона просто мусить повернутися до нас. А також люди. Бо на окупованих територіях є частина людей, які вже дуже довго чекають на нас. Ми мусимо боротися. І за Донбас, і за людей, і за свою землю.
А щодо мови… Ми коли йшли на бойові, у мене був Паша, із Криму. Він говорив російською, бо українські слова ледве вимовляв. То ми його постійно тримали позаду. Бо коли ти вночі йдеш і вартовий на «спостережнику» тебе запитує пароль, і ти кажеш, наприклад, «свої!» – то ти чуєш, як пересмикується затвор автомата. Це був Серебрянський ліс, і там стояв наш підрозділ, всі зі Львівщини. А Паша вмів тільки російською. То я йому сказав: «Слухай і запам’ятай: ти постійно позаду, ми попереду. Бо через твою російську нас тут усіх покладуть». Мова таки має значення. Особливо у темряві. Особливо на бойових».
Ігор відслужив у десентно-штурмовій бригаді майже рік. А потім через стан здоров’я опинився тут, у тиловій частині на Хмельниччині. Гострий панкреатит, шість підтверджених контузій і невідомо, скільки непідтверджених… «Якось соромно було звертатися до медчастини, – говорить Ігор. – У нас була така мотивація, що з якимись контузіями незручно було навіть звертатися. Там у людини нога відірвана, там пів-голови знесло, а ти тут із «дрібницями». Ну, якось так нам тоді здавалося. Ібупрофенчика дали, дівчата на «стабіку» крапельницями прокапали – і знову до своїх. Але воно накопичується, і ти вже відчуваєш, що ні до чого не годен…».
Дуже довго Ігор відмовлявся від шпиталю. Десь в Краматорськ їхати, чи Слов’янськи – ні! Хіба що на «стабік» у Лиман. Відкапався – і на бойові. Ну, там понудило пару днів, голова паморочиться, у вухах дзвін. Це ж нікому не поясниш, коли люди гинуть.
Але трохи не так склалося, як він хотів. Відкрився панкреатит, і довелося терміново робити операцію, бо, як каже Ігор, «вже такий стан був, що думав, помру». З ДШВ його списали. Сказали: «Шукайте собі місце». Пропонували посаду у ТЦК, але чоловікові все ж хотілося у якусь військову частину. «Дякую командирам, які підтримали мене, бо з бойової бригади тяжко приходити в тилову. Спочатку ти навіть не розумієш, що відбувається, десь маєш трошки загострене відчуття справедливості, роздратування на всіх. Бо розумієш, що хлопці зараз роблять важливу справу, а ти просто ходиш на службу. Але згодом усвідомлюєш: без тилових підрозділів фронту гаплик, бо вони ремонтують тут техніку, яка потім їздить по ЛБЗ» – розповідає Шиманський. Крім того, комусь же треба у складі мобільних вогневих груп збивати різне залізяччя, що летить до наших мирних міст із території оскаженілих вбивць.
Військовий підкреслює: «Я всім кажу: готуйтеся заздалегідь, і зупиняйте ворога подалі від своєї хати. Хтось там розказує; «От якщо прийдуть до мене в область, то я…» Це буде вже дуже пізно. Це ні до чого буде, бо ти вже нічого не зробиш. Ні танкові ти голіруч нічого не зробиш, ні бурятові нічого не зробиш своїм ножем, сокирою чи там двохстволкою. Що ти зможеш вдіяти, коли твою сім’ю будуть на твоїх очах катувати? До війська йди! Бери автомат, опановуй танк, гармату! Це єдиний спосіб врятувати свою родину і свою країну».
Нещодавно Ігоря Шиманського запрошували до школи на зустріч з дітьми. Висновки, які він зробив із цієї зустрічі, заслуговують на те, щоб бути почутими. «Дітям не розкажеш те, що дорослим. Ми дітям тільки дякуємо, бо діти нам сітки, малюнки, солодощі передають. Але діти все розуміють. З 2014 року наші діти зараз набагато більше пережили і знають. Тому з ними є про що поговорити. Питання задають, на які часом не хочеться відповідати, але ти мусиш. І вони потім приходять у наше військо. Стають поруч. Якби діти нас не розуміли, вони б не йшли зараз навчатися у військові ліцеї, вищі навчальні заклади, здобувати військову освіту, ще щось. Я думаю, що це є вагомою мотивацією, щоб служити далі і боротися за них. Щоб вони не мусили воювати. Нехай собі здобувають освіту, розвивають нашу країну. За них боротися однозначно треба», – говорить військовий і додає: «Нам треба купи триматися, бути ріднішими одне до одного. Тоді переможемо».
Олена Мокренчук, пресофіцер ЗСУ
вересень 2025
