Парадоксальна ситуація четвертого року війни

– Ти впевнений, що фіни під час війни з Радянським Союзом поводилися так само, як ми під час війни з Росією? – запитав мене співрозмовник, відомий український політик, на терасі однієї зі львівських кавʼярень. – Що вони ось так ходили до кавʼярень, до театрів, до ресторанів, до спортзалів, намагалися не помічати війну?

На мою обережну ремарку, що під час війни люди зазвичай реагують приблизно однаково і намагаються жити звичним життям, він відповів, що ставлення фінів до такої реальності треба вивчити. А буквально за кілька днів я почув таке ж порівняння від іншого співрозмовника – відомого західного журналіста, – уже на терасі київської кавʼярні. Я подумав: може, вони між собою це обговорили. Але ніхто з них, схоже, не звернув уваги на те, скільки тривала Зимова війна.

А вона тривала лише три з половиною місяці. Так, згодом була ще так звана Зимова війна – продовження, але то вже була частина Другої світової, і відбувалася вона не на території Фінляндії, а на території Радянського Союзу. У тій фазі фінів можна було б порівнювати скоріше з росіянами в нашій війні, ніж з нами: їхні бойові дії відбувалися на території супротивника, тоді як на самій території Фінляндії до певного моменту зберігався мир.

Отже, порівнювати терасу київського чи навіть харківського кафе з рестораном у Гельсінкі не зовсім коректно. Памʼятаєте, що відбувалося в Україні в перші місяці великої війни? Більшість кавʼярень і ресторанів тоді були зачинені, про театр ніхто не думав, люди стояли в чергах у військкомати, а не в нічні клуби. І тих клубів узагалі не було. Так буває у перші місяці війни – і я готовий погодитися, що у Фінляндії тоді було подібно. Але питання інше: що відбувається на третьому-четвертому році війни?

Бо четвертий рік війни – це вже зовсім інше випробування для будь-якого війська й для будь-якого суспільства. Ми добре знаємо це з уроків історії. В лютому 1917 року в Російській імперії сталася Лютнева революція – активними її учасниками були військові, котрі не бажали далі воювати. Новий уряд, побоюючись наслідків виходу з війни, не став надавати мирних пропозицій, і більшовики без особливих проблем узяли владу, оголосили про вихід із війни і фактично розвалили державу. Схожі процеси мали місце й в інших країнах, що брали участь у Першій світовій: Австро-Угорщина буквально розпалася на шматки, які згодом стали новими національними державами. У 1918 році, коли Першу світову програвала Німеччина, на її території, між іншим, не було іноземних солдатів – однак втома від війни, суспільне виснаження, втрата адекватності сприйняття реальності та довіра до влади лишалися чинниками руйнації.

З цієї точки зору українське суспільство ще виглядає досить стійким. Соціологія фіксує високий рівень готовності не допустити капітуляції й зникнення країни з політичної мапи світу. До дій влади є питання, але більшість людей не сумнівається в її легітимності – хоча саме такого роду сумніви ворог і намагається посіяти. Мобілізація йде непросто, але вона йде. І нагадаю: усе це відбувається в державі з демократично обраними органами управління, де у людей немає страху перед владою, який у авторитарних країнах дозволяє утримувати населення в покорі навіть у найважчі часи.

Та це не означає, що ми маємо ігнорувати ті випробування, які очікують нас у подальшому. Звісно, хотілося б, щоб війна завершилася якомога швидше. Особисто я прагнув би її завершення ще в 2022 році – це могло б запобігти метастазам російської агресії на сусідні держави. Але це минуле: ми не змогли зупинити війну 2022-го, навряд чи зуміємо це зробити у 2025-му. І закінчення війни залежить не від наших бажань, а від спроможності Путіна її продовжувати. Бо бажання припинити війну в нього відсутнє як таке; він зупиниться лише, якщо вичерпаються ресурси – і жодні прохання чи погрози Дональда Трампа на це не вплинуть. Саме від цієї простої істини треба відштовхуватися, коли ми думаємо про збереження суспільного здоровʼя.

Наша задача – вистояти доти, поки у Росії не вичерпаються можливості для продовження агресії. Це означає не лише підтримувати боєздатність армії: потрібно піклуватися й про внутрішню атмосферу суспільства. Часто тил "ламається" раніше ніж фронт. Армії, навіть переможні, залишаються без майбутнього, якщо держава перестає функціонувати й перетворюється на арену взаємних чвар – ви це теж знаєте з уроків історії.

Крім того, нам потрібно забезпечити, щоб військові, які повернуться з фронту, мали можливість адаптації: перспективи реабілітації й розвитку, а не дорогу в громадянську війну та суспільне протистояння. Усвідомлення серед воїнів того, що єдина можливість "вижити" – це знову битися, тепер вже з власними співвітчизниками, перетворить будь-які наші успіхи на поразку. При цьому наголошую: перспектива внутрішнього протистояння не є неминучою. Стан українського суспільства нині засвідчує зворотнє – здатність до дискусії і емпатії.

Але вже звучать голоси: "помиріться з Росією", "влада зацікавлена у війні", "Путін може зупинитися в будь-який момент" – і це дуже небезпечно. Такі люди були завжди, вони були й після початку великої війни, їх чимало – не треба себе обманювати. Проте раніше вони мовчали, бо розуміли, що їхні тези не будуть сприйняті; тепер же вони сподіваються бути почутими. Це – перші ознаки можливої нестабільності й успіху кремлівської пропаганди. Путін чудово розуміє: він не зможе окупувати всю Україну, але щиро сподівається розвалити її зсередини.

Водночас Путін теж читає шкільні підручники історії. Він розуміє, що армія найманців, яку він створив для знищення України, має два боки медалі: з одного боку – дозволяє йому продовжувати війну, зберігаючи соціальну стабільність в Росії (бо ж ті, хто гинуть, "самі обрали свою долю за гроші"), а з іншого – унеможливлює закінчення війни, бо невідомо, що робити з усіма цими людьми, якщо припиниться фінансування. Сподіватися, що вони мирно розійдуться по своїх бідних домівках у злиденній державі, не доводиться. Кожного бандита не зробиш губернатором і міністром – і тому постають реальні загрози і для суспільства, і для режиму. З огляду на збереження російської державності, краще, щоб частину цих людей "перемолола" війна проти України – от ще один мотив для продовження бойових дій стільки, скільки це потрібно для їхньої ліквідації.

Отже, ми опинилися в парадоксальній ситуації четвертого року війни: щоб позбавити Путіна змоги продовжувати агресію, нам потрібно знищити його економічний потенціал й можливості виробляти зброю та платити найманцям, а Путіну треба зберегти економіку, але й убезпечити себе від військового бунту в Росії шляхом знищення власних найманців на українському фронті.

Звісно, з цієї дилеми найкращий вихід – щоб Росія позбулася і економіки, і армії. Тоді падіння чекістського режиму відбудеться під впливом економічних обставин, а не військового перевороту, який може відкрити дорогу до влади ще більш агресивній і тупій диктатурі.