Від хаосу до "єдиного квитка": як впорядкувати процеси евакуації ВПО в Україні
Ще один день, ще одна евакуація: жовтень 2025 року волонтери вивезли п'ятьох цивільних з Костянтинівки Донецької області – трьох літніх жінок та двох чоловіків – від постійних обстрілів, які перетворюють міста на руїни. Дороги для евакуації часто стають мішенями, а бомбардування залишають після себе руйнування і знищені будівлі. Тому люди вимушені лишати свої місця проживання. Людей, які підпадають під евакуацію стає все більше.
Тривожна статистика евакуацій
За інформацією Міністерства розвитку громад та територій України з прифронтових територій України з 1 червня до жовтня 2025 року вдалося евакуювати понад 105,3 тисячі людей, з них близько 12 тисяч – діти, 3,5 тисячі – люди з обмеженою мобільністю. У Донецькій області евакуйовані понад 76 тис. людей, з них 7,6 тис. дітей та 530 маломобільних осіб. У Дніпропетровській області – 18,5 тисячі, з них 3,9 тис. – діти, 656 – маломобільні. У Сумській області евакуйовані понад три тисячі людей, з них 332 – діти, 722 – маломобільні. У Харківській області – 3,7 тисячі, з них 177 – діти, 1333 – маломобільні. У Херсонській області евакуйовані близько 3,3 тисячі людей, з них 314 – діти, 229 – маломобільні. У Запорізькій області – майже 800 людей, з них 82 – діти, 16 – маломобільні.
Наголошується, що в Україні працюють 19 транзитних центрів. У транзитних центрах людям надають комплексну допомогу: гуманітарну, медичну, психологічну, юридичну та соціальну. Там допомагають відновити документи, оформити виплати та соціальні послуги, а також отримати фінансову підтримку від держави й гуманітарних організацій. Після транзитного центру евакуйовані можуть поселитися в місці тимчасового перебування. На сьогодні в Україні облаштовані 1095 таких пунктів (загалом понад 77 тисяч ліжко-місць).
Поточний хаос евакуації: роль місцевої влади та волонтерів. Приклади з регіонів
Евакуація зараз як правило здійснюється переважно хаотично. Люди, які здатні виїхати самі, роблять це самостійно і не отримують жодного супроводу надалі. Послуги влаштування, пошуку роботи, пошуку садків і шкіл для них в приймаючих громадах не доступні. Запроваджена урядом ідея партнерства громад (закріплені громади в тилу і в зоні бойових дій, які співпрацюють) вносить лише більший хаос.
Евакуація внутрішньо переміщених осіб (ВПО) значною мірою покладається на місцеві органи влади, які фінансують процеси з власних бюджетів, часто за підтримки волонтерів і міжнародних партнерів, таких як Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR) чи Програма розвитку ООН (UNDP). Така ситуація часто призводить до нерівномірності: в одних регіонах система працює ефективніше, в інших – ледь справляється.
Наприклад, в Херсонській області, мікрорайон "Корабел" постійно під обстрілами, місцева влада евакуювала понад 1635 осіб станом на серпень 2025 року, серед яких 106 маломобільних громадян. Міська рада надає допомогу з розселенням, оформленням статусу ВПО та тимчасовим житлом. Все це фінансується з місцевого бюджету, який вже перевантажений. Інший приклад – як вже місцева влада Дніпропетровщини спільно з волонтерами з Благодійного фонду "Схід SOS" забезпечують реєстрацію, медичні консультації та тимчасове проживання, для людей що вимушені покинути свої домівки.
Як правило після транзитних центрів люди переходять до місць тимчасового проживання (МТП). МТП часто не пристосовані для тривалого життя. Місцеві органи не завжди мають необхідні інструменти та ресурси для ефективної реалізації житлових програм. Фінансування тут змішане: держава виділяє субвенції, але значна частка лягає на місцеві бюджети. Це створює дисбаланс – багатші громади, як у Києві чи Дніпрі, справляються краще, тоді як менші, як у Павлограді, перевантажені.
Ще приклади евакуацій що тривають прямо зараз: 6 жовтня 2025 року в транзитному пункті в Лозовій Харківської області зареєстрували 187 людей за добу. На Дніпропетровщині перелік сіл для евакуації постійно розширюється, і волонтери стикаються з ризиками, бо деякі села стають недоступними для вільної евакуації. З тимчасово окупованої території Херсонщини 4 жовтня евакуювали групу дітей віком від 10 до 17 років. Святогірськ Донецької області перебуває в 10 кілометрах від лінії фронту. Росіяни обстрілюють саме місто та прилеглі населені пункти. Нині в громаді залишається 2,6 тис. людей, а в самому Святогірську — 690. На сьогодні, особливо дітям, родинам з дітьми, людям похилого віку, треба виїхати хоча б тимчасово для того, щоб зберегти своє життя.
Всі ці приклади наглядно підтверджують нам, що тема евакуації нікуди не дінеться з реалій сьогоднішньої країни і буде тільки наростати кількість людей які потребують допомоги держави.
Децентралізована модель, де місцева влада грає ключову роль, ефективна в короткостроковій перспективі (наприклад, швидка евакуація 52 маломобільних осіб з Донеччини до Київщини в серпні 2025 року), але недосконала для масових переміщень. Такі процеси загрожують внутрішній ситуації в державі і потребують більш прискіпливого вивчення та уваги від органів державної влади.
Чому це критично важливо: висновки та заклик до дій
Досить часто неможливо перемістити дзеркально усіх людей з однієї громади в іншу і врахувати їхні індивідуальні потреби, немає єдиних зведених даних щодо задоволення базових потреб ВПО. Немає якісного процесу опитування цих людей про їхні потреби і вони ніде верифіковано не фіксуються. Тому навіть дані про потребу в житлі для ВПО в різних міністерствах різняться.
Місцеві бюджети не витримують: 84% громад повідомляють про брак стабільного фінансування для житлових програм. Результат – люди повертаються в небезпечні зони або виїжджають за кордон. Працездатні ВПО часто обирають еміграцію, бо в Україні немає комплексної підтримки: виплати (2000-3000 грн) скорочуються, а бюрократія з компенсаціями за зруйноване житло триває місяцями.
Хаотичний характер процесів евакуації, коли люди часто виїжджають самостійно без чіткої державної підтримки, призводить до серйозних проблем інтеграції в нових громадах. Без центрального фінансування громади ризикують банкрутством, а ВПО – маргіналізацією.
Тож потрібний єдиний механізм евакуації та супроводження ВПО, який буде фінансуватися з державного бюджету і координуватися з центрального рівня, щоб всі ВПО змогли отримати однакову послугу, незалежно від місця перебування.
Пропонуємо належно профінансувати створення державної програми супроводу евакуації. Вона координуватиметься централізовано, щоб кожен ВПО отримав однаковий пакет послуг — від транспортування до інтеграції в новій громаді. Розробка такої програми стане дорожньою картою супроводу людини від моменту виїзду до повної адаптації чи повернення, з чітким розподілом ролей органів влади та громад. Це як "єдиний квиток" до нового життя: від безпечного виїзду до влаштування в громаді, де людина відчуватиме себе як вдома.
Аналіз показує: поточна система, де місцева влада фінансує евакуацію з обмежених ресурсів, – це тимчасовий пластир на глибокій рані. Приклади з Херсона, Донеччини, Дніпропетровщини та Харківщини ілюструють хаос: перевантажені центри, бюрократія, брак коштів. Без змін Україна ризикує втратити працездатне населення і посилити соціальну напругу. Створення державної програми супроводу евакуації – шанс на систему, де евакуація для ВПО стане не постійним жахом, а шляхом до нового життя. Інтеграція ВПО – стратегія виживання: вони стануть активними членами громад, сприяючи відбудові. Час діяти – поки наші люди ще тут.
Була можливість виїхати за кордон і там тяжкою працею заробити собі на хоч якесь, хоч найскромніше житло. Але Європа потихеньку починає закривати свої кордони для нас. А наша дипломатія мовчить. В Уряді думають, що так вони сприяють "поверненню" українців. А вони думають про те, що мільйони українців таким чином позбавляються можливості заробити собі на житло взагалі? І що Уряд буде робити з мільйонами безхатьків, бомжів по суті, які всередині України НІКОЛИ не зароблятьт собі на нове житло. НІКОЛИ. В цьому плані ми абсолютно залежні від країн ЄС. Але і цю можливість нам закривають. Для чого? Уряд може надати щось взамін? Будувати соціальне житло чи давати предпенсам гроші на нього? НІ! То чому тоді наша дипломатія мовчить? Чому не кричить, не звертається до країн ЄС з тим, що українці ПОТРЕБУЮТЬ не лише військової допомоги, але й можливості працювати в ЄС. Тому що іншої можливості не стати бомжем у мільйонів людей просто немає. Чому не ведуть з країнами ЄС перемовин про те, що до населення Європи потрібно доносити у якому жахітті живуть зараз українці, що вони стали біженцями не тому, що цього хотіли, що відмовити українцям у притулку, у роботі в ЄС наразі - це по суті обректи їх на повне зубожіння та смерть. Якщо ми воюємо і за Європу, то чому таке ставлення до українських біженців? І де наш Уряд, наша дипломатія, чому не стають на захист наших людей, які й так знедолені.
Це крик душі. Я НЕ хочу ставати бомжем. Я НЕ хочу поніверятися по койко-місцях у чужих холодних хостелах. Я хочу повернутися до нормального життя, мені вже 60, але я готова багато працювати. Але ж і країна повинна шось думати, щоб допомагати ВПО по-справжньому. Особливо предпенсам, яким кредит не світить від слова зовсім.
Будь ласка, подумайте над можливістю кредитування людей старше 55 років. Навіть якщо така людина помре, ну перейде недооплачене житло державі, яка його викупить за невеликі гроші. Чи спадкоємці доплатять. Чи місто чи село забере в свій житловий фонд. Або виділяйте маленькі ділянки у селах чи передмістях для встановлення хоча б житлових вагончиків чи будівництва невеликих будинків, щоб люди похилого віку мали можливість взяти такі ділянки в довгострокову державну оренду чи під розстрочку. Але ж якось потрібно вирішувати ці проблеми. Бо Україна перетворюється у країну бомжів - і всім байдуже.