Відчув себе вільним і живим, коли мчав Житомиром за спиною байкера
На закриття сезону у байкерський клуб LIVING STONES. приїхали бійці, які дістали важкі поранення, в результаті яких втратили зір або залишилися без ніг і рук. Це був ще один крок на шляху адаптації поранених у звичайному житті, а оточуючих їх – до потреб і особливостей тих, хто був за мить до загибелі.
"Зараз буде сходинка. За пару кроків – ще одна. Вийшло сонечко і так гарно навколо – тут багато дерев, вкритих жовтим листям. Зараз дійдемо до пам’ятника і побачимо, що там", - волонтерки, які супроводжують чоловіків, які під час бойових дій в результаті поранення втратили зір, коментують все, що відбувається навколо. Вони стають очима тих, ким опікуються. І в цьому стільки щирості і щемкості одночасно, що аж до сліз. Мені вдалося піддивитися і підслухати спілкування Наталії Лютікової та Валентини Калиновської, які організували цілий рух "Лікарі для Героїв" і займаються реабілітацією саме тих, хто втратив зір. Днями вони домовилися з житомирським байкерським клубом, що на закриття сезону привезуть сімох своїх підопічних. І не просто привезуть, а із умовою – тих з них, хто висловить бажання, покатають містом на мотоциклі. Більшість хлопців, які приїхали, звісно ж, захотіли. Відчуття вітру в обличчя, швидкість, мотоцикл, - все це точно підвищує настрій і мотивацію. Як правило, сезон байкери закінчують, зібравшись біля монументу Слави. Так було і цього разу. Скажу більше – ідея прокотитися разом з пораненими зібрала і самих байкерів. Бо під час повномасштабного наступу вони не дозволяли собі цих розваг.
"Багато хто з наших байкерів служить, тому, власне, ми клубом зібратися поки не можемо", - пояснив Юрій , позивний Кроха. Більшість з тих, хто вмощував позаду себе поранених, також частково був у мультикамі… Як то кажуть, нічого не видавало в них бійців Сил оборони…
Чоловіки знайомилися один з одним. Тисли руки, після чого поранені хлопці ніжно торкалися сідла мотоцикла, вивчаючи, куди і як потрібно сісти. Жартували і розпитували про технічні дані своїх "звірів", бо це завжди цікавить хлопців.
"Наші підопічні дуже легкі на підйом, - каже Наталія Лютікова. – Кажеш, що завтра є змога кудись поїхати, з кимось поспілкуватися, і вони готові. По більшості – це результат реабілітації, яку вони проходять. Бо втратити зір, опинитися в темряві, відчувати себе безпомічним, - це важко і складно. Скажу більше, крім зору у цих наших "підлеглих" є і інші поранення, які вимагають мужності в лікуванні. І пройти цей шлях – не просто". В Житомир на закриття байкерського сезону приїхали не тільки бійці, які втратили зір, а й їхні друзі, з якими вони подружилися у спортклубі. Це чоловіки з ампутаціями – у когось немає однієї руки, у когось – обидвох ніг і руки…
Рік і вісім місяців тому Наталя і Валентина познайомилися у обласній лікарні з Андрієм Онопрієнком на позивний Циркуль. У нього снарядом поранене лице, в результаті чого він втратив зір, кістки середньої зони обличчя пошкоджені настільки, що їх треба було замінити індивідуалізованими титановими пластинами. "Коли ми з Наталею побачили Циркуля, зрозуміли, що виготовлення пластин для обличчя, як і очних протезів, мають оплачувати самі хлопці, бо це до не входить в перелік того, що бере на себе держава, - розповідає Валентина Калиновська. – Ми познайомилися з Андрієм між його другою та третьою операціями. Він запропонував піти на каву, але я мала провідати ще одного пораненого. Коли я звільнилася, Циркуль, хоча він нічого не бачить і ще лише адаптувався до свого нового стану, вже вийшов на вулицю, дійшов до кав’ярні і чекав мене з кавою. Я була вражена його активністю, хоча він ще переживав страшенний стрес. Після поранення його кинула кохана дівчина… Але підтримка мами і старшого брата, спілкування і жарти мотивували його жити далі. Йому ще треба робити операції, бо поки неможливо поставити протез через відсутність повік, але він мужньо все терпить. Більше того. Саме Андрій став для нас з Наталкою, як ми кажемо, диво-братом, який не дає нам спокою. Він сам ходить по шпиталях і шукає незрячих, щоб розповісти їм про можливість протезування та реабілітації. Зараз троє хлопців у новому заїзді в реабілітаційний центр "Трініті Хаб" - це ті, кого знайшов саме Циркуль" .
Ані Наталя, ані Валентина не мають жодного відношення до медицини – все життя займаються бізнесом. Але вони мають відношення до людяності і бажання допомогти. Зрозумівши, що пораненими, які втратили зір, ніхто системно не опікується, що за очні протези держава не компенсує витрати, а самі хлопці іноді не можуть навіть просто доїхати до потрібних спеціалістів, Наталя і Валентина вирішили, що це їхня ноша…
"Буде холодно на мотоциклі. Може, ще одну куртку одягнеш?" - турботливо пропонувала Валентина чоловіку у темних окулярах. "Слухай, тут точно не холодніше, ніж в окопах", - відповів чоловік на позивний Наум. Для нього поїздка у Житомир – чи не перша далека після поранення. Йому було важко звикати до темряви. Довго він нікуди не виходив, бо навчитися орієнтуватися в просторі самостійно майже неможливо. Але вже першій реабілітаційний курс в центрі "Трініті хаб" дав свої позитивні зміни. Він самостійно виходить на вулицю, користуючись спеціальною білою тростиною. Навчився багатьох побутових прийомів. Три тижні реабілітації – це і є один курс – вартує 70 тисяч гривень для одного бійця. "Краще, коли поранений проходить їх два – це дає йому більше впевненості, розширяє його можливості", - пояснює Наталя. Найголовніше в цьому русі те, що за цю реабілітацію самі бійці не платять. Це справа якраз волонтерок – знайти змогу оплатити їм лікування і навчання у "Трініті Хабі".
З листопада минулого року, коли Наталя та Валентина запустили активний збір грошей для протезування бійців, які втратили одне око чи обидва, вдалося запротезувати більш ніж 700 чоловік. Десять очних протезів нещодавно проплатили засновники Ukrainian Fashion Week – вони збирали донати під час тижня моди в Києві.
Найбільш вражає, що ініціативу "Лікарі для Героїв" підтримують інші поранені. Так бойовий медик після втрати ноги на Мадейрі організував цілий рух по збору коштів на очні протези для наших поранених, які втратили зір, та виготовлення індивідуалізованих титанових пластин для тих, кому потрібно відновити кістки обличчя. "Ярик, побачивши наших підопічних, без щелеп, з трубочками, через які їх годують, з проваленими обличчями, сказав: я готовий втратити другу ногу, щоб не чути ці страшні розповіді. От де страшні поранення", - каже Валентина.
"Це наша відповідальність – допомогти цим хлопцям адаптуватися в світі, який став для них темним, - каже Наталя. – Вони за нас готові були загинути, зазнали важких поранень. Хіба ми не маємо підтримати їх і дати відчуття, що вони – справжні Герої для нас всіх, що їхня жертовність варта нашої допомоги? Тому для нас так важливо знаходити можливість оплатити реабілітацію кожному. Наші бійці не мають думати про гроші. Вони мають думати про своє подальше життя. І усвідомлювати, що вони не одні, що їм є на кого спертися".
І хлопці спираються – в прямому сенсі цього слова. Височенний красень Андрій, позивний Циркуль, ховає за темними окулярами відсутню зіницю і око, ходить поміж байкерів, тримаючись за плечі мініатюрної Валентини. "Я тебе не загублю, - каже їй. – Хіба що ти куртку знімеш – бо я "впізнаю" тебе по погончиках на плечах". Валя водить його, притримуючи свій крок, знайомлячи з усіма, описуючи тих, хто тисне руку бійцю.
"Чому ти комусь кажеш "Кроха"? - питає Наталю Артур. – Це ж позивний?" Жінка сміється, підводить Юрка до свого підопічного: "Знаєш, чому він Кроха? Підніми руки – торкнися його плечей. А тепер візьмись за плечі з боків. Відчуваєш, яка "рама"? Така тобі Кроха". Хлопці починають згадувати всі кумедні позивні, які зустрічали на фронті. Коли є бажання і приязнь одне до одного, завжди знайдеться про що поговорити.
"Наші підопічні здебільшого голосно розмовляють, бо в результаті поранень голови ще й не завжди добре чують, - пояснює Валентина. – Але це не лише тому. Зовсім недавно лікарі мені пояснили, що Циркуль, наприклад, кричить не тому, що не чує, а тому, що не бачить, на якій відстані від нього людина. 29 років він бачив людей, а тепер не розуміє дистанцію до того, до кого звертається, не бачить, хто що поруч робить. От він і намагається докричатися в прямому сенсі слова. Таких людей треба розуміти нам, оточуючим, нам всім треба вчитися з ними жити".
Андрій, як і Артур, після курсу реабілітації зайнялися менторством для інших пацієнтів. Їхній досвід вже стає в нагоді тим пораненим, які лише вчаться приймати нове життя. Артур служив розвідником. Після поранення він сам шукав програми реабілітації – його подружка займається собаками-поводирями, вона і підштовхувала його не закриватися в чотирьох стінах, а робити все, аби максимально бути самостійним. На курсі в реабілітаційному центрі Артур дуже швидко всього вчився. І зараз він хоче допомагати іншим не здаватися. "Кожному пораненому дуже потрібна підтримка, але багато залежить і від самої людини, її настрою, характеру, - додає Валентина. – Ми знаємо бійця, у якого немає родини, він майже сирота. Але в одеському шпиталі, вже після поранення, під час лікування він сам навчився користуватися шрифтом Брайля".
Попри все, кожен з поранених думками регулярно вертається на фронт, переживає, що не може тепер бути корисним побратимам. Але вони і тут знаходять прийнятні варіанти. "У мене в шпиталі є друг, який втратив обидві руки, - каже Андрій Онопрієнко, позивний Циркуль. - Так ми з ним вирішили, що в разі необхідності з нас двох вийде один повноцінний вояка. Він буде моїми очима і буде казати, куди стріляти, а я буду його руками – і буду, власне, стріляти".
Поїздка на мотоциклах, їжа з вогню, нові знайомства, музика, - все це дає змогу пораненим відчути себе живими. "Коли ми верталися з Житомира, дружина Олексія, яка їздила разом з нами, сказала, що вперше після поранення чоловіка бачить, що він знову посміхається, - раділа змінам у стані підопічних Наталя. – Він був емоційно страшенно закритий, майже не розмовляв. А тут відчутні були зміни в його внутрішньому стані. Артур казав, що в армії постійно відчував себе під пресом. Коли завелися мотоцикли, йому здалося, що то загуркотіли танчики. Але при цьому він відчував себе вільним і живим. Наум дуже розговорився на зворотній дорозі. Я його не пам’ятаю таким. Він завжди тихий, навіть на реабілітації. Більше мовчав, прислуховувався до навколишнього світу. Самі хлопці казали, що вперше почули Наума. Так його розкрила ця зустріч з байкерами. Сподіваюся, ми зможемо повторити таку зустріч згодом".
Підтримати проєкт "Лікарі для Героїв" можна за цими реквізитами:
Моно-банка https://send.monobank.ua/jar/AHpDLur28C
Приват-конверт https://www.privat24.ua/send/h8cz5
Карта "Приватбанк" 5168752144050005
PayPal : [email protected]
