Покровськ. Ніби всього цього не було

Я дуже люблю Покровськ. Пам’ятаю це відчуття у 2014-му, коли вдавалося туди вирватися на кілька годин із Пісків — когось на поїзд посадити, когось із поїзда зустріти, щось забрати, щось купити. Це було щось таке дивовижне — просто тепле світло сотень вікон посеред вечірньої імли, ці люди, які ходять не перебіжками, діти, що граються, готель, кафе...
Для мене, напевно, він залишився таким містом контрастів, таким яскравим спогадом, саме тому, що тоді все це було вперше. Перший спалах життя між смертю і смертю, між градами і собачим холодом, у який ми швидко поверталися.
Красік — ми тоді називали його Красіком.
Потім у ньому було стільки всього, і він став таким рідним.
Там, уже йдучи на контракт, ми проводили дні у військкоматі. У ті затхлі коридори, де я просто сповзала по стінах від: "перепишіть ось цю автобіографію, ви не так відступили у третьому абзаці, там має бути два пальці", — як потік свіжого повітря увірвався Розписний. Влад. Зі своїми жартами, прибаутками й фото трупів на телефоні. Він досі доносив якісь документи, а потім повертався на шахту.І дав нам сили це пережити тоді. Мені, принаймні.
Ми потім там замовляли у військторзі шеврони "Бутівка" — на всіх, із Морячком.
Там їли чорну піцу, "шахтарську", з чорнилом каракатиці, і розбили старий седан, в’їхавши у паркан казначейства о третій ночі. Я тоді будила Медика:
— Медик, ми розбили машину.
— "Ха-ха", Лєро, дуже смішно.
Я туди привезла Розписному, після його загибелі, арафатку, яку він попросив купити у відпустці в Києві. І його телефон — бірюзовий кнопковий, з яким я у ту відпустку їхала, бо мій накрився. На той телефон прийшла смска:
"Розписний 300."
І поки я писала йому "ахаха, лошара" — щоб якось підтримати,прийшла наступна:
"Він 200."
Теж на його телефон.
Покровськ. Мій прекрасний, теплий, трішечки дикий Покровськ.
Я завжди думаю про це місто так, ніби там світиться безліч вікон. Але ні — вони ж не світяться. Його накриває та сама темрява, з якої так дивовижно було у нього вириватися.
Наповзає, і ніби стирає все. Перетворює важливі спогади на твір на тему "Речі, Які Ми Робили З Мертвими Людьми у Мертвих Містах" — такі, що вже нікому не скажеш: "а пам’ятаєш? а тоді… а потім…" Такі, що вже не сядеш на ту саму лавку, не сповзеш по тій самій стіні, і не принесеш на ту саму могилу ред бул.
Ніби всього цього не було.
з 2014 олігархія зрозуміла що їх вичестять потроху і топу запустили проект ЗЮ, правда те що цей проект знищить і їх разом з їх заводами вони не подумали.
люблю одесу. люблю містечковий харків.
не люблю донбас та галичину.
а тернопіль теж люблю.
...ну, хоч поржали...