Вірменські канікули. Подорож навколо озера Севан
Кілька тревел нотаток про унікальну екосистему країни, яка існує поза Єреваном.
1. Біолабораторія біля озера Севан: як у Вірменії рятують форель
На перший погляд ця споруда може нагадувати секретну біолабораторію.
Насправді це — рибна ферма у Вірменії, де відновлюють популяцію севанської форелі, одного з найцінніших видів кавказьких риб.
https://youtu.be/wcIunKcDpQc?si=q-E7lRpP5PwisA8B
Ферма розташована поблизу озера Севан — одного з найбільших високогірних озер світу. Воно лежить на висоті 1914 метрів над рівнем моря, має довжину понад 70 кілометрів і площу приблизно 1,5 тисячі квадратних кілометрів.

Коли експеримент виявився катастрофою
За радянських часів рівень води у Севані штучно знизили, щоб забезпечити потреби сільського господарства.
Та цей крок став екологічною помилкою: мілководдя призвело до загибелі більшості видів риб, а два підвиди севанської форелі взагалі зникли з лиця Землі.
Відродження риби державного масштабу
У 2016 році уряд Вірменії ухвалив рішення відновити популяцію севанської форелі. Для цього неподалік озера збудували сучасну ферму-лабораторію, оснащену за європейськими стандартами.
Будівництво коштувало близько 3 мільйонів євро, а сьогодні фермою опікується 30 співробітників. Саме вони відповідають за повний цикл штучного вирощування форелі — від ікри до дорослої риби.

Як працює ферма
Процес починається з того, що ікру вилучають з тіла риби-матері і запліднюють у спеціальних сітчастих клітках. Потім її переміщують до інкубаторів, де з’являється від 1,5 до 2 мільйонів мальків.
Коли риба підростає, її переводять у більші басейни. Там для неї створюють умови, максимально наближені до природних. Зокрема, використовують “тренажери”, які імітують течію, щоб підготувати форель до життя у відкритому озері.

Форель росте у фермерських басейнах сім місяців. Восени, коли температура води в Севані знижується до 15°C, рибу випускають у природне середовище.
Завдяки роботі ферми популяція севанської форелі поступово відновлюється.
Щороку до озера повертається щонайменше пів мільйона нових риб.
2. Чому вірменський лаваш є спадщиною ЮНЕСКО?
Лаваш — хліб, який зберігає історію народу . Як роблять лаваш і в чому секрет цього унікального хліба - у ексклюзивному відео з Вірменії.
https://youtu.be/_aoVvWhhUK0?si=VRtz0aNCyTMojw7-
У стародавніх вірменських селах існували спеціальні приміщення — глхатун. Це був кам’яний дім без вікон, із димарем усередині, де жили, готували їжу та пекли лаваш. Саме тут життя оберталося навколо вогню, який зігрівав не лише тіло, а й душу.
Глхатун був серцем дому. Тут жінки місили тісто, розкачували його надзвичайно тонко, розтягували руками і приклеювали до гарячих стінок тоніру — глиняної печі, вкопаної в землю. За кілька секунд корж підрум’янювався, і приміщення наповнювалося неповторним ароматом свіжого хліба.
Лаваш готують лише з трьох інгредієнтів — борошна, води та солі. Та в цьому простому рецепті закладена філософія народу: стриманість, працьовитість і пошана до хліба.
Колись випікання лаваша вважалося справою тільки заміжніх жінок. Вони зберігали його на зиму — висушений лаваш міг пролежати кілька місяців у холодному приміщенні. Щоб зробити його м’яким, достатньо було просто скропити водою.
Жінки восени робили запаси лаваша, щоб узимку завжди мати його на столі.
У 2014 році ЮНЕСКО внесло вірменський лаваш до Списку нематеріальної культурної спадщини людства, визнавши його важливість не лише для Вірменії, а й для світової культури.
3. Від картоплі до броколі: як змінюється сільське господарство у горах
Село Варденік, Вірменія. Посеред гір, де земля кам’яниста, а погода змінюється кілька разів на день, місцеві мешканці навчилися вирощувати овочі та фрукти.
Тут, на місцевій агрофермі , доводять: навіть у складних природних умовах можливе органічне землеробство.
https://youtu.be/mYYysF7TSwg?si=B2AvpdatfO33dn8K
Звсновник Sareri Bariq Agriculture— Артуш Хачатрян, . Він упевнений, що гірський клімат не перешкода, якщо ставитись до землі з повагою.

“Ми не використовуємо хімічних добрив. Усе, що потрапляє в ґрунт, — це природний компост із рослинних решток і гною. Земля сама знає, як відновлюватися”, — пояснює фермер.
На фермі воду збирають із дощу та гірських джерел.
Система крапельного поливу дозволяє економити до 70% води — кожна крапля має значення.
Через гірський рельєф рослини формують довге коріння — це робить їх стійкішими до посухи й перепадів температур.
Овочі вирощують місцеві жителі.
Кожна родина працює як невелике господарство, обробляючи власну ділянку землі.
Спочатку селян було важко переконати перейти з традиційних культур — наприклад, картоплі — на броколі, цвітну чи брюссельську капусту.
Але кілька сміливців погодилися спробувати.
Тепер до проєкту вже долучилися понад 250 селян, і кількість охочих постійно зростає.
Вирощену продукцію продають у супермаркетах Вірменії,
а частину залишають для місцевих шкіл і родин.
Sareri Bariq Agriculture стала прикладом того, як громада може змінювати місцеву економіку —
і водночас берегти природу.
“Ми не просто вирощуємо овочі, — каже Артуш. — Ми повертаємо людям зв’язок із землею.”
А тут деякі люди мають змогу до Вірменії навідатись та форель севанську скуштувати ... ЯКА КРАСА !
Також я не буду розказувати про мої особисті проблеми у цьому житті, але можете їх забрати на себе і поїхати на 4 дні у Вірменію, щоб ваша слина з дратівливлсті та заздрощів підібралась.
До речі, вас у прифронтовому центрі ніхто не тримає - робота є і в більш безпечних регіонах. Якісь особисті обставини? Мені як і вам на мої має бути начхати.
Пані, доречі за вашою логікою людей в ЗЕ-Україні теж ніхто не тримає - хто може, особливо молодь, активно тікають туди, де є якісь перспективи у мирному житті і де немає нескінченої війни, яка обґрунтовує нескінченість ЗЕвлади.