Бідність і корупція ростуть із одного кореня — з радянського фетишу державної власності

Автор: Бутенко Олексій

Україна роками робить вигляд, що корупцію у державних компаніях можна побороти новими наглядовими радами, комплаєнсом, оновленням менеджменту або черговими реформами корпоративного управління. Але ми вперто не хочемо визнати просту і неприємну істину: корупція в держпідприємствах — це не збій системи, це сама система. Вона виникає не через “поганих людей”, а через природу державної власності, де немає реального відповідального власника, але є міністерства, політичні штаби, куратори, силові угрупування та тіньові бек-офіси, що визначають грошові потоки. У цих умовах директор держкомпанії — не менеджер, а тимчасовий виконавець чужих інтересів; не керівник, а призначенець. Його задача майже ніколи не полягає у розвитку підприємства чи прибутку — вона полягає у забезпеченні політичної ренти тим, хто його поставив.

Українські державні компанії живуть у моделі м’яких бюджетних обмежень: якщо підприємство провалюється, держава докапіталізує, підвищить тариф, спише борги. Такий організм неминуче стає живильним середовищем для корупції — від завищених закупівель до фіктивних підрядів і продажу продукції через “своїх”. Тому будь-яка боротьба з корупцією у держсекторі нагадує спробу прибрати дим, залишаючи горіти пожежу. Проблема не в окремих менеджерах, а в самій логіці механізму. Її неможливо вилікувати — її можна лише демонтувати.

Повна приватизація з блокуючим пакетом 24%+1 у держави — це найефективніша формула, що перерізає канали політичної ренти. Держава зберігає стратегічне “вето” на принципові рішення, але повністю втрачає можливість втручатися в операційну діяльність, призначення, фінансові потоки чи тендери. Натомість приватний власник отримує чітку матеріальну мотивацію — кожна вкрадена гривня з компанії зменшує її капіталізацію, а отже й прямі доходи власника. Саме тому приватна власність інституційно антикорупційна. Вона карає за неефективність набагато швидше, ніж будь-який правоохоронний орган.

Великі приватні компанії України демонструють це краще за будь-які теорії. ДТЕК, Kernel, МХП, АТБ — бізнеси з мільярдними оборотами, складною структурою й величезною кількістю співробітників. Але коли ми востаннє чули про корупційні схеми навколо закупівель у ДТЕК? Про відкат за призначення у МХП? Про “кумівські підряди” в АТБ? Ніколи. Бо там немає кому заносити — і немає за що. У приватному бізнесі не існує політичних квот, бек-офісів і партійних лояльностей. Є відповідальний власник і ринок, який карає некомпетентність і винагороджує ефективність.

Але найчистіший експеримент — це приватизація Криворіжсталі. До 2005 року завод був класичною годівницею для політичних груп: тіньові схеми збуту, фіктивні підряди, непрозорі закупівлі. Прозора приватизація миттєво знищила всі схеми. Держава отримала рекордні 24 мільярди гривень, а підприємство — власника, який мислив категоріями модернізації, конкуренції та інвестицій, а не політичної лояльності. Після приватизації Україна жодного разу не почула про корупцію навколо Криворіжсталі. І це не випадковість, а природний ефект ліквідації державного контролю над грошовими потоками.

Модель 24%+1 знімає ключові страхи. Держава зберігає контроль над стратегічними рішеннями, але позбавляється найнебезпечнішого — впливу на операційку. Саме там народжується корупція, саме там формуються схеми, саме там розподіляються “потоки”. Поки існує державне управління підприємствами, існуватимуть політичні годівниці. Поки держава володіє операційним контролем, ніякі НАБУ і ВАКС не здатні перекрити доступ до ренти.

Приватизація не ліквідує всю корупцію в країні — вона ліквідує специфічний тип корупції у держсекторі, найтоксичніший і найстійкіший. Лобізм, вплив на регуляції, суди чи податкові правила залишаться — але ці сфери можна контролювати, регулювати, врівноважувати. Це вже питання державної політики. Натомість корупція в управлінні держпідприємствами — це неліквідний рудимент радянської моделі, що десятиліттями відтворює бідність і політичну залежність.

Бідність і корупція в Україні мають спільний корінь — радянський фетиш державної власності. І доки ми не вирвемо цей корінь, ми будемо нескінченно боротися з наслідками, а не з причинами. Україна не стане багатою, доки не позбудеться державних активів, які десятиліттями слугують годівницями для політичних еліт. І приватизація з блокуючим пакетом — найчесніший, найраціональніший і найдієвіший спосіб це зробити.

Сильна економіка починається там, де закінчуються політичні годівниці. Україні час перестати боятися цього факту і почати діяти. Приватизація — це не продаж майна. Це стратегічний вибір на користь розвитку, капіталізації й справжньої незалежності від корупції.