Нацист і психіатр

В листопаді 2025 року в прокат вийшов фільм «Нюрнберг», створений американським сценаристом та режисером Джеймсом Вандербільтом. Для тих, хто бачив двосерійний фільм Іва Сімоно від 2000 року з однойменною назвою, буде відверте відчуття дежавю. Справа не тільки в відвертому копіюванні окремих сцен, але й в загальному збереженні логіки викладу. Якщо в фільмі Іва Сімоно присутні достатньо потворні росіяни, які брали участь в підготовці Нюрнберзького процесу, то в фільмі Джеймса Вандербільта їх немає, головні герої – американці та британці.

Сценаристи зазвичай беруть натхнення з художніх текстів, та цього разу основою для фільму став нон-фікшн Джека Ель Хая «Нацист і психіатр». Цій книзі виповнилося майже 12 років з моменту видання і вона цьогоріч вийшла друком у «Нашому форматі» прямо напередодні прем’єри художнього фільму.

В центрі книги – історія американського військового психіатра Дугласа М. Келлі, який був призначений головним психіатром для обвинувачених на Нюрнберзькому трибуналі, одній з центральних подій закінчення Другої Світової війни. Значення самого трибуналу мало важливу політичну мету – продемонструвати не тільки поразку націонал-соціалістичної Німеччини, але й притягнути до суду та відповідальності функціонерів німецького уряду, армії, органів пропаганди і партії.

Для Радянського Союзу, який в минулому був союзником націонал-соціалістичної Німеччини, це був важливий момент власного відбілювання у Другій Світовій війні, коли радянські прокурори та політичні функціонери отримали можливість продемонструвати, що вони перебувають не просто в складі антинімецької коаліції в якості союзників, а й мають повне право на суд над позавчорашніми союзниками і вчорашніми ворогами.

Арешт Германа Герінга, рейхсмаршала, головнокомандувача Люфтваффе та одного з творців Третього Рейху став справжнім подарунком для американського військового командування, адже після самогубства Адольфа Гітлера та Йозефа Геббельса для суду над керівництвом націонал-соціалістичної Німеччини було вкрай важливо мати в руках високих функціонерів, які брали безпосередню участь в розв’язанні війни, здійсненні геноциду та воєнних злочинах. Частина функціонерів втекла з європейського континенту «щурячим лазом» та опинилася в країнах Латинської Америки та Близького Сходу.

Марнославство Германа Герінга зіграло з ним злий жарт – він був упевнений, що американське військове керівництво буде лояльним до нього і буде утримувати його як почесного в’язня. Герой Першої Світової війни, льотчик, на рахунку якого було 22 збитих ворожих літаки, нагороджений бойовими відзнаками, він був одним з перших прихильників реваншистського курсу Адольфа Гітлера. На початку спільного шляху він став одним з визначних функціонерів чи не найважливішої інституції націонал-соціалістичної партії – штурмових загонів СА, які мали не просто визначити вуличну політику в Німеччині, а й фізично боротися з опонентами, навіюючи жах на всіх критиків та змушуючи їх мовчати. Не випадково, що Герінг пережив «чистку», влаштовану Адольфом Гітлером, та ініціював знищення Ернста Рема і частини керівництва СА, адже був одним з архітекторів нового порядку, вкрай потрібний новій владі, абсолютно лояльний і, звісно, надзвичайно конформістський до амбітних планів німецького вождя.

Хоча британські солдати в часі Другої Світової війни висміювали Германа Герінга в пісні  «Марш річки Квай» (The River Kwai March), натякаючи на його боягузтво цілком в стилі армійського гумору про «маленькі яйця», він не виглядав людиною, вартою такої оцінки. На шляху до влади він безкомпромісно займався знищенням опонентів, ініціював Нюрнберзькі расові закони, які відкрили шлях до Голокосту та системного переслідування єврейського населення, а також системно готувався до проведення війни.

Разом з Германом Герінгом під арештом опинилися не менш цікаві персонажі – Рудольф Гесс, заступник Гітлера, який був наданий британською владою, в полоні якої перебував після безуспішної спроби укласти угоду між націонал-соціалістичною Німеччиною та Британською імперією, міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп, Ернст Кальтенбруннер, начальник головного управління безпеки, Альфред Розенберг, фанатичний ідеолог Третього Рейху, райхсміністр окупованих територій Сходу, Ганс Франк, генерал-губернатор Польщі, а також цілий ряд високих керівників армії, флоту та адміністрації, всього 22 обвинувачені.

Увага світових медіа до майбутнього судового процесу була надзвичайною, адже всіх цікавив не тільки перебіг юридичних процедур, а й самі обвинувачені. Важливо було не тільки провести суд над націонал-соціалістичним режимом, а й дослідити його причини виникнення та розвитку.

Власне, саме США вимагали повноцінного трибуналу над керівництвом Третього Рейху, попри початкове бажання Британії та СРСР вчинити швидкі судові присуди та страти.

Для проведення судового процесу над націонал-соціалістичними злочинцями необхідно було визначити їхній психічний стан та встановити їхню дієздатність. Цю роботу довелося виконувати талановитому психіатру Дугласу М. Келлі, який не мав раніше практики з воєнними злочинцями та спеціалізувався на лікуванні солдат союзницьких армій, що мали розлади, повʼязані з участю в бойових діях. Він називав їх «бойовий невроз» та «бойове виснаження». Згідно даних, представлених у книзі, кількість американських солдатів, які потребували психологічної підтримки за весь час Другої Світової війни, становила 1,1 мільйонів осіб.

Можна собі тільки уявити гру уяви та очікувань американського психіатра, який отримує можливість дослідити групу воєнних злочинців Німеччини та встановити, а що насправді рухало ними в здійсненні злочинів? Чи мають вони псіхіатричну основу? І чи не найголовніше – чи можна запобігти тріумфу зла в майбутньому, отримавши інформацію про причини? Нотатки психіатра свідчать, що на початку своєї роботи він щиро вважав, що ці задачі цілком придатні до розв’язання.

І саме Герман Герінг стає його чи не найцікавішим пацієнтом, якого він мусить спочатку вивести з стану наркотичної залежності, що тривала добрих двадцять років, та побудувати з ним довірливі відносини, аби здійснювати діагностику та укласти звіт за результатами роботи для Нюрнберзького трибуналу.

Безжальний та холодний Герман Герінг, здатний на прояви емпатії виключно до обмеженого кола близьких членів родини, іде на співпрацю. Він не тільки відмовляється від наркотиків, які вживав у сотнях таблеток на день, а й починає спілкуватися з психіатром, вважаючи його гідним співрозмовником і думаючи над тим, як використати його собі на користь.

Герман Герінг прибув до тюремного ув’язнення цілковитим гедоністом, розпаленим абсолютною владою, безміром розкошів та привласненого чужого майна. Оточений краденими предметами мистецтва з усіх країн Європи, з маршальським жезлом та дорогоцінними перстнями, він не звик до жодних обмежень, а тим більше –випробувань. Однак холодний розум повертається до нього і він стає лідером в часі судового процесу, намагаючись не тільки сперечатися з прокурорами, але й вести власну гру, вдало маніпулюючи іншими обвинуваченими – функціонерами Третього Рейху.

Дуглас М. Келлі був випускником Колумбійського університету, який захистив дисертацію на відносно новому матеріалі – тесті Роршаха та використання його для роботи з наркозалежними пацієнтами. Спроби структурувати отримані дані давали сподівання на прорив у дослідженні психічних розладів та хвороб, але що робити з пацієнтами, які відмовлялися від участі? Доктор Дуглас був одним із піонерів використання так званої «сироватки правди», аміталу натрію, для отримання заспокійливого ефекту та згоди на проходження тесту Роршаха.

В часі Другої Світової війни Дуглас М. Келлі став одним з військових психіатрів, які почали застосовувати групову терапію для опрацювання травми військовослужбовцями, раціоналізації травматичного досвіду та повернення до лав військовослужбовців, які пережили бойовий стрес. Отримавши звання майора, він став консультантом з клінічної психології європейського театру бойових дій.

Здавалося б, ознайомлений з армійською дисципліною та субординацією Дуглас М. Келлі мав би виключно виконати наказ та скласти характеристики кожного ув’язненого в Нюрнберзькій тюрмі і передати свої висновки для суду. Однак він захотів втілення більш амбітного плану – скласти програму власного дослідження націонал-соціалістів, аби зрозуміти, що саме робить людей націонал-соціалістами, чи існує хвороба, яка штовхає людей до вчинення подібних злочинів?

«Не тільки дбати про душевне здоров’я людей, які мають постати перед судом як військові злочинці, а й вивчати їх як дослідник у лабораторії», – нотував у записнику Дуглас М. Келлі.

Обвинувачені, замкнені в Нюрнберзькій тюрмі та обмежені в спілкуванні, побачили в докторі Дугласі М. Келлі людину, яка прагне їх зрозуміти, а не тільки описати за допомогою різноманітних методів діагностики. Саме тому вони довіряли йому чимало особистого та чутливого, вважаючи лікаря людиною, що не вбачає в них монстрів та воєнних злочинців.

Зрештою, Дуглас М. Келлі не обмежився спілкуванням з ув’язненими: він читав їхні твори, записники і навіть зібрав пристойну колекцію автографів, забравши книги військових злочинців до США, як власний трофей.

 Райхсмаршал Герінг настільки полюбив спілкування з Дугласом М. Келлі, що навіть намагався подарувати йому власні дорогоцінні речі, «забувши», що не має такого права. Йому видавалося, що вишукані розмови з психіатром побудують між ними довіру. Тому він не соромився геть нічого, наприклад, коли лікар запитав, чи поділяє Герінг думку про расову неповноцінність неарійців, райхсмаршал відповів, що в подібну маячню ніхто не вірить. «Коли я зазначив, що ця маячня призвела до смерті майже 6 мільйонів людей, - пригадував Келлі, - він сказав: «Ну це була ефективна політична пропаганда». Із цього обміну репліками Келлі виснував, що у його в’язня «відсутні моральні орієнтири».

 Варто зазначити, що практично всю першу половину ХХ століття кримінологи та психіатри намагалися визначити причини девіантної та злочинної поведінки, шукаючи можливих психічних порушень, які стануть відповіддю на те, чому люди вчиняють злочини. Причиною навіть називали низький інтелект, але, на жаль чи на щастя, ця гіпотеза не знайшла собі підтвердження в наукових дослідженнях.

Деякі автори вважали, що німецький народ перебуває в стані психічної нестабільності, демонструючи нарцисизм, ейфорію та параною до решти світу. Однак у Келлі була цілком інша задача – зрозуміти природу націонал-соціалізму і водночас виконати свої обов’язки перед пацієнтами, в’язнями Нюрнберзької тюрми. 

Діалоги Келлі та Герінга показові, вони однозначно вимагають екранізації хоча б тому, що демонструють наскільки вправним маніпулятором був заступник Адольфа Гітлера і наскільки йому хотілося навіть в цих розмовах видати себе за останнього лідера націонал-соціалістичної Німеччини, який був ладен йти по трупах вчорашніх друзів, аби досягнути мети.

Місяць за місяцем Дуглас М. Келлі складав психологічні профілі націонал-соціалістичних злочинців, роблячи численні записи та провадячи тест Роршаха. Діагностуючи пацієнтів американський психіатр дійшов сумного висновку – дані не показують ніякого психічного захворювання, яке б дало йому підстави вважати, що вони є психічно хворими. З іншого боку, він визнав всіх дієздатними, такими, що можуть стати перед Нюрнберзьким трибуналом, навіть заступник Адольфа Гітлера Рудольф Гесс, який вправно імітував безпам’ятство та істеричні стани.

 В жовтні 1945 року, коли обвинувачувальні вироки по частині ув’язнених були передані трибуналу, до тюрми прибуває доктор психології Густав Марк Гілберт, який, працюючи в військовій розвідці, отримав наказ бути психологом та перекладачем в Нюрнберзькій тюрмі. Він направду мав там амбітнішу мету – написати книгу про нацистів. Працюючи формально під керівництвом Дугласа М. Келлі, він почав запроваджувати власні методи досліджень ув’язнених, пропонуючи їм випробування на рівень інтелекту, тематичний апперцептивний тест та складання картинок у цілісне полотно, шукаючи відповідь на те, що саме об’єднує його пацієнтів.

 Гілберт переконався в тому, що високий інтелект визначає тільки ефективність роботи мозку, але аж ніяк «не має нічого спільного ні з характером, ні з мораллю, ні з іншими компонентами особистості».

 Перебіг судового процесу в Нюрнберзі супроводжувався цікавими метаморфозами, про які пише Джек Ель Хай, коли Герман Герінг вирішив, що має відмовитися від позиції «жертви союзників» і демонструвати свою абсолютну впевненість в тому, що саме він є головною діючою фігурою історії, яка чинила все правильно і нібито в інтересах німецького народу. Герінг з натхненням виголошував: «…Договори – це туалетний папір. Звісно, я хотів бачити Німеччину великою. Якби цього можна було досягти мирним шляхом, я ним пішов би. А як ні, то що ж тут вдієш. На Британію я мав наполеонівські плани, значно серйозніші, ніж мені інкримінують. Коли мені закинули, що я заграю з війною, розбудовуючи Люфтваффе, я відповів: ну так, я керую не інститутом шляхетних дівчат».

Дуглас М. Келлі приїхав до США з численним архівом матеріалів та почав працювати над книгою про Нюрнберзький процес з погляду психіатра. Читаючи популярні лекції для американських слухачів, він визнавав, що не вважає підсудних божевільними, трохи розчаровуючи публіку: «Такі люди є скрізь. Цей тип особистості не назвеш рідкісним. Ним керує бажання бути при владі; ви можете мені заперечити, сказавши, що в США таких немає, але я цілком упевнений, що це не так, тут є люди, які переступлять через трупи доброї половини американців, якщо це гарантує їм контроль над іншою половиною; це демагоги, які використовують можливості демократії в антидемократичний спосіб».

Унеможливлення нацизму, на думку Келлі, можливе лише шляхом зміни способу мислення та освіти, вбачаючи проблему в демагогах (тобто популістах та балакунах), а не расових проблемах, пов’язаних з євреями чи афроамериканцями.

Задовго до славнозвісної праці Ганни Арендт «Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла» Дуглас М. Келлі побачив на підставі свого спілкування та дослідження нацистських злочинців напередодні Нюрнберзького трибуналу, що мав перед собою нарцисичних, егоїстичних та владолюбних персон, які можуть мати різноманітні неврози, але вони не є породженням психіатричної хвороби, що могла б описати їхні накази про масові вбивства та репресії, медичні досліди на людях чи депортації.

Ціна цього дослідження Дугласа М. Келлі виявилася надто високою – як і його антагоніст Герман Герінг, він закінчив життя самогубством, випивши отруту. Однак він лишив по собі перестороги не тільки світові, а й, як бачимо, сучасній Америці, яка впала в руки популістів, і цим він однозначно випередив власний час.