«Оцінювання потенційного ВВП вимагає чіткого розмежування тимчасових шоків і структурних зрушень; ігнорування цього призводить до хибної оцінки економічного розриву та, відповідно, до помилок у макроекономічній політиці»

“Estimating potential output requires distinguishing temporary shocks from structural changes; failing to do so risks misjudging economic slack and implementing inappropriate macroeconomic policies.”
IMF Staff Note on Potential Output Measurement

В глобальній практиці є питання про те, чи є криза тимчасовим шоком чи структурною змінною, яка визначає все подальше трактування потенційного ВВП.
У кризові періоди — від Великої рецесії до COVID-19 — Єврокомісія, ЄЦБ, МВФ послідовно відділяли тимчасове падіння випуску від довгострокової траєкторії потенціалу. Саме тому у 2009 році європейський output gap був –4%…–6%, а у 2020 році –3%…–5%, хоча фактичний спад був різким і глибоким. Тимчасові шоки не вбудовувалися в потенціал механічно, а подальша економічна політика вибудовувалася в такий спосіб, щоб повернути дошокову «нормальність».

Україна ж за оцінками НБУ протягом 2023-2025 рр. отримує майже нульовий розрив: –0,1%, +0,4%, –0,2%. І тут виникає фундаментальне питання: якщо міжнародна методологія вимагає відокремлювати тимчасові обмеження від довгострокових структурних характеристик економіки, то чому в нашому випадку тимчасові фактори воєнного часу трактуються як стійка зміна потенціалу? Чому НБУ розглядає воєнний стан як нову нормальність і фактично трактує мобілізацію та еміграцію - як звичайний ринковий процес?

Подивімося на вихідні цифри. Зайнятість у цивільних секторах перебуває приблизно на 10% нижче рівня 2021 року — це близько двох мільйонів працівників, яких немає у формальній економіці. Близько 750 тисяч мобілізованих тимчасово вилучені з ринку праці — це не структурний тренд, а прямий наслідок воєнного стану. Рівень завантаження виробничих потужностей на 3% нижчий за довоєнний, і причина — не «нова структура економіки», а руйнування енергетики, логістика та інфраструктурні обмеження. ВВП залишається на рівні близько 78% від 2021 року, але важко вважати це доказом того, що «потенціал» також упав рівно до цього рівня.

Сукупність цих показників у будь-якій кризовій економіці інтерпретується як тимчасове, циклічне недовантаження факторів виробництва. Але якщо трактувати їх як структурні зміни, потенціал автоматично «падає» до факту. Output gap зникає, рецесія статистично перетворюється на «нову норму», а логіка моделі веде до висновку, що економіка не потребує пом’якшення умов і може функціонувати в режимі жорсткої монетарної політики — це не оцінка, а прямий наслідок самої побудови моделі.

Небезпека такого підходу полягає не у висновках щодо політики як таких, а у втраті аналітичної здатності бачити реальний масштаб недовантаження праці та капіталу. Якщо потенціал занижується разом із фактом, зникає можливість оцінити глибину реального відхилення від нормального рівня виробництва та те, що економіка могла б продукувати за відсутності тимчасових воєнних обмежень. Модель у такому разі перестає розрізняти структурний стан від шоку і фактично підмінює економічну реальність статистичним трендом.

Міжнародна практика говорить протилежне: війна — це класичний тимчасовий шок, який знижує фактичний випуск, але не визначає меж довгострокового потенціалу. На цьому наполягає і МВФ у наведеній цитаті. Відмова робити таке розмежування породжує ризик хибної оцінки стану економіки та її недовантаження.

І тому головне питання звучить так: якщо не вбудовувати воєнний шок у сам потенціал і не «опускати» його до рівня фактичного випуску, то яким же насправді є розрив між реальним і потенційним ВВП України?