Вулиця Задзеркалля

Коли дерева були великими, дитячий кінематограф відігравав велике місце у формуванні молодої особистості. Що ж поробиш, гаджетів тоді не було, і з дозвілля в тебе було або гній на городі розкидати, або, якщо літо, рибу половити та кукурудзу вкрасти на колгоспному полі. Ну а якщо ти гарно вмів приховувати від батьків бійки з однолітками, то тебе могли зводити в кінотеатр. 

І трапився мені тоді прекрасний фільм «Королівство кривих дзеркал». Сюжет доволі простий і цікавий, маленька школярка Оля потрапляє в Задзеркалля, де всі вулиці заставлені кривими дзеркалами і старий виглядає молодим, а втомлений бадьорим. Це було зроблено спеціально, щоб загнаний важкими умовами праці народ тішився у дзеркало і ненавидів реальність. Але найцікавіше не це...

Королівство очолював король Йагупоп («Папуга»), а міністрами, які постійно мріяли його по-тихому вдавити були Анидаг («Гадина») Абаж («Жаба») Нушрок («Коршун»). І єдине, що зберігало життя королю – це те що його міністри окрім мрій самим стати королями, ще доволі активно намагались вбити один одного.

Якщо послухати окремих народних обранців, міністрів та їх численних радників стає зрозумілим, що вони живуть у на вулицях кривих дзеркал, адже на провал вони говорять – перспектива, на відсутність ініціативи – державництво, а на не згоду слухати лайно – робота на Кремль. І це не проблема сьогодення, це проблема всього періоду новітньої незалежності України. 

Але якщо раніше ми всі могли собі дозволити не дивитись правді в очі, то сьогодні - ні. Ціна завелика. Ціна – існування України як держави.

І правда доволі проста. В нас немає системної боротьби з корупцією і поки не зміниться судова система, не зміниться нічого.

 Половинна суддів і доволі значний відсоток правоохоронних і контролюючих органів не можуть пояснити свої статки. 

Політичне керівництво держави не усвідомлює реальних потреб війська і мобілізації, як єдиного гаранта існування держави. 

В нас немає політичної відповідальності, адже в народу закоротка пам’ять, а будь якій системі потрібні люди, що готові коливатись разом із партією.

 В нас майже немає адекватних соціальних ліфтів, а єдина можливість розвитку в сфері публічного управління це не професіоналізм, а лояльність. Відсутність парламентаризму ми називаємо згуртованістю. Потакання ухилянтам та дезертирам ми називаємо гуманізмом, в той час як українські солдати б’ють всі немислимі рекорди перебування «на нулі», бо просто немає ким міняти. А дурнуваті рішення в стилі давайте випустимо молодь з країни ми називаємо: «Даємо студентам можливість повернутись». І список можна продовжувати до ранку.

На жаль, Україна більше немає можливості на експерименти над собою. Які б ці експерименти не були цікаві, але досить. 

Я б радив нашому політичному керівництву почати бити криві дзеркала, якими вони оточені. Бо те що є зараз НЕ ЖИТТЄЗДАТНЕ. Єдине що тримає країну на плаву – це армія і маленька купка волонтрів яка б’ється на межі будь яких людських можливостей. 

Тож після знищення «кривих дзеркал», я б радив прибрати «стару команду», адже вона орієнтована не на Президента, а на того кому вони завдячують своїй кар’єрі. Якщо Андрій Єрмак не зможе сформувати дієвий бек-офіс, а на очільника ОП поставити свою ширму, то «стара команда» почне перерозподіл впливу, що дестабілізує і без того не сильну систему українського врядування. 

Третім пунктом, я б все ж радив згадати, що в країні війна і сконцентрувати всі ресурси держави для її ведення. Адже якщо ми програємо, то вже не буде важливо, скільки грошей не вистачає народному обранцю або чиновнику і бюджетнику для нормального виконання його функцій. Бо не буде що виконувати. Росіяни принесуть з собою лише етнічні чистки, а місце гауляйтерів вже давно розподілені між колишніми активістами «Опоблоку», «партії Шарія», ОПЗЖ та іншою проросійською нечистю.  

Тож любі мої мешканці вулиці Задзеркалля, повертайтесь до реальності, тут цікаво.