Про яку «американську» нафту у Венесуелі говорить Трамп

Заяви Дональда Трампа про «американську нафту», яку нібито незаконно утримує Венесуела, стали черговим інформаційним тригером у затяжному протистоянні між Вашингтоном і Каракасом. Формулювання звучить гучно й навмисно однозначно, однак за ним приховується значно складніша реальність — суміш санкційної політики, корпоративних інтересів, наслідків націоналізації та боротьби за контроль над нафтовими потоками.

Венесуельська нафта фізично залишається венесуельською. Проте в американському політичному дискурсі вона регулярно перетворюється на «вкрадену», «захоплену» або «нашу». Щоб зрозуміти, що саме має на увазі Трамп, необхідно відокремити юридичні факти від політичної риторики.

Не буквальна власність, а політична конструкція

Сполучені Штати не володіють нафтовими родовищами Венесуели на правах державної власності. Надра країни юридично належать самій Венесуелі — цей принцип закріплений у її Конституції та відповідає нормам міжнародного права. Венесуела, до того ж, має найбільші у світі доведені запаси нафти — понад 300 млрд барелів, що перевищує показники Саудівської Аравії.

Отже, твердження про «американську нафту» не може бути буквальним. Йдеться не про власність США як держави, а про політичну й економічну інтерпретацію: нафту, пов’язану з американськими компаніями, активи, втрачені внаслідок націоналізації, або ж ресурси, які перебувають під санкційним контролем Вашингтона.

Танкерний фактор: нафта як об’єкт санкцій і конфіскацій

Один із найпрактичніших аспектів — це реальні вантажі венесуельської нафти, які США затримують або блокують у межах санкційного режиму. Починаючи з 2017 року, а особливо після 2019-го, Вашингтон запровадив жорсткі обмеження проти державної компанії PDVSA, яка до санкцій забезпечувала понад 95% валютних надходжень Венесуели.

США неодноразово конфісковували танкери або вантажі, які, за їхньою версією, порушували санкції. У низці випадків венесуельську нафту продавали з аукціонів, а кошти заморожувалися або спрямовувалися на погашення претензій кредиторів. Саме в таких ситуаціях у політичній риториці з’являється теза про «нашу нафту» — не як про власність, а як про ресурс, що потрапив під американську юрисдикцію сили.

Фактично США використовують контроль над фінансовими розрахунками, страховими компаніями та морською логістикою, що дозволяє їм блокувати експорт навіть без фізичної присутності у Венесуелі.

Історичний шлейф: націоналізація та мільярдні втрати

Глибший пласт проблеми — націоналізація нафтового сектору у 2000-х роках. За президента Уго Чавеса держава переглянула контракти з іноземними компаніями та різко підвищила свою частку в проєктах. У 2007 році контроль PDVSA в ключових родовищах було доведено до 60% і більше, що змусило низку транснаціональних корпорацій або піти з країни, або погодитися на нові умови.

Американські компанії, зокрема ExxonMobil і ConocoPhillips, заявляли про експропріацію активів і вимагали компенсацій. Суми претензій обчислювалися мільярдами доларів, а судові спори тягнулися роками. Для американського політичного дискурсу ці історії так і не стали закритими. Вони регулярно використовуються як доказ того, що Каракас «украв» західні інвестиції.

Коли Трамп говорить про «нашу нафту», він апелює не стільки до чинного права, скільки до відчуття історичної несправедливості, глибоко вкоріненого в американській політичній еліті.

Chevron і ліцензії: умовно «американський» барель

Окремий вимір — це діяльність Chevron, яка залишалася єдиною великою американською компанією, присутньою у Венесуелі навіть у період найжорсткіших санкцій. Компанія отримувала спеціальні ліцензії від уряду США на обмежений видобуток і експорт нафти у співпраці з PDVSA.

За різними оцінками, саме Chevron у пікові періоди забезпечувала до 20–25% венесуельського нафтовидобутку, який у цілому впав із понад 3 млн барелів на добу у 1990-х до менш ніж 800 тис. барелів у роки санкційного тиску.

У таких схемах нафта формально залишається венесуельською, але її експорт, логістика та фінансові потоки жорстко контролюються американською стороною. Це створює ту саму «сіру зону», де нафта не є американською юридично, але стає «американською» з погляду контролю та стратегічного інтересу.

Риторика як інструмент політичного тиску

Заяви Трампа слід розглядати не як юридичну претензію, а як інструмент політичного тиску. Формула «повернення нашої нафти» виконує кілька функцій.

По-перше, вона працює на внутрішню аудиторію США, вписуючись у наратив про країну, яку обікрали і яка відновлює справедливість. По-друге, вона легітимізує жорсткі дії — санкції, арешти активів, блокування експорту — без потреби пояснювати складні правові механізми.

По-третє, це сигнал міжнародним гравцям — від Китаю до Індії та Ірану: співпраця з Каракасом у нафтовій сфері може обернутися конфліктом зі США, навіть якщо формально вона не порушує міжнародного права.

Що стоїть за гучними словами насправді

У сухому залишку «американська нафта у Венесуелі» — це не про конкретні барелі, а про боротьбу за контроль над доходами і потоками. Венесуела до санкцій експортувала нафту на десятки мільярдів доларів щороку, і значна частина цих потоків історично була орієнтована саме на американський ринок.

США не можуть просто «забрати» венесуельські родовища, але можуть зробити експорт токсичним, фінансово ризикованим і логістично складним. І саме це є справжнім змістом подібних заяв.

Коли Дональд Трамп говорить про «американську нафту» у Венесуелі, він має на увазі не юридичну власність США на надра, а сукупність санкційних механізмів, корпоративних втрат, історичних образ і стратегічних інтересів. Це мова сили, а не міжнародного права.

Формула Трампа навмисно спрощена й емоційна. Вона не витримує буквального аналізу, зате ефективно працює як політичний інструмент тиску — як на Каракас, так і на всіх, хто готовий торгувати венесуельською нафтою всупереч волі Вашингтона.