12382 відвідувача онлайн
1 736 5
Редакція Цензор.НЕТ може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі "Блоги" несуть автори текстів.

Україна, Булгаков і сатана

Україна, Булгаков і сатана

У Києві зносять пам’ятник Булгакову. І я думаю, що Булгакову від цього, чесно кажучи, байдуже. Він давно помер, його тексти давно живуть окремо від нього, а пам’ятники ніколи не були головним у літературі.

Проблема взагалі не в Булгакові.

Важливіше не те, ким він був, ким був його батько або як склалася його особиста доля. І навіть не те, до якої культури його намагаються зарахувати сьогодні. Важливо те, що він намагався донести. Бо література існує не як біографічна довідка, а як спосіб зафіксувати механізми, які повторюються.

"Майстер і Маргарита" часто сприймається як щось суто російське або радянське. Але насправді це варіація дуже старого європейського сюжету. Того самого, що існував задовго до Булгакова і навіть до Ґете. Сюжету про угоду зі злом. Про спокусу порядком, силою, простими відповідями на складні питання.

Якщо подивитись уважніше, то структура там майже фаустівська. Воланд — це Мефістофель, тільки вже без маскування і без ілюзій щодо людей. Майстер — це Фауст, але не самовпевнений вчений, а зламана людина, яка програла не дияволу, а системі. Маргарита — це Ґретхен, але в іншій ролі: не пасивна жертва, а та, що свідомо робить вибір і діє.

Навіть дрібні деталі не випадкові. Кіт Бегемот — це той самий пудель з "Фауста", тільки в ХХ столітті. У Ґете зло спочатку прикидається невинною твариною, у Булгакова воно вже не ховається і сміється вголос. Коров’єв і Азазелло — це різні обличчя того ж Мефістофеля: іронія, тиск, спокуса, цинізм — просто розкладені на окремі ролі.

Але головне навіть не в цих паралелях.

У Булгакова диявол взагалі не головне зло. Воланд не керує світом і не змушує людей. Він лише дивиться і фіксує, хто і як поводиться. Хто боїться. Хто бреше. Хто вважає за краще промовчати. Справжнє зло там дуже буденне: страх, донос, конформізм, бажання "не висовуватись" і "перечекати".

І саме тут цей сюжет стає абсолютно сучасним. Бо сьогодні сатана має не літературну форму, а цілком реальне обличчя. Сатана зараз — це Путін. Не як міф і не як образ, а як функція. Як той, хто пропонує дуже знайомий обмін: свободу на порядок, життя на "велич", правду на "історичну місію". І, що принципово, нікого формально не змушує — лише чекає згоди.

Ця буденність зла добре знайома не лише диктатурам. Вона спокійно живе і в демократичних системах — у європейських кабінетах, де замість дій роками звучать заяви про "глибоку стурбованість". Де бояться ризиків, відкладають рішення і намагаються перечекати, пояснюючи це прагматизмом і балансом. Формально все виглядає пристойно. По суті — це та сама угода зі злом, тільки без містики і без крові на власних руках.

У класичному європейському сюжеті дияволу завжди потрібна згода. Не сила, не наказ, а кивок. Підпис. Мовчазне "гаразд". І от тут стається збій.

Українці в цій історії — не герої з міфу і не символи. Вони просто не підписали угоду. Не погодились на обмін свободи на "порядок", життя на "стабільність", правди на "велику історію". 

Пам’ятник можна прибрати. Місто від цього не стане ні кращим, ні гіршим автоматично. Але якщо ми зосереджуємось тільки на бронзі і камені, то легко пропустити головне. Сатана ніколи не жив у книжках і не стояв на постаментах. Він завжди працює тут і зараз — у цілком реальних рішеннях цілком реальних людей.

І от про це, здається, варто говорити більше, ніж про те, чий пам’ятник де стояв.

Завантаження...