Коли держава плутає владу з управлінням: венесуельський сценарій і український ризик
Історія Венесуела — це не екзотична драма далекого континенту і не випадкова помилка «не тих людей». Це універсальний сюжет про те, як держава, отримавши у спадок надзвичайне багатство, зуміла перетворити його на джерело бідності. Під венесуельською землею лежать найбільші у світі доведені запаси нафти, передусім у межах гігантського Орінокський нафтовий пояс. За всією логікою історії ця країна мала б стояти в одному ряду з Саудівська Аравія чи Катар — як приклад того, як природні ресурси перетворюються на добробут, стабільність і геополітичну вагу. Але сталося протилежне.
Венесуельська трагедія почалася не з дефіциту, а з надлишку — надлишку ідеології. Коли до влади прийшов Уго Чавес, а згодом його курс без змін продовжив Ніколас Мадуро, економіка поступово перестала бути сферою раціональних рішень. Нафта була проголошена «надбанням народу», а держава — єдиним законним розпорядником цього надбання. Під красивими гаслами соціальної справедливості почалася масова націоналізація, витіснення приватного капіталу, демонтаж конкурентного середовища. Влада вирішила, що може не лише володіти ресурсами, а й безкарно керувати складною, технологічною, глобально інтегрованою галуззю.
Державна компанія PDVSA стала символом цього переродження. З ефективної енергетичної корпорації вона перетворилася на політичний інструмент. Професійний менеджмент був замінений лояльністю, інженерна логіка — партійною дисципліною, інвестиції — наказами. Нафтовидобуток, особливо в Орінокському поясі, не пробачає дилетантства: він потребує технологій, довіри інвесторів, довгострокових контрактів і приватного капіталу. У Венесуелі ж галузь почала жити за законами телевізійної пропаганди.
Результат був передбачуваним і невідворотним. Видобуток упав, інфраструктура почала руйнуватися, країна з найбільшими запасами нафти зіткнулася з дефіцитом пального. Доходи проїдалися, а не реінвестувалися. Коли економічні інститути ослабли, вакуум влади почали заповнювати кримінальні мережі, транснаціональні тіньові структури, наркокартелі. Це не унікальна венесуельська аномалія — це загальний закон: там, де держава знищує економіку популізмом, порядок замінюється хаосом.
І саме тут ця історія перестає бути далеким застереженням і стає небезпечним дзеркалом для України. Сьогодні в Україні дедалі голосніше звучать заклики до «ручного управління» державними нафтогазовидобувними компаніями, до посилення державного контролю під патріотичними й соціальними гаслами. Українські політикани повторюють ті самі аргументи, що колись звучали в Каракасі: держава нібито краще знає, як розпоряджатися ресурсами, а приватний бізнес — це загроза національним інтересам.
Це і є той момент, коли країна починає наступати на ті самі граблі. Держава як регулятор і держава як менеджер — це різні ролі. Коли вони зливаються, економіка перетворюється на джерело політичної ренти, а не розвитку. Жодна країна не стала успішною завдяки тому, що політики керували свердловинами, шахтами чи родовищами. Успішними ставали ті, хто створював правила, захищав конкуренцію, залучав приватний капітал і дозволяв професіоналам працювати.
Глобальний сенс венесуельського уроку жорсткий, але простий. Природні ресурси не є гарантією процвітання. Вони лише іспит для інституцій. Якщо Україна зробить ставку на розширення державного контролю, політичне управління і згортання приватної ініціативи в енергетиці, результат буде не унікальним — він буде передбачуваним. Єдиний шлях уникнути венесуельського сценарію — це приватизація, демонополізація, прозорі правила гри й відмова від ілюзії, що держава може замінити ринок.
Венесуела програла не через нафту. Вона програла через вибір. І сьогодні Україна стоїть перед тим самим вибором — або прочитати цю історію як попередження, або повторити її як власну долю.
