Венесуела: 7 відтінків жаху

Венесуела: 7 відтінків жаху

Коли дерево авторитаризму падає, воно не лишає після себе лише очевидний хаос руїн; воно відкидає довгі, викривлені тіні, що простягаються далеко за межі власного кордону.  

Венесуела сьогодні це вже не просто країна в кризі, це живий полігон нового світового безладдя, де кожен з її трагічних уроків стає прецедентом, а кожен вижитий режимом день підриває устої, що, здавалося б, були непорушними після холодної війни.

Наслідки цього експерименту над народом виходять далеко за межі гуманітарної катастрофи, формуючи непомітний, але вкрай отруйний рельєф майбутнього, що складається з багатьох моторошних відтінків.

Я пропоную вам огляд сьоми жахливих тіней. Їх, звичайно, набагато більше.

Попит породжує пропозицію. Попит на наркотики в США, ринок №1 в світі, породжує пропозицію. Попит на справедливість породжує антидемократичну силу. Попит на інформацію породжує викривляюче блогерство, псевдожурналістику та графоманство.

До Венесуели…

Відтінок перший: попрання міжнародного права. Ми спостерігаємо остаточну ерозію міжнародного права, яке перетворюється на формальність, що поступається політичній доцільності.

Легітимність виборів, санкцій, дипломатичних рішень,- все це тепер фасується за принципом сили та вигоди, а не права. Дії США, гаранта вільного світу, лише цьому підтвердження. Сила, жорстокість, автократія, неприкрита брехня, закрите інформаційне суспільство, ізоляціонізм, рабське законодавство від імені народу  - все це про сьогодення. Давайте прокидатись.

Війни та військові операції неминучі. Вони роблять сильнішими і агресора і жертву, але все ж такі більше того, хто виграв.

Режим Венесуели існує/вав, режим фізично втримав владу, усі інші правові категорії відступають на другий план. Цей удар по універсальній системі координат б’є з подвійною силою по малих і середніх країнах, для яких міжнародне право було єдиним щитом перед свавіллям великих гравців; великі ж держави завжди знайдуть способи домовитися або тиснути, тоді як інші опиняються в ситуації, де правила гри змінюються постфактум під конкретного переможця, що призводить до появи нових норм, заснованих не на справедливості, а на голій, неприкритій, демонстративній силі.

Відтінок другий: єднання прокомуністичних режимів проти США. Це питання сили тісно переплітається з консолідацією альянсу не за ідеологією майбутнього, а за страхом перед змінами та спільною опозицією до впливу Вашингтона. Венесуела стала символом виживання авторитаризму попри ізоляцію, купу санкцій тощо. І цей символ об’єднав або ось ось об’єднає навколо себе такі режими, як Куба, Нікарагуа, Болівія, Гондурас, залучаючи підтримку з боку Росії, Ірану, Китаю. З єдиною ідеєю – проти США. Хай у обгорці комунізму, авторитарної демократії тощо.

Це не союз марксистських догм чи національно-визвольних ідей; це коаліція страху несамостійності, що вважає будь-яку внутрішню демократичну альтернативу, а особливо ту, що асоціюється з Заходом, екзистенційною загрозою.

Уявіть, разом це понад 30 мільйонів населення, об’єднаних прагненням еліт зберегти свої «недемократичні» автокраії, свої нелегальні бізнес-імпериї, створюючи стабільний пояс нестабільності та опору американському впливу на континенті. Сила породжує протисилу, нав’язування навіть хорошего породжує бажання бути самостійним, хоч і поганим, поганцем, і навіть ворогом.

Відтінок третій: крадіжка власного та самостійного демократичного перетворення. Парадоксальний і гіркий урок полягає у тому, що західні спроби допомогти демократичним силам  Венесуели обернулися викраденням їхньої внутрішньої легітимності.

Опозиція в тому чи іншому вигляді є/була у Венесуелі і навіть в Ірані. Не в Росії. Але в Венесуелі була. І ця опозиція, що складається із дивної мозаїки лібералів, «чавистів», християнських демокраів, соціал-демократів мала підтримку в 20-40% і навіть першіть в регіонах.

Тепер, після дій (не знаю, як назвати втручання США) будь-яка опозиційна успішність буде вважатись успішність втручання США.

США вкрали у опозиції еволюційним шляхом творити зміни. Ще гірше, тепер опозиція Венесуели у тіні США на довго. Опозиції не слід вигравати, бо це автоматично ставить під сумнів «народність» перемог.

Жорстка персоналізація тиску з боку адміністрації Трампа, яка перетворила венесуельську трагедію на «війну Трампа», дозволила режиму Мадуро зобразити внутрішню опозицію не як народну силу, а як зовнішній інструмент. Демократичний процес та право народу на самостійне перетворення були дискредитовані та викрадені, перефарбовані у кольори геополітичної боротьби, що дало автократу ідеального зовнішнього ворога для мобілізації виснаженого суспільства, тим самим поховавши шанси на органічну внутрішню трансформацію.

Відтінок четвертий: полігон для БРІКС. Четверта тінь від Венесуели це полігон для відпрацювання механізмів альтернативного світу, світу без Заходу. Країна стала відкритим полем для експериментів: російська зброя та військові радники, іранські дрони, китайська фінансова модель обходу санкцій та інфраструктурні капіталовкладення. Санкції Заходу, замість того щоб ізолювати режим, спровокували масштабування схем їх обходу, які тепер тиражуються. Венесуела показала країнам БРІКС та іншим, що можна будувати паралельні ланцюжки постачання, фінансування та безпеки, навчила їх жити в умовах тиску, загартовуючи новий багатополярний світ, де автаркія стає доброчесністю.

Здається, що «ефективне втручння» США показало неспроможність Китаю, який був за 10 годин до гвинтокрилів Ченуків у Каракасі у вигляді делегації та Росії, чи СВР, ГРУ, ПВО тощо ніяк не протидіяли. Але може нам лише так здається? Може то лише ще одна тінь, яку складно розрізнити в нічній політичній. Може так і було задумано і Кітаєм, і Росією, і США – злити Президента Мадуро та потім «вимовляти занепокоєння» і далі разом качати нафту та захопити економічно або фізично Гаяну, зробити те, що не зміг (не встиг) зробити Мадуро.

Відтінок п'ятий: наркодержава. П’ятий наслідок це перетворення держави на наркокартель, коли ослаблення інституцій призводить до того, що контроль над найприбутковішими потоками, зокрема транзитом кокаїну до США та Європи, переходить до паралельних структур: військових, спецслужб, кримінальних мереж.

Це вже не просто наркотрафік, це паралельна економіка влади, де лінії між політикою та злочинністю остаточно зникають; держава перетворюється на захисний дах для мафії, а вірність силовиків купується не ідеологією, а прибутком від трансконтинентального отруєння.

Нагадаю, що основний попит на «дорогий елітний наркотик» - це США та Європа. Попит залишився і може навіть збільшився. Так хто тепер це контролює?

Відтінок шостий: крах довіри до санкцій. Шостий пункт, що випливає з цього досвіду, це глибока криза довіри до санкцій як інструменту міжнародного тиску.

Північна Корея та Іран під санкціями більше 50 років. І що? Вони розробляють балістичну зброю, ракети, шахеди і, головне, вони успішно виробляють ідеологію. Так само, як і Росія і Венесуела, Нікарагуа та Куба.

Після цих дивних подій в Венесуелі, яка також 20 років під санкціями, населенню ще легше пояснити «чому все так погано»,- бо то санкції та дії США.

Санкції не повалили режим Мадуро; вони поглибили страждання звичайних венесуельців, тоді як еліти знайшли способи адаптуватися та збагатитися. Як в Росії та Ірані. Інші авторитарні режими по всьому світу зробили очевидний висновок: «так, можна витримати». Санкції втратили свій фактор страху, перетворившись з грози диктаторів на виклик управління, який можна подолати за допомогою клієнтельських мереж, криптовалют та підтримки інших ізольованих держав.

Відтінок сьомий: міграція як зброя. Нарешті, сьомий наслідок це трансформація людського страждання в геополітичну зброю.

30 млн. венесуельців живуть в Венесуелі. Венесуельці оворять іспанською. В Латинській Америці існує ще біля 20 країн, де говорять іспанською. В США 50% населення говорять іспанською. Є ще сама Іспанія.

Як думаєте, куди поїдуть 7-10 мільйонів венесуельців, що вимушені тікати від війни? 

Постає новий феномен: міграційний вибух як інструмент тиску. Хвиля біженців створює тиск на сусідні країни, такі як Колумбія та Перу, дескредітує політику супротивників режиму, опосередковано впливає на ЄС та США, перетворюючи гуманітарну катастрофу на постійний фактор переговорного процесу. Людські життя стають розмінною монетою, а їх відчай розраховується як стратегічний актив.

Отже, Венесуела це не лише трагедія однієї нації. Це калейдоскоп, у якому зламалися всі оптимістичні припущення про перемогу демократії, ефективність міжнародного права та силу економічного тиску. Кожен із цих семи відтінків жаху, що постають від її падіння, лягає на карту світу, створюючи шаблон для майбутніх криз. Це виклик, який вимагає не лише співчуття, але й глибокого переосмислення того, як будувати політику у світі, де авторитаризм навчився не просто виживати, а формувати нові, жорсткі правила гри для всіх.

«Немає такої проблеми, яку не можна вирішити військовим методом» - таку фразу я неодноразову чув.

Я не знайшов автора цього вислову. Хоч за це дякую людству. Бо то викривлення, яке нам нав’язують балакучі блогери, цинічні політики і їх тупі адепти.

«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Матвія 5:44)