Зробіть щось

Одного вечора я зупинив машину біля магазину в прифронтовому селі. Йшов мокрий сніг з дощем, розбита важкою технікою дорога вкрилася льодом, і я мріяв про стаканчик пересмаженої сільської кави.

У магазині літній чоловік з довгою, сивою, в клаптях бородою, в старому брудному одязі купував горілку. Молода інтелігентна жінка дивилася на нього з докором і тягнула за рукав на вихід. Досить вже! - просила вона.

Я взяв подвійний еспресо без цукру і вийшов під навіс, щоб викурити давно бажану сигарету.

- Я тебе знаю, - дід з пляшкою горілки в кишені чекав на мене. Голос був прокурений, хрипкий, але не старий. - Іди додому, - сказав він жінці, яка стояла поруч і дивилася на нього з докором. - Мені потрібно поговорити з людиною. Обіцяю, що не нап'юся.

Ми залишилися вдвох.

- У 2014-му ти привозив нам бронежилети під Слов'янськ. Не пам'ятаєш?.. Не впізнаєш?.. Добре. Мене не треба впізнавати. Рік тому я зник безвісти. Ніхто не знає, де я. Нікому не цікавий старий, брудний, вічно п'яний дід-переселенець... Засуджуєш?..

- Діти є? - запитав я, намагаючись пригадати.

- Краще мати хоча б такого батька, ніж ходити до нього на могилу... Я втомився. Я втік. Але я втік не від війни, розумієш? - він зробив ковток з пляшки і закурив сигарету, - З війною все зрозуміло. Смерть, бруд... Але ось цей обман від них, - він показав пальцем вгору, - Я більше не можу чути.

- Так завжди було, - сказав я, розуміючи, що сказав дурницю.

- Звичайно, - він кивнув і зробив ще ковток з пляшки, - Так завжди було, тому що ми завжди були готові воювати за них. Ніхто з них навіть не вибачився за те, що говорив, ніби війни не буде. Нікого не посадили за те, що не готувалися до війни. Нікого, хто втік на початку війни, не покарали. Вони заробляють великі гроші, а ми воюємо.

- Я це знаю, - сказав я знову банальність, і додав, - Всі це знають.

- Всі знають. Ніхто нічого не робить. Всі сподіваються на вибори. Сидять в інтернеті і дивляться телевізор. Не роблять ні-чо-го! - він рубанув рукою повітря.

- Вірити, сподіватися... Це те саме, що полоскати хворий зуб теплою водою, - продовжував він, - Ніби полегшення, а потім тільки гірше. Я воював більше десяти років, і нічого не змінилося: війна так само для бідних і лохів, хитрі і підлі живуть у своє задоволення.

Я хотів сказати щось, щоб підтримати його, але не знаходив потрібних слів. Та й що я міг сказати?..

- Дружина мене покинула, діти майже забули. - сказав він тихо, ніби сіла батарейка, - З моїх хлопців, яким ти привозив бронежилети в 2014-му, нікого не залишилося в живих. Мої рани стали тільки глибшими. Це нечесно.

- Я не знаю, що тобі відповісти, - сказав я і з заздрістю подивився на його пляшку, - Я не політик. Не чиновник. Я простий військовий.

- Ти відомий! Тебе читають, слухають! - перервав він мене, - Чому ти мовчиш? Чому всі мовчать?.. Чому про війну, про нас говорять тільки як про покійників? Або добре, або нічого!.. Задовбали своїм пафосом!

Він знову відпив з пляшки, закурив і трохи заспокоївся.

- Вибач. Мені немає з ким поговорити. Вона інша. Вона вірить у ЗСУ, у всю цю пропаганду. Вірить телевізору, вірить президенту. Вона знає, хто такий Драпатий, і каже мені, що потрібно звільнити Сирського. Вона захоплюється героями. Але не хоче, щоб я знову йшов. Розумієш?.. Вона хоче, щоб я був з нею... Всі так хочуть. Всі хочуть вірити, підтримувати, носити синьо-жовті стрічки, ридати на похоронах, але щоб вмирали інші, не вони.

- Так було завжди, - знову сказав я і зненавидів себе за ці слова.

- Я не-хо-чу! - вигукнув він. - Не хочу, щоб так було. Не хочу бути тут. Не можу сидіти в її теплому будинку. Ненавиджу її. Ненавиджу їх. Ненавиджу себе!.. Мене ніби вбили, а я не помер, і не можу знайти собі місця.

- Зробіть щось, - сказав він на прощання, сильно стиснув мені руку і пішов у мокрий сніг, кудись у темряву, старечою шаркаючою ходою, кульгаючи на поранену ногу.