Про референдум
З окремих заяв президента та членів його команди щодо можливості проведення референдуму складається певна картина того, яким може бути цей процес у майбутньому.
- По-перше, я не вірю, що президент винесе на референдум питання відмови від окупованих територій. Усі розуміють, що наразі у суспільстві ніхто не прийме такий варіант. Тому єдиний прийнятний для усіх варіант - винести на референдум питання ратифікації мирної угоди, в яку будуть "зашиті" гарантії безпеки і в обмін на них - територіальні поступки (наприклад, створення демілітаризованої вільної економічної зони на Донбасі).
Щоб ратифікація такої угоди відповідала законодаству і в майбутньому не виникало питань щодо її легальності та легітимності процесу ухвалення, на першому етапі її потрібно передати для оцінки в Конституційний суд України. Тільки після позитивного висновку КСУ щодо тексту угоди є сенс розпочинати усі формальні процедури, пов'язані з референдумом, а також подальшою її ратифікацією.
- По-друге, припускаю, що для легітимації цього процесу команда президента може запропонувати розгляд мирної угоди як питання "загальнодержавного значення", що відповідно до статті 3-ї закону про всеукраїнський референдум може бути предметом народного волевиявлення.
Такий шлях дозволить президенту перекласти політичну відповідальність за рішення на плечі громадян, що цілком відповідає його політичним інтересам та легітимізує ухвалене рішення.
Ну, а далі технічна робота з підготовки референдуму за народною ініціативою (в першу чергу, збір 3 мільйонів підписів), а також організація та проведення волевиявлення одночасно з президентськими виборами. Тут багато питань, але судячи з настроїв у президентській команді найближчі місяці робота буде спрямована на те, щоб внести необхідні зміни у виборче законодавство та адаптувати процес до безпекових викликів. В тому числі, через процедури дистанційного чи онлайн голосування.
- По-третє, окрім корекції національного законодавства, є ще більше важливе питання - це досягнення стійкого припинення вогню і, принаймні, юридичне скасування режиму воєнного стану. У вирішенні цього питання нам не обійтися без підтримки партнерів і, на жаль, певної угоди з ворогом.
- Ну і, по-четверте, найбепезпечнішим у цьому процесі є те, що остаточне рішення буде, фактично, ухвалюватись на основі волевиявлення громадян. А це означає, що не виключеними будуть спроби фальсифікувати результати, зривати голосування і загалом дестабілізовувати ситуацію.
Зважаючи на це, вважаю, що для ухвалення дійсно зваженого і державницького рішення, суспільству потрібен чесний і раціональний діалог, про який поки навіть немає мови. Натомість бачимо тиск з боку партнерів, в умовах якого досягти бажаного для нас результати, малоймовірно.
Що не вистачатиме, намахлює.
Зєлупа згвалтував український народ, нав'язав йому стокгольмський синдром і робить з рабиськами що хоче.
Їх повністю влаштовує правління кловунів.
Я тіко не зрозумів, де тут "державницькі рішення"?
Якщо змусити кожного "несприймаючого", включаючи авторку, підписати контрак з ЗСУ на 3 роки - кількість "несприймаючих" різко зменшиться.
До того ж відкрите питання не тільки про ЗАЕС, а і Хер і Зап області, які в канстритуції расєї...
Хто буде адмініструвати цю "вільну екон.зону"?
Мир можливий тільки через силу, адже пу відкрито каже, що демілітаризація + демілітаризація всієї України - це для пу понад усе.
Чому зараз партнери-охочи не надішлють доста зброї? Звідкіля взятися впевненності, що підставлять плечо потім, коли пу знов посуне?
Що це за фантазії?
отожбо, що ніяк. і ніхір цю тему піднімати.
Спитай пересічного дебіла чи хоче він миру. Отримаєш беззаперечне "Так" без запитання "В обмін на що?"
Вступ: Геополітична рамка
Трансформація держави у геополітичний буфер - це наслідок зовнішньої політики «керованого стримування». У цій моделі країна отримує допомогу, достатню для виживання, але недостатню для перемоги чи суб'єктного розвитку. Така зовнішня фіксація неминуче запускає процес внутрішньої корозії: коли держава позбавляється права на стратегію, її внутрішня політика деградує до рівня адміністративного примусу.
I. Держава без волі: Адміністрування замість політики
У моделі держави-буфера класичні інститути - парламент, уряд, правосуддя - стають декоративними.
Наглядачі замість стратегів: Замість стимулювання промисловості чи науки, держава фокусується на розбудові «витратних» структур (наглядові ради, антикорупційні органи), що не виробляють цінностей, а лише адмініструють розподіл зовнішньої допомоги та стежать за дотриманням встановлених ззовні лімітів.
Смерть представництва: Центр прийняття рішень переміщується до позаконституційних органів (канцелярій), що перебирають на себе функції уряду та військового керівництва. Парламент, уражений внутрішньою корупцією та купівлею голосів, перестає бути майданчиком для дискусій, перетворюючись на ринок технічних голосувань.
II. Громадянин як об'єкт «табірної» організації
Найбільш руйнівна трансформація відбувається на рівні людини. Зі «джерела влади» громадянин перетворюється на ресурс системи.
Простір насильства та корупції: Там, де зникає вільне волевиявлення, панує примус. Система органів, що адмініструють мобілізацію та право на відстрочку (ТЦК, ВЛК, психіатрія), стає інструментом «табірної» селекції. Виникає цинічний ринок, де право на свободу перетворюється на товар, а корупція стає єдиним механізмом реалізації базових прав.
Стигматизація як метод контролю: Будь-яка спроба захистити політичні права чи вимагати аудиту влади таврується як зрада. Громадянин опиняється перед вибором: бути безсловесним ресурсом або об'єктом репресивно-корупційного апарату.
III. Адміністративна пастка: Механізм самовідтворення
Система створює замкнений контур, який блокує появу реальної політичної альтернативи навіть через вибори:
Фінансова стеля: Політичний ресурс концентрується лише у тих, хто контролює корупційні потоки або адміністративну ренту.
Силове сито: Використання мобілізаційного ресурсу та правоохоронних органів для нейтралізації опонентів.
Інформаційний вакуум: Медійна цензура під приводом військової доцільності унеможливлює доступ альтернативних лідерів до аудиторії.
Кадрова імітація: Призначення «технократів», лояльних до зовнішніх кураторів та внутрішньої канцелярії, замість лідерів, відповідальних перед виборцем.
IV. Криза легітимності та геополітичний вирок
Внутрішня деградація до рівня «табору» створює критичну вразливість на міжнародній арені.
Інструмент для ворога: Геополітичні супротивники використовують інституційну слабкість держави. Для них жоден документ, підписаний владою, яка замінила закон адміністративним свавіллям, не має реальної сили. Будь-яка угода може бути оголошена нікчемною, оскільки підписанти не мають мандата від вільного суспільства.
Втрата права підпису: Коли рішення приймаються поза межами правового поля, держава втрачає міжнародну суб'єктність. Вона стає об'єктом, про долю якого домовляються інші сторони.
Висновок
Держава-буфер - це стан, де суспільство позбавлене майбутнього через відсутність внутрішнього діалогу. Боротьба за реальні політичні права, повернення повноважень Парламенту та тотальний аудит влади - це не просто питання внутрішньої справедливості.
Це питання виживання держави як суб'єкта міжнародного права. Без повернення суб'єктності громадянину система приречена на саморуйнування через насильство та корупцію, що робить її легкою здобиччю для зовнішніх гравців.
Ще давайте на виборах буде багато буданчиків, щоб ті розмивали картину волевиявлення і президента просто назначали дяді та тьоті з колуарів про яких ми не знаємо але які керують насправді.
В ТЦК людей катують, он хто відповів за Сахарука, Сопіна, Танчика?
Я як це зіставити з Конституцією?