"Сталева пастка" чи збалансована модель відновлення та розвитку?

Коли врешті стихнуть гармати, ми опинимося перед вибором, що визначить майбутнє України на довгі роки. Вже зараз жваво ламаються списи щодо формування післявоєнної моделі розвитку — економічної, соціальної й інституційної. І тут постає загроза для країни – стати вічної "жертвою війни".

У центрі цієї запеклої полеміки дедалі частіше з’являється концепт так званого сталевого дикобраза - держави, яка робить ставку на постійну високорівневу мілітаризацію як ключову гарантію безпеки. Це психологічно зрозуміло та навіть привабливо.

Логіка такого підходу зрозуміла й тактично виправдана: досвід війни сформував переконання, що виживання напряму залежить від рівня військових можливостей. Проте стратегічна помилка полягає в перенесенні воєнної мобілізаційної моделі на тривалий мирний період.

Досвід післяконфліктних країн свідчить, що надмірна концентрація ресурсів у секторі оборони несе високі довгострокові ризики. Надмірна мілітаризація деформує соціально-економічну структуру. Адже незбалансовано високі оборонні витрати витісняють інвестиції в освіту, охорону здоров’я, науку та інфраструктуру – саме ті сфери, які формують потенціал зростання.

Щодо України, то ключовим вузьким місцем післявоєнного переходу стане навіть не відбудова інфраструктури, бюджетний баланс, а соціальне відновлення. І тут показовою є та ж проблематика ВПО. Мільйони внутрішньо переміщених осіб - це не статистика і не тимчасове гуманітарне явище, а довгострокова структурна реальність. Те, як держава інтегрує ВПО у нові громади, напряму впливатиме на економічну спроможність і внутрішню стабільність.

Якщо ця інтеграція залишиться фрагментарною, наслідки матимуть кумулятивний характер. Відсутність постійних житлових рішень, обмежений доступ до якісної медицини, маргіналізація на ринку праці формуватимуть осередки соціального відчуження. З часом такі осередки стають джерелами напруження, тіньової зайнятості та навіть політичної радикалізації. У цьому сенсі соціальна політика перестає бути допоміжною — вона перетворюється на безпосередній фактор національної безпеки.

Цей аспект повертає до ширшого питання моделі безпеки. Країна, що інвестує у соціальну інтеграцію та людський капітал, знижує внутрішні ризики не менш ефективно, ніж через нарощування силових чинників. Соціальна включеність, економічна участь і відчуття громадянами власної потрібності та гідності формують внутрішню стійкість - ту безпеку, який не забезпечується виключно військовими інструментами.

Збалансована післявоєнна модель для України не заперечує необхідності сильної обороноздатності. Але вона є частиною ширшої системи національної стійкості, що включає економічну диверсифікацію, інституційну передбачуваність та ефективність, соціальну згуртованість. Перехід від мобілізаційної економіки до економіки розвитку передбачає, що витрати на оборону мають співіснувати з потужними інвестиціями в людину як ключовий ресурс.

Отже, головний післявоєнний виклик полягає в уникненні "сталевої пастки", де сила стає самоціллю, а соціальні проблеми — вторинними та відкладеними. Україна має шанс сформувати модель, у якій обороноздатність не підміняє розвиток, а служить йому. І одним із ключових тестів цієї моделі стане те, чи зможе держава перетворити мільйони переміщених громадян із "гостей у власній країні" на повноправних, економічно та соціально спроможних громадян. Саме в цьому балансі між безпекою, економікою та соціальною інтеграцією закладено потенціал сталого успіху після перемоги.

Якщо вже вдаватися до метафор, то наша післявоєнна модель має бути не про "дикобразів". Більш доречним тут буде образ "дубу" — глибоко вкоріненого, життєстійкого, але доволі гнучкого, з потужною кроною. Його стовбур — це сучасна та достатня для оборони професійна армія, інтегрована в системи колективної безпеки. Гілки — це диверсифікована, технологічно просунута економіка (з використанням та конверсією наших передових розробок в оборонній сфері). Крона — це якісна освіта, доступна медицина, ефективна соціальна допомога. Вони є не вимушеними витратами, а свідомими інвестиціями в людський капітал — ключовий гарант національної потужності та стійкості.

Тобто, безпека має бути комплексною. Соціальна справедливість, економічна й технологічна спроможність, енергетична стійкість, захищеність прав та свобод, боротьба з корупцією тощо - це такі ж елементи національної стійкості, як і, скажімо, дрони чи далекобійні ракети. Адже громадян не варто сприймати лише як гвинтики "сталевого дикобразу", мобілізаційний ресурс чи соціальне обтяження. Люди, які відчувають дійсну, а не позірну турботу держави, які бачать перспективу для себе та дітей – це основа справжньої державної безпеки.