Про справу Тимошенко
В сьогоднішньому світі вже ніхто не схильний вірити гучним словам лише тому, що їх вимовляють упевнено і з трибуни. У політиці важлива не інтонація, а логіка. І якщо уважно стежити за тим, що і як говорить Юлія Тимошенко у цій справі, стає очевидно: мова йде не про "політичне переслідування", а про поступовий розпад захисної версії під вагою власних заяв.
На старті все виглядало просто, ннадто просто. "Нічого не було", "жодних розмов", "це фальсифікація". Саме так вибудовувалася публічна лінія захисту - різка, категорична, розрахована на емоцію. Але така модель працює лише доти, доки реальність не вимагає уточнень. А в суді від емоцій лишається небагато.
Під присягою з’ясувалося, що зустрічі з народним депутатом Ігорем Копитіним усе ж були, і не одна. З цього моменту риторика Тимошенко почала змінюватися. Теза "нічого не було" тихо зникла, поступившись версії про "нарізку" та "компіляцію" записів. І тут виникає ключова нестиковка: неможливо одночасно стверджувати, що голосу не існує, і водночас пояснювати, що його змонтували. Ці дві версії взаємно виключають одна одну.
Ще одна деталь, яка не складається, - історія про нібито ініціативність самого Копитіна. Тимошенко намагається показати публіці депутата, який сам шукав зустрічей, сам скаржився і сам "бігав" за лідеркою опозиції. Та і цю картинку несподівано зруйнували свої ж. Коли депутат від "Батьківщини" Вадим Івченко публічно заявив, що кандидатуру Копитіна запропонували бізнесмени з півдня країни, стало зрозуміло: йдеться не про випадковий контакт, а про цілеспрямований пошук потрібних голосів.
Фраза про те, що партія "шукала спонсорів", бо у влади "грошей уже не дають", прозвучала особливо показово. Вона різко знімає ореол "політичної провокації" й переводить історію у площину прагматичних домовленостей. Тут знову проявляється розрив між публічними заявами та реальними діями.
Фантастичних заяв із суду, який Тимошенко вже використовує як повноцінну політичну трибуну, пролунало безліч. Таких от як версія про "гачок НАБУ". Її багато повторюють, але щоразу без конкретики. Жодних назв справ, жодних фактів, які можна перевірити. Та навіть суд прямо зазначив, що не бачить підстав вважати Копитіна залежним від слідства. У правовому полі ця версія просто не працює.
У підсумку це все більше нагадує не історію про "тиск правоохоронців", а серіал, у якому сценарій переписують просто по ходу зйомок. Версії змінюються, пояснення ускладнюються, а початкова теза "нічого не було" зникає десь між другою і третьою серією, не витримавши зустрічі з реальністю.
Тому розповідь про "політичне переслідування" звучить дедалі менш переконливо — надто вже часто головна героїня змінює репліки. І в якийсь момент головні запитання виникають уже не до суду чи слідства, а до авторів цього сюжету: якщо все так просто і прозоро, то навіщо щоразу ускладнювати пояснення?
Одначе один окрик якогось ЗЕлупленого фрукта з наближених "ату його" і нема Сазонкіна, розчинився в ЗЕлупленому "праві".
А чому б пану військовослужбовцю Сазонову не написати про свої враження від викриття, що зробив "Непозитивний блогер" Береза/Бляхер про корумповану систему, яку створили в СБУ "самий чесний голова СБУ" ( як казав Найвеличніший) Ваня Баканов та його заступник Наумов?
Нащо пан Сазонов запускає ЗЕлений туман на пересічних , обговорюючи справу Тимошенко ... невже немає інших реально гострих тем?