Рада миру Трампа: узурпація глобальної влади під виглядом мирної ініціативи.
Інститут без права, бізнес без совісті.
«Board/Peace Council», яку Трамп проштовхує через Давос, побудована на принципі платного входу: 1 млрд доларів від держави забезпечує постійне членство, тоді як без цього внеску країна може розраховувати лише на тимчасове трирічне місце. Ця конструкція поєднує комерцію й владу: право брати участь у вирішенні питань війни й миру стає товаром, який купують уряди.
Статут ради розмитий: замість чіткої місії з реконструкції Гази, де її спершу позиціонували, в тексті прописано «гнучкий міжнародний орган із встановлення миру», який претендує на роль альтернативного посередника у конфліктах по всьому світу – паралельно й у конкуренції з ООН. При цьому голова – Трамп – отримує статус засновника, першого керівника і фактичного арбітра, через якого проходять запрошення, членство й ключові рішення, що дає йому останнє слово без реальних стримувань і противаг.
Гірше за несправедливість ООН: від «великої п'ятірки» до персональної монархії.
ООН справді була створена на несправедливих засадах: право вето в Раді Безпеки – прямий продукт домовленостей переможців Другої світової, які не погоджувалися вступати в організацію без гарантій, що проти них не ухвалять рішень. Це підвішений, елітарний механізм, що паралізує дію міжнародного права, коли Росія, США чи інші постійні члени блокують резолюції, але він хоча б формально публічний, закріплений у Статуті й обмежений вузьким колом держав.
Трамп пропонує крок ще далі в деградацію: замість колективної несправедливості п'яти – персоналізована вертикаль одного. Якщо Рада Безпеки – це повоєнний компроміс держав, то «Рада миру» – це квазі-приватний клуб, де засновник може одночасно бути арбітром, політичним гравцем і бенефіціаром потоків у мільярди доларів.
У результаті принцип колегіальності спотворюється остаточно: замість того, щоб реформувати ООН і позбавляти великі держави монополії на вето, створюється орган, де право останнього рішення, право доступу й право впливу концентруються в одній особі, прикритій фасадом «міжнародного органу».
Юридичні та інституційні ризики: підрив Статуту й норм jus cogens.
За Статутом ООН саме Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, а держави-члени зобов'язані співпрацювати з ООН і не створювати механізми, які підривають її рішення. «Рада миру» Трампа, навпаки, претендує на глобальний мандат без прямого делегування від ООН, виходячи далеко за межі газовського треку, де вона мала обмежену технічну легітимність.
Міжнародники вказують на цілу низку юридичних ризиків:
Конфлікт зобов'язань: держава-учасник може опинитися між лінією ООН і лінією «Ради миру», якщо остання просуває альтернативні «мирні угоди», які не схвалені Радбезом. Юридично це створює парадокс, в якому країна не може одночасно виконувати зобов'язання перед обома організаціями.
Невизначена правосуб'єктність: незрозуміло, хто й за що несе відповідальність у разі порушення прав людини, суверенітету чи права на самовизначення при реалізації рішень цього органу. На відміну від ООН, яка мала прецеденти міжнародних трибуналів і механізмів розслідувань, «Рада миру» не передбачає жодного виразного механізму звіту чи контролю.
Ризик підриву jus cogens: включно із забороною погрози силою і правом народів на самовизначення, якщо під тиском фінансово-політичного клубу жертвам агресії нав'язуються угоди, що легітимізують насильницьку зміну кордонів чи тривалу зовнішню опіку без їхньої згоди.
Це не просто «ще один майданчик для переговорів», а інструмент розмивання самої архітектури міжнародного права, яка покликана відрізняти право від чистої сили.
Токсичний склад: «елітний клуб» автократів і спонсорів війни.
Проєкт передбачає участь не лише демократичних держав, а й авторитарних режимів на кшталт Путіна та Лукашенка, яких Трамп демонстративно включає до числа запрошених, піднімаючи їх до статусу «співтворців миру». Це легітимізує диктаторів як рівноправних партнерів у вирішенні долі жертв їхньої агресії – України, Грузії, Сирії та інших.
Окремий трек – Газу: Ізраїль уже виступив проти складу комітету при Раді, вказуючи, що він не узгоджений із Тель-Авівом і суперечить ізраїльській політиці, зокрема через включення Катару й Туреччини. У цій конфігурації вимальовується «елітний клуб завойовників та загарбників» – від авторитарних режимів до великих держав, що готові торгувати не лише «миром», а й чужими територіями, правами та безпекою.
Повноцінне членство за 1 млрд доларів створює ринок політичних індульгенцій: хто заплатив і домовився з головою, той купує собі статус «миротворця», навіть якщо в реальності є агресором чи спонсором війни.
Підігрівання осі Трамп–Путін: контроль над Європою як спільний інтерес.
Європейські джерела прямо фіксують страх, що ця конструкція стане інструментом послаблення ЄС і перетворення його на арену торгу між Вашингтоном, Москвою і Пекіном. Для Путіна, якого запросили до ради, участь означає шанс повернутися в гру як «легітимний переговорник», а не ізольований агресор, і тиснути на Захід через «мирні ініціативи» під дахом Трампа.
Для Трампа та частини американського істеблішменту Європа вже давно – не партнер, а інструмент:
Економічний тиск через мита – як шантаж на адресу Макрона 200% тарифами на вино й шампанське, демонструючи, що «вихід з лінії» коштує дорого.
Безпековий шантаж через погрози «зняти парасольку НАТО» і змусити європейців або платити більше, або погоджуватися на американські умови «миру» з Росією.
Переклад відповідальності за війни та кризи на європейців, одночасно контролюючи доступ до критичних ресурсів, технологій і фінансів.
Путін, своєю чергою, зацікавлений у довгостроковому ослабленні Європи через затяжні конфлікти, енергетичну залежність і політичний розкол всередині ЄС. У такій схемі «Рада миру» стає спільним інструментом: Трамп – фасад і модератор, Путін – постачальник шантажу та хаосу, Китай – бенефіціар, що отримує змогу грати на протиріччях і скуповувати вплив у послабленого континенту.
Історичний реверс: повторення цинізму США часів Другої світової в новій, ще бруднішій формі.
У міжвоєнний період і на ранніх етапах Другої світової США тривалий час залишалися поза війною в Європі, на практиці дозволивши нацизму зруйнувати значну частину континенту, перш ніж відкрито вступили у війну – після Перл-Гарбора й під тиском власних інтересів. Історики й публіцисти нагадують, що американський капітал і технології в 30‑х роках мали непряму участь у зміцненні німецької промисловості, що стало одним з елементів подальшої військової машини Третього рейху.
Результат був цинічно вигідний для Вашингтона: знищена й виснажена війною Європа, від Лондона до Берліна, отримала американську «допомогу» в обмін на економічну й політичну залежність (план Маршалла, бази, системна прив'язка до долара й НАТО). США разом із СРСР домовилися про повоєнний поділ сфер впливу, фактично погодившись на радянський контроль над Центрально-Східною Європою – Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, країнами Балтії та іншими, що закріпило радянський «соцтабір» на десятиліття.
Сьогоднішні кроки Трампа виглядають як ще більш цинічна версія тієї ж логіки: замість допомогти Європі зміцнити власну безпеку й суб'єктність, створюється механізм, який:
• дозволяє автократам і агресорам купити собі роль «миротворців»;
• розколює ЄС між тими, хто вступить до клубу, і тими, хто відмовиться;
• послаблює ООН, щоб замість універсальних норм діяв приватний «кодекс миру» від одного лідера США.
Якщо після Другої світової США ще прикривалися інституційною оболонкою ООН і планом Маршалла, то сьогодні Трамп просуває відкрито персоналізований, платний і ексклюзивний формат, де «глобальна відповідальність» перетворюється на бізнес, а «мир» – на інструмент контролю й шантажу.
Чому спротив Європи – питання виживання, а не нюансу.
Відмова Макрона та низки демократичних держав (Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Швеція, Канада) – не дипломатична дрібниця, а спроба захистити залишки міжнародного права від остаточного розмивання. Європейські лідери справедливо бояться, що участь у такій раді:
• перетворить їх на статистів у грі, де правила пише один політичний лідер США разом з автократами;
• делегітимізує ООН і стане прецедентом для інших «клубів завойовників» у майбутньому;
• зробить Європу ще більш залежною від зовнішніх центрів сили, які зацікавлені не в її силі, а в її керованій слабкості.
На тлі війни Росії проти України, загрози Балтії і відвертого реваншизму Москви та Пекіна, проєкт «Ради миру» виглядає не як шлях до миру, а як інституціональне оформлення епохи тотального цинізму, де право остаточно підмінюється силою, грошима й закулісними домовленостями між кількома центрами агресивної влади.
Європа стоїть на краю: або вона знаходить в собі сили відстояти автономію, спиратися на власні ресурси й залишити претензійну версію американської гегемонії без «Ради миру», або вона остаточно перетворюється на периферію, де велики гравці грають по своїх правилах.
Це не мир. Це остаточне торжество цинізму!
