це не про Сергія Русинова...це про нас

ідеться не лише про Сергія Русінова…

прочитав статтю про нього, точніше про те, що він накоїв
подивився інтерв’ю ветерана, адвоката, громадського діяча Олександра Зінченка про ветеранську політику в Києві https://www.youtube.com/watch?v=La9GUHtBES8

болісно, дуже гірко, що бій зла проти добра стає повсякденням, рутиною, звичкою. Я не лише про війну Росії проти України. Я про бій нашого повсякденного життя з усіма негараздами та несправедливістю, про те, що ми відступаємо, поступаємося злу: зауваження все тихіші, дороги все брудніші, черги (наприклад, у відділенні пенсійного фонду) все довші і вже не цифрові, а живі…

я не конкретно про Сергія Русінова,
Ветерана, який убив чотирьох поліціянтів…
Ветерана, якого вбили спецпризначенці…
Ветерана, який ще замолоду зарубався із системою, через що посадили податківця. Так пише преса.
Йдеться про людину, яку майже ніхто не знав, але у всіх є своє ставлення до нього і цих подій.

Знайдіть статтю в інтернеті «Убивство поліціянтів: до перемовин зі стрільцем запрошували ветеранів, але ті не встигли»

Усі мають своє ставлення до дій людини, яка пережила війну. Як її змінила війна? Чи винен Сергій Русінов, що війна сталася і так пограбувала його психіку, іржаво побила всі межі добра та зла? Здається, що не винен. Чи винен він у вбивстві поліціянтів? Здається, що винен.

У кожному з нас є злодій і суддя. У кожному з нас є і раб, і кат.

Усе залежить, у яких зовнішніх обставинах ми опинилися і в якому стані перебуваємо.

Ця новина про вбивство чотирьох поліцейських ветераном війни мене шокувала. Що ж за обставини склалися та що ж із ментальним станом людини, хай і злочинця, що він пішов на таке.

Ми всі можемо опинитися в такій ситуації і стати найнебезпечнішими злочинцями, якщо нас допекти, загнати в кут, знущатися, забрати права, волю, справедливість, любов, довіру, життя близьких тощо.

Психологи кажуть, що ми не змінюємо свої справжні, важливі сенси.
Вони (сенси) не зникають — вони накопичуються. Як підсумок досвіду.
Новий, стійкий, збалансований, загартований сенс людини, що пройшла через пекло, який?
Хто для такої людини ворог і яка ціна життя ворога? Хто побратим і яка цінність такого братерства? Ми, хто не був у жорстких обставинах, цього не зрозуміємо. Навіть якщо захочемо — не зрозуміємо.

Війна не створила нас іншими — вона просто зняла зайве. І відкрила все те природне, іноді еволюційно дике й агресивне, що допомагає вижити. Спочатку вижити — потім можна і любити, ставати емпатійним, займатися благодійністю і політикою. Але спочатку треба вижити.

До речі, а що допомагає вижити? Емпатія? Ранг у благодійній організації? Ви знаєте, що іноді жорстокість, яка здається всім навколо перебільшенням, допомагає вижити. Вижив — ось ти і хороший чоловік, чоловік, менеджер, громадянин.

Вижити фізично — цього замало. Вижити потрібно ще й ментально. Інакше будеш у цивільному мирному житті бачити ворогів і… виживати серед них, використовуючи всі методи. Бо спочатку потрібно вижити…

У кожному з нас завжди було і добре, і темне. Питання не в цьому. Питання — у контексті.
В одних обставинах ми здатні на світло.
В інших — через страх, втому, соціальний конформізм — стаємо «як усі», у найкращому випадку.
Не тому, що злі. А тому що хочемо вижити.

Ми часто плутаємо впевненість із комфортом.
Ми впевнено виносимо вирок: Сергій Русінов винен! Я, звичайно, не конкретно про Русінова, я уособлюю в ньому всіх, хто чомусь скоїв страшні очевидні злочини.

Ми впевнено виносимо вирок, бо впевненість — це наш комфорт. Бути впевненим — це комфортно.

Але водночас впевненість — це засліплення. Впевнене самозасліплення. Подивіться на політиків: впевнено несуть нісенітницю, впевнено брешуть, впевнено крадуть, впевнено обіцяють. А ми впевнено віримо. Повне добровільне, комфортне самозасліплення.

Почитати бюлетень, подумати, запропонувати альтернативу, себе запропонувати — це складно, це потребує зусиль. А впевнено проголосувати за будь-кого — це суперкомфортно.

Впевненість, якої нас вчать у школі, у спортивних гуртках, у купі грантових мережевих об’єднань для лідерів, робить нас глухими до альтернатив,
закриває від сумніву, відмовляє в праві помилятися. Впевненість вимагає триматися свого хоч лусни: хочу Донбас, хочу Донбас, хочу Донбас… Хочу Гренландію…

Будь-яка зона комфорту — це лише нова точка відліку.
І от ми, замість простого людського щастя, знову шукаємо цілі.
Йдемо в нові невизначеності. Вмикаємо автоматичні, раціональні рішення —
там, де майже не лишається місця емоціям і емпатії. Лише раціо, меркантильність та, звичайно, впевненість.

І тоді ми впевнено робимо те, що потім самі, або оточуючі, або історія називають помилками. Але, можливо, це не помилки. Можливо, це була впевненість.
Та сама — що відмовляється бачити інший шлях.

Я знаю, як усі ми змучені. Але ж ми живі. Знаю, що люди, які сумніваються і шукають, думають, аналізують — у меншості. І це важливо не тому, що робить нас сильнішими за інших. А тому, що дозволяє залишитися людьми.
Навіть у світі, який постійно штовхає нас стати кимось іншим, показати, проявити, використати ті шокуючі, звірячі, жорстокі 50%, які завжди в нас були і є, але не прокидалися без відповідних умов.

Вірю, що сенси доброти, справедливості, чесності, любові переживуть будь-яку війну.