Ветерани прийдуть - порядок наведуть: що насправді тягне за собою це сподівання

«Близько 70% українців позитивно ставляться до участі ветеранів у політиці та органах влади», - дослідження громадської думки в межах програм ветеранського лідерства (рух ЧЕСНО)

«Після війни ветерани мають стати не лише отримувачами підтримки, а співтворцями рішень у громадах», - з матеріалів щодо Національної стратегії ветеранської політики

«Хлопці повернуться - наведуть порядок». Ми чуємо це постійно. І як ветеранська організація маємо сказати прямо: ця віра - небезпечна. І для ветеранів, і для суспільства. Для ветеранів - бо на них покладають непосильний тягар очікувань. Для суспільства - бо це породжує розчарування й опускання рук, коли прості рішення не спрацьовують. Адже співтворцями рішень у громадах мають ставати усі члени громади - звичайні люди. Для цього не потрібно дорости чи отримати особливе право. Але дуже часто люди самі не хочуть брати на себе цю роль і перекладають її на ветеранів.

Події кінця січня на Черкащині знову змусили країну говорити про ветеранів у контексті трагедії. 27 січня поблизу села Нехворощ на Корсунщині ветеран Сергій Русінов, який мав тривалий конфлікт із місцевим депутатом через земельні ділянки, відкрив вогонь по поліцейських, що прибули його затримати. Загинули четверо правоохоронців, а сам ветеран був ліквідований спецпідрозділом. Ця трагедія лише підсилила стару і небезпечну ілюзію: мовляв, достатньо, щоб «наші» повернулися - і все якось владнається. Але саме ця віра в прості рішення раз за разом заводить нас у глухий кут.

Що сталося насправді? Людина, яка гостро відчувала несправедливість і вміла діяти, була навчена вирішувати проблеми на фронті - силою. Це не вбивця від народження. Це людина, яку навчили саме так реагувати на загрозу, і яка не знала, як діяти інакше в цивільному житті. Не бачила інструментів. Не вірила, що можна щось змінити законним шляхом. І пішла єдиним відомим їй шляхом - одноосібної боротьби. Це не виправдання. Це діагноз. Бо таких історій буде більше, якщо ми не дамо людям альтернативу до того, як станеться непоправне.

Очікування від ветеранів

Медіа дуже часто створюють полярну картину: або герой-некролог, або «військовий скоїв злочин». Ніби сама професія визначає вчинок. Це спрощення шкодить усім.

Ветерани після важких поранень прагнуть інтегруватися в суспільство. Хтось стає працівником ТЦК чи СП, хтось намагається повернутися на попередню роботу. Але не завжди це можливо через фізичний стан або відсутність умов на робочому місці. Скількох роботодавців ви знаєте, які адаптували приміщення під потреби людей з інвалідністю? А хто знає, які ці потреби? Так, це не лише пандус з дивним кутом нахилу... Усі ці питання - не про окремі побутові труднощі, а про те саме очікування: що ветеран має «якось сам» вбудуватися в систему, яку ніхто не готував до його повернення.

Чимало сподівань стосуються громадського активізму і політичної діяльності ветеранів. Проблема в тому, що довіра сама по собі нічого не вирішує. Вона може стати ресурсом - а може зникнути так само швидко, як і з'явилася. Без розуміння, як працюють демократичні механізми, як будуються кампанії, як формується підтримка і відповідальність, навіть найвищий рівень суспільного авансу не конвертується в жоден результат.

Реальність не вірить в дива

Ідея, що військові повернуться - порядок наведуть, виникає щоразу після великої війни. Коли суспільство втомлене, зле й розгублене, дуже хочеться простого рецепта. І ветеран у цій формулі - ідеальний персонаж: дисциплінований, справедливий, із правильним моральним компасом. На нього зручно покласти надію, очікування і - головне - відповідальність. У тому числі відповідальність за себе та за власну бездіяльність. Дуже багато людей самі нічого не роблять, не стають поруч, а потім ще й розчаровуються. Проблема в тому, що історія не раз доводила: моральний авторитет не дорівнює здатності керувати більш складними системами, ніж одна людина. 

Після 2014 року Україна пережила справжній вибух громадської активності. Війна стала каталізатором: сотні, якщо не тисячі, громадських організацій з'являлися майже стихійно. Їх створювали ветерани, волонтери, родини військових, активісти - часто з щирого бажання допомогти тут і зараз. Це був час швидких рішень, горизонтальних зв'язків і великої довіри всередині спільнот. Але більшість цих організацій не витримала довгої дистанції - ентузіазм швидко зіштовхнувся з реальністю системної роботи.

Український досвід тут не унікальний. Історія раз за разом показує: перемагають не ті, у кого «горить душа», а ті, хто здатен організуватися, вибудувати ядро і довгу гру. Решта - зникають, зневірюються, радикалізуються або стають зручним інструментом у чужих руках.

В історії повторюється одне й те саме: суспільство намагається перекласти майбутнє на плечі тих, хто вже заплатив надвисоку ціну. Вчорашніх військових, ветеранів наділяють майже міфічними якостями. Але війна не готує до громадського активізму, боротьби за права людини чи забезпечення підконтрольності влади. Вона дає досвід - важкий, болючий, цінний. Просто він не універсальний.

Що насправді важливо 

Ветерани, як і будь-які інші люди, котрі мають бажання та потрібні навички, можуть і повинні долучатися до суспільних рухів - це аксіома, що не потребує дозволу. Питання не в тому, чи мають вони на це право, а в іншому: як саме підтримати цю роботу, щоб вона була успішною.

Створення громадської організації - це не романтичний акт «об'єдналися й пішли боротися за справедливість». Це робота з документами, фінансами, командою, донорами, державними інституціями. Це пошук однодумців і боротьба за їхню підтримку. Це подолання маніпуляцій і протидії з боку тих, хто має протилежні інтереси. Це стратегія, відповідальність і системність.

Але ще до законів, стратегій і адвокації є базовий рівень - вміння мислити як організатор, управлінець, людина, здатна будувати систему. Ми не сумніваємося, що ветерани мислять - але тут потрібне інше мислення. Відділяти другорядне від важливого. Розставляти пріоритети. Прораховувати наслідки дій або їх відсутності. Логіка, критичне ставлення до інформації, здатність відрізняти аргумент від маніпуляції. Усвідомлювати, що рішення часто ухвалюються на основі суперечливої інформації, заголовків і емоцій. Без цього будь-який активізм приречений бути хаотичним і ходити по відомому колу: спалах - відсутність довгострокового результату - розчарування - згасання. Цей цикл запускався у 2014--2015 роках. Запуститься і зараз.

Щоб захищати права побратимів, потрібно орієнтуватися в законодавстві. Розуміти, що вже передбачено державою, де є прогалини, а де проблема не в законах, а в їхньому дотриманні. Потрібно вміти читати нормативні акти, вести діалог із чиновниками, писати звернення, працювати з судами й медіа. І розуміти, де в Україні закінчується закон, а де і для кого він діє «нелінійно». Бо ми не можемо вважати, що лише знання законів дозволяє перемагати - закон у нас дуже часто не працює. Розуміння цього і розуміння, що робити в такій ситуації, - теж надзвичайно важливо.

 Управління людьми в цивільному середовищі - це не те саме, що командування в армії. Але й командуванню в армії теж навчаються - природний талант потрібно шліфувати. Проте люди, які повертаються з армії, могли й там не набути управлінського досвіду - не всі були офіцерами, дехто й у війську не встигав навчитися. Тому потрібна адаптація: перехід від військового способу життя й мислення до цивільного. Без цього будь-який несистемний активізм швидко згорає - або перетворюється на конфлікт.

Натомість сьогодні ветеранів часто використовують як політичний бонус. Бо ж красиво: у списку партії - бойовий офіцер, солдат, волонтер. Це має автоматично підсилити довіру, відбілити репутацію, додати «справжності». Ветеран у такій схемі стає ширмою - символом, а не суб'єктом. Обличчям, але не голосом. Ми все це бачили під час АТО. Побачимо і зараз.  У ситуації, коли суспільство масово довіряє ветеранам, але не дає їм інструментів і не стає поруч зі своїми, з'являється інший гравець - той, хто цими інструментами володіє. Політичні сили, лідери думок, організовані групи швидко вчаться конвертувати цю довіру у власні цілі. У такій схемі ветеран стає не суб'єктом змін, а символом, обличчям, аргументом - ким завгодно, але не тим, хто ухвалює рішення. І в підсумку - черговим джерелом розчарування для суспільства на новому витку ітерації «хлопці прийдуть - порядок наведуть».

Питання лише одне: наскільки це прийнятно самим ветеранам? І що вони відчувають, коли за гучними словами про підтримку не йде реальна робота, навчання, супровід, відповідальність? Питання риторичне.

Бо коли ветеран справді хоче змін - йому потрібні не оплески й не пафосні рукостискання для звітного фото. Йому потрібні знання, інструменти й середовище, де його досвід не експлуатують, а підсилюють. Потрібні - навіть якщо він чи вона ще самі цього не усвідомлюють.

Люди діють у межах тієї картини світу, яку мають. Якщо в цій картині немає інструментів, альтернатив і віри в законні механізми, вони намагаються діяти так, як уміють. Саме тому втручання має відбуватися раніше - через освіту, підтримку, середовище. Не після того, як людина була змушена вирішувати проблему так, як уміє, бо не вміє інакше. Не після того, як станеться непоправне - коли гинуть і ветеран, і люди навколо нього.

Зараз зростатиме кількість ветеранів, які готові змінювати державу,  захищати справедливість. Тож задача суспільства - не просто довіряти їм, а дати знання й інструменти, навчити мислити стратегічно, працювати з інформацією та діяти разом. 

Що це означає на практиці? Курси з правової грамотності для тих, хто хоче захищати права побратимів. Менторські програми від досвідчених громадських діячів. Освітні ініціативи з критичного мислення та медіаграмотності. І головне - середовище, де ветеран може вчитися, помилятися і рости, а не одразу бути «обличчям» чиєїсь кампанії.

Шлях починається з простого: логіка, критичне мислення, вміння відрізнити аргумент від маніпуляції. На цю базу накладається все інше - адвокація, організація, стратегія. І найголовніше - підтримка суспільства. Де ключове - не звалювати все на плечі колишніх військових й не ставати заручниками власних мрій, а дати ветеранам дієві інструменти, допомогти опанувати потрібні навички і стати поруч. Тоді це справді матиме результат.