Неминучість катастрофи: чому велика війна була зумовлена історією

Вечір 23 лютого 2022 року. Студія телеканалу «Прямий». У повітрі вже відчувався металевий присмак майбутньої грози. Я прямо заявляв: до повномасштабного вторгнення залишилися лічені години. У той самий момент гостьова редакторка, ніби в паралельній реальності, обговорювала зі мною плани на наступний понеділок. Я подивився на неї з невимовним сумом, бо розумів, що звичний світ зникне за лічені години, а будь-яке планування етерів втратить сенс. Тієї ночі сон був неможливим. О третій годині соцмережі вибухнули анонсом виступу Путіна. Усе стало зрозуміло: те, у чому я був переконаний майже на сто відсотків, перетворилося на реальність.

Моя впевненість у фатальності російської агресії народилася ще 24 серпня 1991-го. Стоячи під стінами парламенту в день проголошення Незалежності, я стверджував: імперія не відпустить нас без кривавого фіналу. Тоді я плекав надію, що час стане нашим союзником. Що довше ми розбудовуватимемо власну державність, то важче реваншистам буде її демонтувати. Роками я наголошував на цьому в ефірах, статтях та інтерв'ю. Тому певною мірою не погоджуюся з твердженням Віталія Портнікова, ніби обравши Президентом України Володимира Зеленського, суспільство створило передумови для збройного конфлікту. На мій погляд, велика війна була неминучою незалежно від того, кого українці обрали б главою держави.

Ще восени 2018 року в одній зі своїх публікацій я зазначав: обрання Володимира Зеленського чи Юлії Тимошенко може лише дещо відтермінувати початок повномасштабної навали. Москва розраховувала максимально знекровити Україну зсередини, використовуючи розгалужену агентуру та резидентуру, афілійовану з цими політиками. Водночас переобрання Петра Порошенка означало б для ворога неможливість подальшої ерозії нашої країни зсередини.

Мої розрахунки були невтішними: за умови перемоги Порошенка повномасштабне зіткнення спалахнуло б уже у 2020 році, а за сценарію Зеленського чи Тимошенко — у 2021–2022 роках. Прогнози підтвердилися з моторошною точністю.

Був переконаний: український народ битиметься до останнього подиху, навіть якщо політичне керівництво виявить слабкість і залишить країну. Більш того, зізнаюся, що у закритих аналітичних записках обґрунтовував необхідність балотування п'ятого президента до парламенту саме як запобіжний захід. У разі колапсу виконавчої влади саме він, спираючись на вірних державі депутатів, мав би забезпечити легітимність супротиву та організувати оборону. Хоча військові, з якими наприкінці 2021 — на початку 2022 року доводилося спілкуватися, не були впевнені, що Київ встоїть і не потрапить під окупацію.

Хоча я безпомилково визначив неминучість і терміни початку повномасштабного вторгнення, я кардинально помилився щодо її тривалості. Здавалося, зустрівши запеклий опір Збройних Сил та всього народу, Путін задовольниться загарбаним. Проте конфлікт переріс у виснажливу марафонську дистанцію, де ставка ворога — повна ліквідація нашої державності.

Сьогодні тривалість цієї боротьби залежить не лише від нас.

У затягуванні кровопролиття зацікавлений Пекін, який готовий надавати фінансову і технологічну підтримку Кремлю. Для Китаю це ідеальний варіант для подальшого ослаблення РФ і перетворення її на цілковито залежного сателіта, який, імовірно, буде змушений розраховуватися за допомогу мільйонами квадратних кілометрів земель Далекого Сходу і Сибіру, передаючи їх у довгострокову концесію. Фактично Москва повертатиме те, що колись загарбала у ХІХ столітті.

Продовження бойових дій також геополітично виснажуватиме Європу, лідери якої досі не готові визнати, що КНР для них — не торговельний партнер, а ворог, який прагне повного знесення міжнародного правопорядку, встановленого після Другої світової війни. Не виключено, що саме китайське керівництво підштовхуватиме Москву до самогубного кроку — відкриття «другого фронту» проти країн Балтії. Це має відволікти увагу Європи і США від дій Китаю, спрямованих на захоплення Тайваню, ставши тією перемогою, з якою Сі Цзіньпін планує тріумфально прийти на з’їзд КПК у 2027 році.

Чи реалізується такий сценарій, зараз сказати важко.

Багато в чому доля світу вирішуватиметься навколо Ірану. Якщо Дональд Трамп наважиться на блискавичну операцію з ліквідації теократичного режиму мулл, Пекін може збавити оберти, вражений ефективністю американської зброї та готовністю Вашингтона йти на загострення.

Якщо ж Трамп, піддавшись умовлянням бізнесового оточення та лідерів деяких близькосхідних країн та Туреччини, що бояться дезінтеграції Ірану, загрузне у дипломатичних маневрах або затяжній кризі, тоді напад Росії на Балтію та агресія Китаю проти Тайваню стануть майже неминучими вже цього року. Велика війна була фатумом. Питання лише в тому, де проляже наступна лінія фронту і чи не побачимо ми пряме зіткнення наддержав за Європу та Тайвань уже цьогоріч.