24 лютого — день, який назавжди змінив кожного з наc

24 лютого — день, який назавжди змінив кожного з нас. День, коли почалася повномасштабна війна. Але насправді ця війна триває з 2014 року — з окупації Криму, з Донбасу, з перших загиблих. Уже дванадцять років ми живемо в умовах агресії росії і чотири — у повномасштабному пеклі.

За цей час країна заплатила надто високу ціну. Для багатьох ця війна забрала дім, близьких, здоров’я, спокій. І жодні правильні слова цього не повернуть.

Вона змінила кожного з нас. Зробила військових сильнішими за людські можливості.

Мільйони українців сьогодні тримають тил. Український бізнес платить податки, дає роботу і підтримує армію. Волонтери стали опорою країни. Лікарі, вчителі, рятувальники — тими, хто тримає життя навіть під сиренами. Одні продовжують навчати під час тривог. Інші – рятують життя без сну і вихідних. Ми навчилися попри все підніматися і йти далі.

Війна розкидала українців по світу, але не роз’єднала. Вона змусила наших дітей дорослішати раніше, ніж потрібно, засинати в укриттях і жити без відчуття безпеки.

24 лютого 2022 року ми не знали, що буде завтра. Ми не будували далеких планів. Ми просто робили все, що могли. Країна перетворилася на один великий волонтерський штаб, де все було для фронту і для тих, хто взяв на себе найважче. Сотні тисяч людей стали на захист держави. І вже чотири роки наші захисники і захисниці тримають цю війну на своїх плечах, щоб Україна була, щоб у наших містах було життя, щоб діти ходили до шкіл, щоб ми могли працювати, вчитися і мріяти.

Сьогодні буде багато слів вдячності, шани і поваги — і це правильно. Але цього замало. Бо держава зобов’язана не лише дякувати, а й реально захищати своїх воїнів так само, як вони захищають нас. Забезпечувати їм гідні умови служби, підтримку під час поранень і реабілітації, впевненість у завтрашньому дні для їхніх родин. Це її пряма відповідальність перед тими, хто сьогодні на позиціях, у шпиталях, на реабілітації, хто чекає вдома і хто віддав за Україну життя.

Саме тому ми маємо чесно запитувати себе: чи завжди держава робить для них те саме? Чи справедлива система мобілізації? Чи є гідне грошове забезпечення? Чи працюють ротації? Чи визначені чіткі терміни служби? На багато з цих питань за чотири роки так і не дали чесних відповідей.

І так, ми втомилися. Втомилися воювати, чекати, жити в постійній напрузі, чути, що потрібно ще трохи потерпіти. Люди, які живуть у війні щодня, мають право на втому. І мають право хотіти миру. Не абстрактного і не на папері, а реального — безпечного, справжнього, такого, після якого не доведеться знову брати зброю. Миру, який дає шанс жити, а не виживати.

Україна не заслуговує на вічну війну. Вона заслуговує на життя, безпеку і майбутнє. І ми маємо зробити для цього все можливе.

Низький уклін усім, хто боронить Україну. Вічна пам’ять полеглим. Живим — гідність, права і захист.