Агов, НАБУ! Чому ви забули про Вербицького і Ко?
Діяльність НАБУ нагадує старт без фінішу. Гучні антикорупційні справи в Україні тривають роками. А інколи здається, що єдиною метою Бюро було створення піар-ефекту.
Пригадаймо. Антикорупційна система України створювалася як інструмент невідворотної відповідальності для топ-посадовців. Починаючи з 2015 року, затримання, вручення підозр, нічні судові засідання стали звичною частиною новинного порядку денного.
Проте із плином часу дедалі помітнішою стала інша тенденція. Значна частина гучних справ НАБУ триває роками без остаточного судового рішення або зникає з інформаційного поля після гучного старту. Формально процес рухається, але до фіналу справа так і не доходить. Але якщо у більшості випадків фігуранти цих справ сидять тихенько і не відсвічують, то, наприклад, у випадку з колишнім заступником генпрокурора Дмитром Вербицьким – все навпаки. Він не лише не переховується, а навпаки – веде публічну політичну та бізнесову діяльність. Цікаво, чому це він так "повірив у себе?".
Справа Вербицького – не перша і не остання у ланцюжку подібних "вісяків". Можна згадати колишнього першого заступника секретаря РНБО Олега Гладковського. У 2019 році журналістське розслідування Bihus.info про можливі зловживання під час оборонних закупівель спричинило один із найгучніших політичних скандалів останнього десятиліття. Йшлося про постачання комплектуючих для військової техніки через посередників із суттєвим завищенням цін, зокрема і про зв’язки постачальників із людьми з найближчого оточення влади. Серія матеріалів стала інформаційною бомбою у розпал президентської кампанії і серйозно вдарила по позиціях тодішнього президента Петро Порошенко, адже саме оборонна тематика була однією з ключових у його передвиборчій риториці. Дійшло навіть до обвинувального акту, який передали до суду. І що? Минуло 5 років, а процес фактично загруз у клопотаннях сторін, апеляціях і процедурних рішеннях, які раз по раз відкладають розгляд по суті. Типова історія.
Інший приклад – справа колишнього голови Конституційного Суду Олександра Тупицького. У 2020–2021 роках Офіс генерального прокурора повідомляв йому підозру у межах розслідування щодо можливого надання неправдивих свідчень та конфлікту інтересів у справі про земельну ділянку в окупованому Криму. Скандал виник на тлі конституційної кризи та протистояння між гілками влади. Після завершення повноважень ексголова КСУ залишив територію України, що ускладнило процесуальні дії.
Минуло кілька років. Справа періодично згадується у контексті процедурних рішень, але остаточного судового результату поки що немає. І знову виникає питання часу: наскільки виправданим є такий тривалий процес у справах найвищого рівня?
Але Вербицький – це особливо зухвала історія. У травні 2024 року журналісти програми "Схеми" оприлюднили розслідування щодо способу життя та майнового оточення посадовця. У центрі уваги опинилася нерухомість у київському котеджному містечку "Коник", а також активи, оформлені на близьких до нього осіб. Як можете побачити, тут немає політичної складової, самі лише підозри у незаконному збагаченні.
За даними журналістів, сам посадовець мешкав у таунхаусі, який його племінник придбав за довіреністю від одеського бізнесмена за ціною, приблизно вшестеро нижчою від ринкової. При цьому забудовник котеджного містечка фігурував у кримінальному провадженні, процесуальне керівництво у якому здійснював Офіс генерального прокурора, де замом генпрокурора працював Вербицький. Справжнісінький конфлікт інтересів. Підозра у отриманні хабара у вигляді знижки.
Другий епізод розслідування проти пана Вербицького стосувався цивільної партнерки посадовця Христини Ільницької. Журналісти встановили, що у 2024 році вона придбала триповерховий котедж у тому ж містечку та автомобіль Porsche Macan T. Загальна ринкова вартість цих активів, за оцінками журналістів, могла становити щонайменше 52 млн грн, тоді як задекларовані доходи власниці за попередні десять років становили трохи більше 360 тис грн.
Після публікації розслідування НАЗК провело моніторинг способу життя посадовця та повідомило про ознаки існування необґрунтованих активів майже на 29 млн грн. Матеріали перевірки були передані до правоохоронних органів. Здається, що тут доводити?
Спочатку справа розвивалася швидко. За інформацією САП, детективи НАБУ 13 травня 2024 року розпочали досудове розслідування за статтею 368-5 Кримінального кодексу України ("незаконне збагачення"), яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі від п’яти до десяти років із забороною обіймати посади. Вже 1 липня тодішній генпрокурор Андрій Костін підписав наказ про звільнення свого зама.
Цікаво, що певний час Вербицький сидів тихо – мабуть, чекав, що буде далі. Коли зрозумів, що йому реально нічого не загрожує (з чого б це?), почав виправдовуватися, що це справа рук мстивих гемблінгових гравців, проти яких він вів провадження. А потім ще й подав судовий позов проти НАЗК у спробі захистити "спаплюжену гідність".
Згодом фігурант ставав дедалі сміливішим, і навіть подався в політику – його прихистила одеська "Батьківщина", де він обійняв посаду голови Хаджибейської організації партії Юлії Тимошенко. Важко сказати, які зобов’язання має Юлія Володимирівна перед Дмитром Вербицьким, але те, що вона сильно ризикувала, взявши на "борт" таку токсичну особу, – факт. Вочевидь, у керівництві партії це теж швидко зрозуміли, бо, судячи з повідомлень медіа, ім’я Вербицького зникло з публічної комунікації "Батьківщини" – від гріха подалі.
Попри це, пан Вербицький та пані Ільницька, схоже, непогано почуваються в Одесі, де, крім показної благодійності, займаються різними "гешефтами", включно зі сферою ритуальних послуг.
Зауважте, усі ці дива сталися за обставин дивної тиші з боку НАБУ.
Оскільки притомних новин про перебіг розслідування справи Вербицького немає, їх фактично замінили журналістські розслідування.
Зокрема, колишній народний депутат Борислав Береза звернув увагу на ще один епізод, пов’язаний із майном, яким користувався екс-заступник генпрокурора.
За його словами, йшлося про оренду елітного будинку під Києвом, який раніше фігурував у кримінальній історії довкола відчуження відомчої бази відпочинку митної профспілки. Нерухомість, як зазначалося у матеріалах, опинилася у власності родички колишнього прокурора, після чого її передали в користування Вербицькому.
Пан Береза також нагадав і про інші епізоди, вже описані журналістами, і поставив логічне питання: коли ж справа прокурора-корупціонера зрушить з мертвої точки? Адже з моменту відкриття провадження минув рік і майже 10 місяців. За цей час – жодного повідомлення: ані про вручення Вербицькому підозри та обрання запобіжного заходу, ані про завершення досудового розслідування, ані про передачу обвинувального акту до суду, ані про закриття провадження, ані про можливе відшкодування державі шкоди, якщо така була встановлена.
Не хочеться огульно лаяти НАБУ – зрозуміло, що справи про незаконне збагачення та економічні злочини складні у доведенні. Такі провадження передбачають фінансові експертизи, аналіз походження активів, перевірку руху коштів, а нерідко – міжнародні запити до банків і реєстрів інших держав. Відповіді на них можуть надходити місяцями або навіть роками. Усе це може бути вищою математикою для детективів, які відомі поганою якістю розслідувань.
До того ж, українське кримінальне право передбачає значний набір інструментів захисту – оскарження рішень, клопотання про додаткові експертизи, відводи, апеляції. Формально це гарантія прав людини, але на практиці кожне таке рішення здатне істотно сповільнити (а то й зупинити) рух справи.
Нарешті, антикорупційні органи та суди об’єктивно перевантажені: детективи НАБУ одночасно ведуть десятки складних проваджень, а Вищий антикорупційний суд розглядає багатотомні справи, які потребують тривалих слухань і великої кількості засідань.
Але от у чому штука. НАБУ діє блискавично, коли це обіцяє миттєвий медійний ефект, і гальмує, коли подібного резонансу не передбачається. Достатньо згадати шоу з врученням підозри Герману Галущенку, якого буквально зняли з варшавського потягу! Ну ок. Зняли, зірвали оплески у соцмережах. І що?
У підсумку виникає просте питання: навіщо всі ці гучні затримання і підозри, якщо далі роками нічого не відбувається?
Справжнє правосуддя – це не гучні заголовки у пресі, а зрозумілий і справедливий фінал. А у нас все не так: справи зависають, фігуранти спокійно живуть далі, займаються політикою чи бізнесом, а про нові подробиці про їхні зловживання ми дізнаємося не від слідчих, а від журналістів і блогерів.
Доки так триває, кожна нова гучна справа проти високопосадовця стопориться на старті і ніколи не доходить до фінішу. Це щодня додає нові аргументи тим, хто каже, що вся ця метушня – просто політичний піар.
