На п’ятий рік в армії у мене з’являється дежавю

Колись телевізор давав привід відчути себе самотнім.

Ще недавно телеекран у нашій країні був головним джерелом інформації для більшості. Їхні запити були тим мейнстримом, під який підлаштовували пропозицію. Для цієї більшості знімали програми та купували серіали.

Телемаркетологи знали країну не гірше за політтехнологів. Реакція на контент відстежувалася щохвилини. Програми, які не давали переглядів, зникали з ефіру. І якщо вам не було чого дивитися по телевізору – це означало лише те, що в масштабах країни вас зникомо мало. Настільки, що вас ніхто не розглядає як цільову аудиторію.

Можна було цим фактом пишатися. Але насправді це означало, що у своїй країні ви були винятком, тоді як ваше майбутнє визначала партія більшості. Вам здавалося, що це ви махнули рукою на телебачення, а насправді це телебачення махнуло рукою на вас.

Якщо ви хотіли зрозуміти країну – вам варто було почати дивитися ТБ. Тоді, можливо, ви знайшли б відповіді на багато своїх питань. Наприклад, чому на виборах кандидати розмовляють не з вами. Чому ваші запити не знаходять відображення у їхніх програмах. Чому політичне меню складається зі страв, які ви не замовляли. Чому вам доводиться голосувати не так "за" свого, як "проти" відверто чужих.

Ваша питома вага залежить від величини вашої соціальної групи. Якщо вона достатня – на вас звертатимуть увагу. А якщо майбутнє, яке політики обіцяють країні, видається вам дурним чи небезпечним – вітаю. Ви потрапили до меншості.

Так ось. На п'ятий рік в армії у мене з'являється дежавю.

Я знову нецільова аудиторія власної держави. Депутати-популісти пропонують скасувати мобілізацію. Блогери знімають відео про те, як хамити групам оповіщення. Парламент не наважується ухвалити закон про посилення відповідальності для ухилянтів. Президент у своїх щоденних відеозверненнях не коментує напади на військовослужбовців ТЦК.

Головна проблема в тому, що ми ведемо війну, чекаючи, що в Росії закінчаться гроші. Росія веде війну, чекаючи, що в нас закінчаться солдати. Той, хто вгадає з прогнозом – той переможе у війні. Але при цьому українська держава робить все, щоб рольова модель українського військового не виглядала привабливо.

За останні чотири роки мені кілька разів посилювали відповідальність. Скасовували умовні терміни. Збільшували покарання за невиконання наказів. Якщо ви не прийдете на роботу – вас звільнять, а якщо я не прийду на роботу – мене посадять.

На свою базову зарплату я можу хіба що чотири рази заправити корч. "Бойові" йдуть на оренду житла та купівлю спорядження, ремонт техніки та запчастини. Ми жартуємо, що воюємо як пірати – за свої та на самозабезпеченні. Головний волонтер у країні – це солдат Збройних сил. Ми донатимо на армію суми, які явно більші за середні по палаті.

Щоразу, коли військовим відмовляють в індексації зарплат – ми стежимо за черговим тиловим атракціоном щедрості. Тепер влада має намір роздавати гроші автомобілістам. Компенсувати вартість палива для всіх, включно з власниками спорткарів. Поки інші країни закликають своїх автолюбителів економити, наша влада вирішила не економити.

Зимова Єпідтримка коштувала країні 14,4 мільярда. Національний кешбек – 4 мільярди. Національний чекап – 10 мільярдів. Безкоштовне харчування в школах (не для вразливих верств, а для всіх) – 14 мільярдів. Поки наша армія намагається наробити дір у російському бюджеті, український Кабмін займається тим самим із нашим власним бюджетом.

Нам відмовили в обіцяних термінах служби. Сказали, що кожен із нас служить до перемоги. До того ж, відмовивши нам у демобілізації, держава не наважилася на домобілізацію. Армія воює неукомплектованими бригадами – і зазнає через це великих втрат. Ми могли б повірити, що для термінів служби немає об'єктивних можливостей – якби не були свідками того, що весь цей час відбувається в тилу.

Найголовніша проблема країни сьогодні – це мобілізація. Не корупція і не злочинність, а саме мобілізація. За законом нею мають займатися органи влади та поліція – але в результаті все перекинули на армію. Військовослужбовці тепер самі шукають собі побратимів – з усіма іміджевими наслідками. Бусифікація могла б зникнути, якби держава вирішила посилити відповідальність за ігнорування повісток, але штраф для ухилянта, як і раніше, становить 800 доларів. Зі знижкою можна погасити за 400.

Нещодавно міністр оборони оголосив, що проблеми мобілізації вирішать за рахунок іноземців. Проблема навіть не в тому, що колумбійці не зможуть замінити українців у війні за незалежність. Проблема в тому, що ці слова спочатку призначалися тим, хто в тилу, а не тим, хто у формі. Держава заграє з тими, хто її не захищає. Обіцяючи, що їм і далі не доведеться.

Під час війни втратити довіру армії значно небезпечніше, ніж популярність у тилу. Але часом здається, ніби всі, хто ухвалює рішення, переконали себе в протилежному. Забронюватися легше, ніж змінити бригаду. Купити студентство простіше, ніж вибити УБД-шну відпустку. Депутати монобільшості "відчувають страх, втому і розгубленість" і тепер не хочуть голосувати за законопроєкти. В армії це називається "недбалістю" і карається сімома роками позбавлення волі.

Я часто думаю, що навесні 2022-го у нас була можливість скопом прийняти все неприємне та непопулярне. Впорядкувати мобілізацію. Запровадити податки на розкіш. Підготувати країну до війни за виживання. У нас було вікно можливостей – поки країна не оговталася від першого шоку та діяла разом. Її можна було гладити проти шерсті – і вона б із розумінням до цього поставилася. Але тоді й тепер влада веде довгу війну за правилами короткої. Так, начебто її завдання – виграти вибори, а не дожити до них.

Мені можуть заперечити, що терміни служби неможливі. Що індексація зарплат країні не по кишені. Що на кожній війні чоловіків у тилу більше, ніж на фронті. Але нам легше було б із цим погодитися, якби держава хоч раз спробувала розмазати "тяготи та обмеження" воєнного часу рівним шаром по країні. Розподілити батоги та пряники в рівних частках за соціальними групами. Говорити з армією так, щоб вона почувалася державним пріоритетом. Зрештою зняти табу зі слова "мобілізація" для перших осіб країни.

Тому що слова президента – це трохи більше ніж просто слова. Вони агентні, коригують реальність, затверджують норму та нормативне. І якщо у промовах президента ви не виявляєте себе та своїх проблем – значить, він говорить не з вами і не про вас. Ви не його цільова аудиторія. Значить, ви на периферії повістки та пріоритетів. Можливо, президенту здається, що інерційний формат працює і нічого не потрібно міняти. Можливо, йому просто здається.

У 2026 році моя соціальна група – це мільйон людей. Цього достатньо, щоб утримувати фронт. Цього недостатньо, щоб нас ставили у пріоритет.

Мені знову нема чого дивитися по вашому телевізору.

Джерело