Синергія виживання та розвитку
Аналізуючи дві критичні потреби сучасної України — необхідність залучення та інтеграції людського капіталу (переселенців) та розбудову тилової інфраструктури (зокрема для військових), — ми постійно впираємося в одну нездоланну стіну. У місцевих бюджетів просто немає на це грошей. Їх або недоплачують у вигляді податків, або забирають до державного бюджету. Реформа децентралізації свого часу дала громадам повноваження, але повномасштабна війна забрала ресурси, переспрямувавши левову частку податків на потреби оборони.
Щоб стати «магнітом» для людей і перезапустити місцеву економіку, місту потрібно будувати нове житло, прокладати десятки кілометрів нових комунікацій, модернізувати очисні споруди та енергетичні вузли. Спроби реалізувати проєкти такого масштабу виключно коштом міського чи сільського бюджету — це утопія. Місцевих фінансів сьогодні ледве вистачає на ямковий ремонт доріг та мінімальне утримання комунальної сфери. Тож де брати гроші на розвиток?
Світовий досвід повоєнної відбудови та економічних криз підказує єдиний життєздатний та перевірений механізм — державно-приватне партнерство (ДПП). У цій парадигмі місцеве самоврядування має кардинально змінити свою роль: перестати бути пасивним прохачем субвенцій і стати активним інвестиційним менеджером. Головний капітал громади сьогодні — це не залишки на рахунках, а земля, здатність швидко видавати дозвільну документацію, готовність брати на баланс та експлуатувати нові об'єкти, а також політична воля до прозорої співпраці.
Формула успішного виживання та розвитку в нинішніх умовах виглядає як складний пазл, де кожен учасник закриває свою зону відповідальності. Громада надає земельну ділянку та адміністративний супровід. Держава (через профільні міністерства) виділяє цільові гарантії або субвенції на базові потреби. Але ключовим драйвером стає великий, соціально відповідальний бізнес — аграрні виробники, енергетичні компанії, промислові підприємства.
Чому бізнес готовий вкладати в це мільйони? Бо це не благодійність, а жорстка економічна необхідність. Великі підприємства задихаються від кадрового голоду. Вони не можуть розширювати виробництво, бо їм ніким заповнити робочі місця. А фахівці (ті ж самі ВПО) не поїдуть працювати в місто, де немає сучасного житла, стабільного світла чи нормальної школи для дітей. Тому бізнес готовий співфінансувати розробку проєктної документації, підведення мереж і навіть безпосереднє будівництво житлових кварталів.
Ті мери та сільські громади, які вже зараз навчаться «пакувати» такі комплексні інвестиційні проєкти, об'єднуючи інтереси Уряду, великого капіталу та місцевої громади, увійдуть в історію як менеджери, що врятували свої міста. Здатність залучити на кожну гривню з місцевого бюджету десятки гривень зовнішніх інвестицій — це єдиний критерій ефективності влади сьогодні. Ті ж керівники, які продовжуватимуть сидіти склавши руки і чекати, поки держава чи донори побудують усе замість них, дуже швидко побачать свої громади порожніми та зниклими з економічної карти нової України.
