Екстрадиція як сценарій: що не сходиться в історії Міндіча

Вчора «Українська правда» повідомила, що Офіс Генерального прокурора направив запит на екстрадицію Міндіча та Цукермана. І начебто новина як новина. Але якщо трохи відмотати назад і скласти пазл, починається зовсім інша історія.

Міндіч, за даними ДПСУ, виїжджає з України як громадянин України. Це важливо. Бо далі починається те, що складно пояснити логікою відкритої держави. На сайті Офісу президента між 12 та 13 листопада зникає указ №842. Просто зникає. Без пояснень. Без слідів. А вже після цього РНБО накладає санкції на Міндіча — але вже як на громадянина Ізраїлю.

І тут виникає логічне припущення: а чи не був той зниклий указ якраз про позбавлення громадянства? Бо інакше ця трансформація виглядає, м’яко кажучи, дивно.

Йдемо далі. Екстрадиція — це не політична заява і не пресреліз. Це юридична процедура, яка починається там, де є кримінальна справа і висунуте обвинувачення. Без цього — немає предмету для розгляду. Тоді на підставі чого сформовано запит? Що саме Україна просить у Ізраїлю? І головне — з чим саме Ізраїль має погодитись?

Паралельно розгортається інша лінія. Міндіч подає позов до Печерського суду проти Железняка про захист ділової репутації. І ця справа потрапляє до судді Вовка. Того самого Вовка. І ми всі розуміємо, як працює ця інституційна реальність.

І от ми опиняємось в точці, де вся ця історія починає виглядати як дуже акуратно збудований сценарій. Україна подає запит на екстрадицію без чітко публічно озвучених процесуальних підстав. Ізраїль, цілком прогнозовано, відмовляє, бо немає юридичної бази. Офіс Генпрокурора розводить руками — «ми зробили все, що могли». Паралельно в Печерському суді виграється справа про відновлення репутації. Далі минає час, санкції або закінчуються, або тихо зникають. І в якийсь момент людина повертається вже не як фігурант, а як той, хто «відстояв свою правоту».

І питання тут навіть не в Міндічі.

Питання в тому, чи не перетворюється держава на місце, де складні юридичні процеси імітуються для створення потрібного політичного результату. Де замість справи — конструкція. Замість відповідальності — багаторівнева ілюзія дій.

Бо якщо немає кримінального провадження і обвинувачення — то що саме ми екстрадуємо? Намір? Репутацію? Чи просто створюємо інформаційний шум, який має прикрити відсутність реальних дій?

І найгірше в цій історії навіть не можливий фінал. Найгірше — це відчуття, що фінал уже давно прописаний.